О. Кобилянська і Г. Маркес: діалог на рівні тексту

Горе і самотність, що вяжуть героїв разом, мають свої причини. «Гра долі», «невидиме горе», щось «важке, грізне, незбориме», жінка-»семиголова змія»

О. Кобилянська і Г. Маркес: діалог на рівні тексту

Информация

Литература

Другие материалы по предмету

Литература

Сдать работу со 100% гаранией
309]. У цьому тендітному і прекрасному світі диваків і баламутів усі його мешканці народилися зі свинячими хвостиками. Усі вони, кожен по-своєму, вивалялися в бруді, хто слави, як Ауреліано, хто неприступності, як Амаранта, хто жорстокості, як Аркадіо, хто ненажерливості і марнотратства, як Ауреліано Другий, хто зніженої перекрученості, як Хосе Аркадіо.

Колообіг у родині Буендіа, безглузде топтання на місці при невблаганному просуванні до трагічного фіналу і навіть постійна повторюваність тих самих імен при всіх нових їхніх комбінаціях усе це повертає нас до загального закону «шаруватості міфів», їхньої схильності до повторень. Він розкритий у словах Пілар Тернери: «карти і власний досвід відкрили їй, що історія цієї родини являє собою ланцюг неминучих повторень, що колесо обертається, що воно продовжувало б крутитися до нескінченності, якби не зносилася вісь». З іншого боку Атлантики приблизно в той же час той же закон сформулював Клод Леві-Строс: міф буде розвиватися ніби за спіраллю, доки не виснажиться інтелектуальний імпульс, що породив цей міф.

Рух від гріхопадіння до Страшного Суду стає рухом по колу, за законом вічного повернення. Знову спадає на думку, насамперед, Урсула: «знову здригнулася вона при думці, що час не проходить, а знову і знову повертається, немов рухається по колу».

У повісті «Ніоба» О.Кобилянської мотив гріха також знаходить своє втілення. Гріхом називає Зоня свою любов до чужинця, свій потяг до його тонкої душі, віри, мистецтва. Вона бачить себе «упавшим ангелом». «Небеса йому зачинені, земля замало небесна, і ціле його щастя то його ангельські крила» [10; 89]. У цьому полягає найстрашніша розплата людей, що не спроможні примиритись з «кінським копитом прози».

Старший син у родині Яхновичів Осип без дозволу батьків одружився з дівчиною іншої віри. Свідомо й несвідомо він пішов назустріч своїй моральній загибелі, не в змозі подолати чарів «семиголової змії», і він «сам свою долю покалічив». Таким чином, здійснюється процес самоалієнації, відчуження від божественного («я релігійний атеїст», говорить він), відмова від родинних традицій і водночас розуміння того, що «бурі в душі бувають іноді для нас тисячу раз тяжчі і грізніші, як море..., вони бувають усе-таки тими, що творять нашу долю, не раз і гіршу, ніж море...».

Як кожен із Буендіа, діти Анни і вона сама, приречені жити на самоті і народжувати на світ дітей з уявними поросячими хвостами. Нащадків, що так і не зможуть реалізувати себе до кінця. Проблема духовного каліцтва одна з головних і в романі Г.Маркеса, і в повісті Ольги Кобилянської. У «Ніобі» вона підкреслюється образом сліпого онука. Він найближчий до старої Анни Яхнович, глибше від усіх розуміє її слова: «Я благословляю ваше смутне, нікому не знане щастя... благословляю його тисячу раз. Але візьміть і кров мого серця до того...». Незважаючи на фізичну ваду, його очі є видючими, а серце найчутливішим: «душа сліпого не є для вашої такою сліпою, як душі тих, що окружають вас і бачать ваше прекрасне лице й ваші білі ніжні руки». Особливо це помітно в порівнянні з образом його матері, яка зовсім не є тою «прекрасною, бездоганною, побожною Рут з Біблії», а лише осліплює своєю гарною поверховістю.

Бачити невидиме здатні обидві матері-Ніоби Анна і Урсула. Осліпнувши, Урсула Ігуаран почала «бачити» свою родину краще. Приховуючи свою сліпоту, як фізичну слабкість, вона опинилася на самоті зі своєю темнотою, і у цих сутінках змогла роздивитись причини трагедії своїх дітей: «Вона зрозуміла, що полковник Ауреліано Буендіа втратив привязаність до родини не через те, що війна зробила його жорстоким, просто він ніколи нікого не любив. Вона здогадалась, що він розвязав стільки війн не через ідеалізм, як усі вважали, а лише через гріховне марнославство. Амаранта, чия твердість лякала Урсулу, тепер здалася матері втіленням жіночої ніжності. Урсула зрозуміла, що несправедливі страждання, які вона спричинила Петро Креспі, пояснюються зовсім не жаданою помстою, а непереборним страхом».

Обидві матері були невидимими «сторожами» у житті своїх дітей. Ми маємо на увазі поетику віщого сновидіння, таємничі передчуття, позначені у творах особливою настроєвістю. Перед смертю найстаршого сина Анні Яхнович наснився віщий сон, смерть свого чоловіка вона відчула раніше, ніж прийшла звістка, а про нещасливі долі своїх дочок знала заздалегідь.

