Норми цивільно-процесуального права

  Цивільний процесуальний кодекс України від 18 березня 2004 р. // www.zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws. Закон України "Про виконавче провадження" від 21 квітня 1999 р.

Норми цивільно-процесуального права

Курсовой проект

Юриспруденция, право, государство

Другие курсовые по предмету

Юриспруденция, право, государство

Сдать работу со 100% гаранией
есуальним значенням ухвала суду про визнання мирової угоди та закриття провадження у справі прирівнюється до судового рішення. При такій ухвалі повторне звернення до суду з приводу між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав не допускається, що обов'язково сторонам слід роз'яснити.

Слід також зазначити, що визнати саму мирову угоду недійсною не можна, не заперечивши проти висновку суду про її законність. Інакше, могла б виникнути ситуація, при якій угода була б гіпотетично визнана недійсною, а рішення суду, яким її затверджено, продовжувало б діяти. Тобто одночасно два акти однакової юридичної сили передбачали б протилежні положення.

Які ж аргументи варто наводити в такій скарзі? Виходячи зі ст. 175 ЦПК України, такими можуть бути:

  1. відсутність поступок з обох сторін (інакше дії сторін могли б розглядатися як відмова від позову позивачем або визнання позовних вимог відповідачем);
  2. недотримання вимог цивільного законодавства при визначенні взаємних прав і обов'язків, а також порушення інтересів третіх осіб (п. 5 ст. 175 ЦПК України);
  3. угода не стосується предмета позову;
  4. мирова угода не відповідає загальним вимогам, що ставляться до угод (ст. 203 Цивільного кодексу України);
  5. дії законного представника не відповідають інтересам особи, яку він представляє тощо.

На практиці доволі часто виникає питання, чи вправі суд визнати мирову угоду частково, тобто на власний розсуд вилучити з поданої сторонами угоди певні положення,або доповнити чи уточнити умови мирової угоди? Вважаємо, що навіть коли деякі умови мирової угоди суперечать законодавству, суд не має права їх вилучати, оскільки порушуються принцип диспозитивності, свобода договору, вільне волевиявлення сторін. Суд з власної ініціативи не може вносити корективи, як і виправляти положення мирової угоди. Суд під час здійснення перевірки може лише вказати сторонам на невідповідність умов мирової угоди чинному законодавству. У разі, коли сторони погоджуються привести положення мирової угоди у відповідність із законодавством, або мають бажання її доповнити чи змінити, вони повинні подавати суду відповідні клопотання. Якщо ж сторони не погоджуються виправити положення мирової угоди і не подають клопотання та нової редакції мирової угоди, то суд відмовляє у задоволенні заяви про визнання мирової угоди в повному обсязі, про що постановляє мотивовану ухвалу. Така ухвала не перешкоджає повторному укладенню мирової угоди і поданню її судові для визнання.

Судова ухвала про відмову у визнанні мирової угоди має бути мотивованою, суд зобовязаний навести підстави, які спонукали його відмовити у визнанні мирової угоди, зокрема, вказати, які конкретно порушення закону було допущено сторонами, які положення угоди порушують права чи свободи осіб.

Але на практиці бувають ситуації, коли мирова угода затверджена, а відповідач незалежно від того, що позивач пішов на певні поступки, все ж таки добровільно рішення не виконує, тому позивач змушений звертатися до державної виконавчої служби та виконувати ухвалу суду про затвердження мирової угоди, яка за ч. 3 ст. 210 ЦПК України має силу виконавчого документа і може виконуватися у примусовому порядку. Виходить, що відповідач знаходиться у виграшній ситуації, оскільки позивач пішов йому на поступки та зменшив, наприклад, розмір позовних вимог, але при цьому відповідач не виконав свого обовязку щодо добровільного виконання умов мирової угоди. Тому доцільно рекомендувати спеціалістам, коли вони радять своїм клієнтам укладати мирову угоду, передбачати у ній строки, в які ця мирова угода має бути виконана, а за невиконання її умов у добровільному порядку у встановлені в мировій угоді строки певні санкції щодо відповідача чи видачу виконавчого листа на повну ціну позову.

Відповідно до українського законодавства мирова угода сторін на стадіях перегляду судових рішень може розглядатися в різних аспектах. По-перше, ЦПК України передбачає, що сторони мають право укласти мирову угоду у суді апеляційної інстанції (ст. 306 ЦПК України) та касаційної інстанції (ст. 334 ЦПК України). По-друге, мирова угода втрачає юридичну силу саме шляхом скасування ухвали про її визнання судами апеляційної та касаційної інстанції, або перегляду у звязку із ново виявленими обставинами.

Під час розгляду справи в апеляційному чи касаційному порядку, як і суді першої інстанції, позивач має право на власний розсуд розпоряджатися своїми процесуальними правами, зокрема правом укладення мирової угоди. При цьому законодавець наголошує, що сторони можуть ними скористатися незалежно від того, чия апеляційна чи касаційна скарга стала підставою для відкриття відповідного провадження.

