Норми цивільно-процесуального права

  Цивільний процесуальний кодекс України від 18 березня 2004 р. // www.zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws. Закон України "Про виконавче провадження" від 21 квітня 1999 р.

Норми цивільно-процесуального права

Курсовой проект

Юриспруденция, право, государство

Другие курсовые по предмету

Юриспруденция, право, государство

Сдать работу со 100% гаранией
9;явилася писемність, у результаті чого були записані племінні звичаї: Салічна правда, Руська правда, які містили точний розмір грошових сум, що підлягають сплаті за різні правопорушення та заподіяння різного роду збитку особі й майну. Така регламентація полегшила проведення переговорів щодо врегулювання спорів і сприяла їх мирному врегулюванню.

У період зрілого Середньовіччя інститут мирової угоди вже відомий процесуальному законодавству багатьох європейських країн. Одним із найбільш передових державних зводів законів, що вплинули на розвиток права, був Статут Великого князівства Литовського 1588 р. Саме ця редакція Статуту увібрала в себе найкращі досягнення європейського законодавства того часу. У Статуті містяться, зокрема, норми про мирові угоди та орган, уповноважений здійснювати примирення сторін. Так, відповідно до артикулу 85 Статуту 1588 року цивільний спір між сторонами міг бути вирішений "полюбовним судом", результатом розгляду якого було прийняття рішення на підставі "компромісу". При цьому зі змісту положення артикулу 85 Литовського Статуту можна зробити висновок, що компроміс тут має значення як безпосередньо факту домовленості між сторонами - мирової угоди, так і значення письмового документа, в якому викладено такі домовленості. Крім того, передбачалося додержання певної процедури оформлення такого компромісу, а саме: підписання сторонами та засвідчення печатками суддів сторін так званого "листа судового". Саме із фактом дотримання встановленої процедури закон пов'язував відповідні процесуальні наслідки набрання чинності й захисту укладеної угоди, вирішувалось питання наслідків порушення однією зі сторін узятих на себе зобов'язань.

Визначальним завданням урегулювання спорів у середньовічній Франції було примирення. Французьке законодавство передбачало, що розгляд спору мировим суддею обовязково повинен передувати порушенню справи у суді.

Інститут мирової угоди був включений у Цивільний кодекс 1804 р., що увійшов в історію під назвою "Кодекс Наполеона", на основі якого, як відомо, були прийняті цивільні кодекси багатьох держав світу. Отже, французький Цивільний кодекс врегульовував не лише майнові відносини, а й питання судочинства. У ст. 2044 Кодексу Наполеона ми знаходимо визначення мирової угоди як договору про завершення сторонами процесу (тяганини), яка вже розпочата або яка може мати місце у майбутньому, з метою запобігання їй. У кодексі визначено коло осіб, які можуть укладати мирові угоди, умови щодо повноважень сторін на укладення мирової угоди, способи забезпечення виконання мирової угоди, межі предмета регулювання мирової угоди. У акті також містилися положення, відповідно до яких укладення мирової угоди однією із зацікавлених осіб не створює наслідків для інших зацікавлених осіб, мирова угода має силу рішення останньої судової інстанції для осіб, що її уклали і не може бути оспорена, визначено процесуальні наслідки наявності помилки у мировій угоді, яка мала бути виправлена. При цьому мирова угода може бути визнана нікчемною, якщо має місце помилка або інші підстави визнання угоди недійсною.

Мирові угоди як спосіб вирішення цивільно-правових спорів відомі також і російському законодавству. Так, у "Положенні про губернські і повітові у селянських справах установи" знаходимо наступне положення: "Якщо особи, які почали спірно справу у мирового посередника, погодяться закінчити її миром, то умови примирення записуються в особливий акт, який підписується мировим посередником. Справи, таким чином закінчені, відновлені бути не можуть, акт зберігається у мирового посередника, а сторонам за їх бажанням видаються з акта копії". Отже, досягнута домовленість про мирне урегулювання спору оформляється у письмовій формі, але ще не має назви мирової угоди.

Судовими статутами 1864 р. були створені виборні мирові установи, які стали спадкоємцями інституту мирових посередників. У Статуті цивільного судочинства мирова угода розглядалася як правовий інститут сукупність правових норм, які регулюють окреме коло питань, пов'язаних з укладенням мирової угоди: способи укладення мирової угоди, процедуру її прийняття судом, коло осіб, які її укладають, наслідки укладення. Статутом встановлено три способи констатувати укладення мирових угод: запис, який посвідчується нотаріусом чи мировим суддею (останньому не як судді, а як особі, яка виконує обов'язки нотаріуса); мирове клопотання; мировий протокол.