Так і Урсула змогла передбачити повернення свого сина полковника: «Не знаю, яким дивом він урятувався, але він живий і ми скоро його побачимо. Урсула була впевнена, що так і буде». А пізніше, відчула його майже смертельний постріл у груди: «У той самий час у Макондо Урсула підняла кришку горщика з молоком, дивуючись, що молоко так довго не закипає, і побачила у ньому безліч червяків. Ауреліано вбили! крикнула вона». Усі діти Ніоби-Анни і Урсули були перед їх духовним зором.

Так само, незважаючи на свою черствість, полковник Буендіа зумів відчути смерть усіх своїх дітей. Він мав особливий пророцький дар, але не довірився йому на цей раз: «Полковник Ауреліано Буендіа в певній мірі передбачував трагічні долі своїх синів, хоча і не визначив ці відчуття як пророцтво. Увесь наступний тиждень злочинці полювали узбережжям на сімнадцять синів полковника; вони цілились точно в середину хрестів з попелу. Для полковника Ауреліано Буендіа це були чорні дні». Так, він як міфічна Ніоба втратив усіх своїх дітей і став ще самотнішим.

Відсутність взаєморозуміння і підтримки спостерігаємо і в романі, і в повісті. Стосунки дочок Анни Яхнович ми без перебільшення окреслили як «драму сестер». Лідка ця «необмежено добра» дівчина, що «мала для всіх любов і час» не може порозумітися з егоїстичною Оленою. У взаєминах сестер виникає, навіть, ще один екзистенційний стан страх. «Я боюся її (Олени, говорить Ліда), і коли молюся вечорами, то прошу все Господа Бога, щоб відвернув від неї всяке горе, бо тоді мусила б одна його часть і на мене впасти...» [10; 69]. Внутрішня логіка всього діалогу Ліди і матері свідчить не тільки про авторське трактування загальної детермінованості подій, але й виокремлює глибинний гено- і космічний взаємозв'язок усіх членів родини. Мати бачить у Ліді її акцентовану душевну вразливість: «Несказанно чутливе, глибоко чутливе дитя» [10; 70], «незвичайно вразлива вдача». Ліда плаче, говорить напружено про Олену і стає «чимраз спокійніша» [10; 71]. Психологічна потреба спілкуватися, вилити біль душі перед матір'ю супроводжує як «драму сестер», так і братів.

У романі ми теж зустрічаємо любовний трикутник, що призводить до ненависті двох сестер (хоч і не кровних) Амаранти і Ребеки. Вони обидві покохали одного чоловіка і жодна не хотіла поступатись своїм щастям. Конфлікт загострюється, коли Ребека починає готуватися до весілля. Амаранта дала собі слово, що «Ребека вийде заміж тільки через її труп». Ця ситуація також породжує взаємний страх сестер: «Нещасною почувала себе одна Ребека, вона не могла забути погрозу сестри. Ребека знала характер Амаранти і боялась злобної помсти». «Довгими місяцями тремтіла Амаранта від страху в очікуванні цього часу, тому що твердо знала: якщо їй не вдасться придумати будь-якої остаточної перепони для весілля, то вона знайде у собі мужність отруїти Ребеку».

Фатальні нещастя що переслідують майже всіх героїв Гарсіа Маркеса у них самих. Це їхня нездатність до любові. Виходить, що в чудесному світі Макондо одна лише любов не здатна творити дива. Любов у Гарсіа Маркеса, якщо і приходить, то або запізно, або нерозділена, або нічого не здатна спокутувати. Ольга Кобилянська також послідовно розкриває передусім психологічні причини, «недосконалості» дітей Анни-Ніоби. Нездатність до праці, душевний розлад від браку міцної світоглядної опори, невміння стати вище буденщини, протистояти «кінському копиту прози» таке джерело трагічної долі дітей Яхновичів, та вивести їх з цього стану мати не може, і тому сама є постаттю трагічною. «Пропасть твого щастя криється в твоїм власнім нутрі», подумки «говорить» вона Зоні. «Нещасна вразливість», відсутність позитивної програми, відірваність від свого народу призводять до відчуженості, почуття приреченості до хвороби душі, до «покаліченої долі».

Елемент трагічного помічений у психіці усіх героїв повісті. «Дар калічити свою власну долю власними руками» ось що є причиною багатьох трагічних ситуацій на їх життєвому шляху. Авторка звертається до теми конфлікту вразливої особистості з ворожими обставинами (соціальними, морально-етичними, психологічними), на які герої не можуть вплинути. У цьому теж один із аспектів трагічного мучитися і не вміти, не буди в змозі діяти.

У Макондо, на цій землі, де все можливо, також невідступне постійне почуття поразки і катастрофи, сум, що пронизує вчинки і мрії. На землі чудес усе підкоряється секретним, невидимим, невблаганним законам, що непідвладні жителям Макондо. Навіть у вакханаліях, коли вони п'ють і їдять по-пантагрюелівськи, вони не насолоджуються насправді, а лише виконують ритуальну церемонію, глибинний зміст якої від них прихований. Задушлива атмосфера білого дому з бегоніями просякнута чумою самотності і повсякденною суєтою, яка не здатна стати зцілюючим свіжим повітрям для душі. Намагаючись заповнити своє життя чимось значущим, кожен з Буендіа починає займатися розшифровкою пергаментів Мелькіадеса. Вони це той внутрішній світ, що відкривається тільки людям, що нарешті перестали шукати любові у світі зовнішньому. Коли вони починають «різьбити себе» і намагаються відмовитись від «кінського копита прози». Але завжди марно. Утім,

Похожие работы

< 1 2 3 >