Отже, мирова угода спрямована на виникнення цивільних прав та обовязків сторін, а процедурні моменти її укладення та припинення дозволяють виділити мирову угоду в окрему категорію: особливої уваги їй надає судове схвалення.

 

2.2 Виконавче провадження

 

Одним із шляхів розпорядження правом на захист порушених, невизнаних, оспорюваних прав, свобод чи інтересів є співпраця суду і сторін у процесі, в результаті якої спір про право врегульовується сторонами з допомогою визнання судом згідно з передбаченою процедурою укладеної між сторонами мирової угоди. Мирова угода в процесі примусового виконання існує як передбачена законом можливість сторін відмовитися від подальшого застосування процедури примусу і врегулювання спору самостійно.

Інститут мирової угоди, зокрема на стадії виконавчого провадження, вигідний для двох сторін, оскільки на відміну від ухваленого судом рішення у справі, яке може і не задовольняти якусь із сторін або обидві, при укладенні мирової угоди зберігаються партнерські відносини, ділові звязки, економляться час та кошти на судову тяганину і на примусове виконання рішення, у стягувача зявляється надія отримати хоча б частину своєї вимоги.

Проблема укладення мирової угоди на стадії виконавчого провадження полягає в тому, що на цей момент спір між сторонами вже вирішено, існує ухвалене судове рішення, яке набрало законної сили, а сторони по-іншому врегульовують спір.

Окремі фахівці у галузі права вважають існування інституту мирової угоди (яка укладається в процесі виконавчого провадження) неконституційним принципово. Так, їх позиція обґрунтовується тим, що відповідно до норм Конституції України рішення суду ухвалюються іменем України та є обов'язковими для виконання на всій території України всіма суб'єктами. Мирова ж угода, на перший погляд, робить можливим відміну (або зміну чи скасування) обома сторонами рішення суду, яке в цьому випадку є необов'язковим і не виконуватиметься, що протирічить конституційному принципу обов'язковості рішення.

Така позиція видається дещо хибною, хоча б тому, що мирова угода набирає чинності з моменту її затвердження судом. Тобто, сторони не самі змінюють рішення (підписавши мирову угоду), а його змінює суд, який постановив його раніше (виносячи ухвалу про затвердження мирової угоди). Як бачимо, з цих позицій принципи, встановлені Конституцією України, не порушуються.

Ще однією особливістю укладення мирової угоди під час виконавчого провадження є те, що вона може мати вплив на процесуальні відносини тільки у тому випадку, коли її зміст переданий через державного виконавця до суду, який повинен перевірити відповідність цього правочину положенням чинного законодавства.

Отже, субєктом звернення до суду у такому випадку є державний виконавець. Сторонам у випадку укладення мирової угоди слід подати належним чином оформлені документи до органу державної виконавчої служби за місцем виконання рішення.

Для державного виконавця встановлюється триденний строк, протягом якого він повинен звернутися до суду щодо вирішення питання про визнання мирової угоди. Оскільки цей строк фактично є службовим, до нього не можуть застосовуватися наслідки, передбачені ст. 72 ЦПК України для цивільних процесуальних строків. Тобто пропуск державним виконавцем зазначеного строку не звільняє від обовязку звернутися до суду, а суду не дає підстав для залишення заяви державного виконавця без розгляду чи, тим паче, відмови у її задоволенні лише з підстав пропуску встановленого законом строку.

Процедура проведення судового засідання про визнання мирової угоди, укладеної на стадії виконавчого провадження, не конкретизована у ЦПК України, тому є підстави вважати, що діють загальні положення про звичайне судове засідання з врахуванням особливостей стадії, предмета судового розгляду, субєктів (зокрема, державного виконавця). Суд зобовязаний повідомити сторони виконавчого провадження та інших заінтересованих осіб про час і місце проведення судового засідання, щоб мати можливість розяснити сторонам усі процесуальні та матеріальні наслідки визнання мирової угоди.

Ще одним недоліком процедури розгляду заяви про визнання мирової угоди у процесі виконання є відсутність строку, протягом якого суд зобовязаний її розглянути. На практиці така прогалина у законі призводить до зниження ефективності виконання. За аналогією з іншими категоріями питань, які вирішуються судом на стадії виконання, для розгляду заяви про визнання мирової угоди пропонуємо встановити 10-денний строк її розгляду і постановлення відповідної ухвали. Вважаємо, що такий строк є оптимальним для розгляду такої категорії процесуальних питань.

Відповідно до ст. 3 Закону України "Про виконавче провадження" мирова угода, затверджена судом, підлягає виконанню на загальних підставах. Слід зауважити, що виконанню підлягає саме мирова угода, спільно погоджена сторонами (а не ухвала суду), тобто сторони самі приймають і узгоджують рішення, яке підлягає виконанню шляхом його забезпечення державним примусом. Суд має досить пасивну роль: затвердити мирову угоду або відхилити її, на відміну від активної ролі сторін. Саме це наближає судочинств

Похожие работы

<< < 1 2 3 4 5 6 7 > >>