На підставі аналізу Статуту цивільного судочинства 1984 р. і праць учених дореволюційного періоду можна зробити висновок про наявність у процесуальній доктрині того часу концепції мирових угод, що ґрунтується на основних функціональних принципах процесу змагальності і диспозитивності. Головними характеристиками зазначеної концепції були:

  1. кваліфікація примирних процедур в цивільному судочинстві як спеціальних процедур досягнення мирових угод за умови покладення функцій примирення сторін не на суддю, що розглядає справу, а на особу, яка має спеціальні знання;
  2. розуміння мирової угоди як такої, що має подвійну природу цивільно-правовий правочин з визначеними у законодавстві процесуальними наслідками;
  3. визнання допустимості як судових, так і позасудових мирових угод;
  4. перевірка судом або нотаріусом (залежно від форми оформлення мирової угоди) відповідності мирової угоди встановленим у законі вимогам без розгляду по суті обставин справи у спорі, що припиняється мировою угодою;
  5. наявність кількох процесуальних форм оформлення мирових угод (мирове прохання; мировий протокол; мировий запис);
  6. допустимість укладення мирової угоди на всіх стадіях процесу, зокрема у стадії примусового виконання рішення суду, що набрало законної сили.

Слід зазначити, що сама ідея мирного врегулювання спору в російському законодавстві фактично запозичена із французького. Саме Кодекс Наполеона у Європі та Статут цивільного судочинства 1864 р. стали тими визначальними актами, на положеннях яких формувалось законодавство сучасних європейських держав та держав, які існували у складі Російської імперії або виникли на її теренах.

Погляд на розвиток інституту мирової угоди в історичному контексті свідчить, що прагнення до мирного врегулювання спору це споконвічне прагнення, притаманне не лише конкретній людині, а і суспільству загалом. У зв'язку з цим основним завданням законотворців є розробка ефективних механізмів реалізації такого прагнення на основі запозичення позитивного досвіду попередників.

 

1.2 Поняття "мирової угоди" в процесуальній науці

 

Мирова угода, як правове явище, еволюціонувала разом з розвитком права і лише з часом оформилася в той правовий інститут, який ми маємо сьогодні.

Сформульовані науковцями підходи до сутності мирової угоди можна розділити на три групи за їхнім змістом. Представники першої групи наголошують на матеріально-правовій, цивілістичній природі мирової угоди, вважаючи її договором. Друга група вчених, найяскравішим представником якої є Р.Є. Гукасян, розглядає лише процесуальний аспект мирової угоди, а саме як процесуальний договір, процесуальне повноваження, процесуальну дію. Третій підхід до сутності мирової угоди полягає у поєднанні аргументів двох попередніх, тобто правова природа мирової угоди має комплексний характер матеріальний і процесуальний, приватний і публічний.

На мою думку, при дослідженні юридичної природи мирової угоди слід враховувати те, що остання існує у рамках інституту захисту цивільних прав. Захист прав припускає систему способів, форм, засобів захисту, тобто здійснюється комплексно, за допомогою відносно самостійних і різних за галузевою приналежністю, матеріально-правових способів захисту субєктивних прав та охоронюваних законом інтересів і процесуальних форм й засобів їх здійснення. Інакше кажучи, суттєвим в інституті правового захисту слід вважати єдність його матеріального змісту і процесуальної форми. Ця єдність полягає в тому, що можливості матеріально-правового характеру, які надаються особі, можуть бути реалізовані шляхом їх здійснення у встановленому законом судовому порядку.

Щодо мирової угоди це означає, що остання є складним правовим явищем, що стоїть на стикові матеріального і процесуального права. Заперечувати наявність у мировій угоді матеріально-правових елементів безпідставно, оскільки спір, що розвязується за її допомогою, виникає і закінчується у сфері саме матеріального права. Однак перенесений у процес спір набуває нового, процесуального значення. Врегулювання спору в сфері матеріального права не передбачає безпосередньо будь-яких процесуальних наслідків. Для цього необхідні відповідні процесуальні дії. Такими діями і є затвердження мирової угоди судом і, як наслідок, припинення провадження у справі.

Отже, тільки сукупність двох юридичних фактів цивільно-правової угоди і ухвали судового органу, що затверджує її, складає мирову угоду. Це в свою чергу дає підстави говорити про подвійну природу мирової угоди. З одного боку, мирова угода це угода між сторонами про завершення правового спору, з іншого врегулювання матеріальних правовідносин.

У національному цивільному процесуальному законодавстві до цього часу не закріплено визначення поняття мирової угоди. Однак вченими пропонується ряд дефініцій.

Так, Фединяк Л. зазначає, що "поняття "мирова угода" означає укладену сторонами й затверджену судом угоду, відповідно до якої позивач і відповідач шляхом взаємних уступок ліквідують цивільно-правовий спір, що виник між ними. Це розпорядчий документ сторін як процесуального, так і матеріального права, оскільки, укладаючи мирову угоду, сторони розпоряджаються своїм процесуальним, а також суб'єктивним матеріальним правом і охоронюваним законом інтересом".

Згідно з визначенням, запропонованим Білоусовим Ю.В., "мирова угода це укл

Похожие работы

< 1 2 3 4 5 6 > >>