Неоінституціональний напрям в економічній нобелеології

Поняття "класична ситуація і її зміни" дає змогу не лише послідовно розкрити становлення і динамічний розвиток економічної теорії як самостійної

Неоінституціональний напрям в економічній нобелеології

Информация

Экономика

Другие материалы по предмету

Экономика

Сдать работу со 100% гаранией

Міністерство освіти і науки України

НУВГП

Кафедра економічної теорії

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Реферат

З Історії економічних учень

на тему:

„Неоінституціональний напрям в економічній нобелеології. Економічна теорія прав власності Р. Коуза”

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Рівне 2008

 

ЗМІСТ

 

Вступ

1. Неоінституціоналізм - пошуки альтернативи пануючої ортодоксії

2. Економічна теорія прав власності Р. Коуза

Висновки

Список використаної літератури

 

ВСТУП

 

Після другої світової війни відбулось відродження інституціоналізму на дещо інших засадах. Якщо неокласики і кейнсіанці сперечались щодо межі вручання держави в економіку, то інституціоналісти знайшли нові обєкти дослідження: місце і роль в економічному житті НТР, інформації, влади, політики та ін.

Неоінтитуціоналізм це соціально-інституціональний напрям економічної теорії нашого часу. Тема неоінституціоналізму є актуальною, хоча він і наслідує ідеї старого інституціоналізму, пояснюючи економічні явища проявом звичаїв, традицій, правових і етичних норм тощо, його специфіка полягає в тому, що основне значення надається таким «інституціям», як держава, профспілки, союзи підприємців, правові угоди, але особливо науково-технічний прогрес і технологія. Суттєвого значення ще зовсім недавно надавалось і існуванню двох світових економічних систем ринкової і планової. Все це накладало особливий відбиток на інституціональні теорії новітнього часу.

Водночас, незважаючи на велику кількість інституціональних досліджень нового часу, неоінституціоналізм продовжує залишатись в «тіні» двох провідних течій сучасної економічної думки кейнсіанства і неокласичної теорії. Неоінституціоналізм не має загальної теоретичної основи, але водночас його напрямки мають чимало спільних рис.

Неоінституціоналізм як особлива економічна теорія отримав визнання у 80-90-х роках. Це виразилось у присудженні Нобелівської премії з економіки його найвидатнішим представникам Рональду Коузу у 1991 році за роботи з проблем трансакційних витрат і прав власності, Дугласу Норту і Роберту Фотелю у 1993 році за роботи з економічної історії.

Ідеї яких послужили джерелом серйозного зрушення у сучасному економічному аналізі, стимулювавши появу нових напрямків теоретичної думки.

1. НЕОІНСТИТУЦІОНАЛІЗМ ПОШУКИ АЛЬТЕРНАТИВИ ПАНУЮЧОЇ ОРТОДОКСІЇ

 

Неоінституціоналізм сучасний соціально-інституціональний напрям, представлений численними теоріями різноманітного інституційного спрямування. Немарксистські противники неоінституціоналізму схильні довільно, необгрунтовано взагалі вилучити його з кола сучасних самостійних напрямів світової економічної думки. Насправді ж після другої світової війни він поширився не лише в США, а й в країнах Західної Європи. Це було пов'язано з помітним посиленням тенденцій до монополізації і дер-жавного втручання в економіку, пошуками рекомендацій урядам, специфікою внутрішніх процесів розвитку економічної науки. Найбільш відомі представники неоінституціоналізму - У. Ростоу, Дж. К. Гелбрейт, Р. Хейлбронер, А. Тоффлер (США), Ж. Еллюль, Ф. Перру, П. Массе (Франція), Г. Мюрдаль, Ж. Акерман (Швеція), Р. Дарендорф (Німеччина) та ін.

Засновником неоінституціоналізму вважається Р. Коуз, якого у 1991 році удостоєно Нобелівської премії за «відкриття і розяснення значення вартості укладання угод та майнових прав для інституціональної структури економіки та її функціонування» - так записано в рішенні Шведської королівської академії наук. Як «прорив у розумінні» інституціональної структури економіки охарактеризували вчені дослідження Р. Коуза. Учений продемонстрував, що точність і сила аналізу можуть підвищитись, якщо здійснити його, оперуючи правами на використання товарів, а не самими товарами. Ці права, які називаються майновими, можуть охоплювати повну власність, різні види прав користувачів або права, обмежені певними пунктами контрактів і внутрішніми правилами організацій. Р.Коуз доходить висновку, що визначення майнових прав і їх розподіл між людьми на основі закону, положень контрактів тощо безпосередньо впливають на економічні рішення та їх результат. Більше того, майнові права являють головний компонент в аналізі інституціональної структури економіки.

У своїй нобелівській лекції Р. Коуз ставить у докір традиційній теорії її відірваність від життя: «Те, що вивчається, є системою, яка живе в уяві економістів, а не в дійсності. Я назвав цей результат «економічною теорією класної дошки». Свою ж заслугу Р.Коуз вбачає у «доведенні важливості для роботи економічної системи того, що може бути названо інституційною структурою виробництва».

У кожній із основних країн сучасної ринкової економіки неоінституціоналізм набув свого виду, який сформувався і розвивається під впливом особливостей національного історичного досвіду і менталітету, традицій філософської та економічної науки тощо. Однак існують корінні, конституючі ознаки, які визначають суть цього напряму і разом з тим його специфіку порівняно з іншими. Визначальна риса неоінституціоналізму - критичне ставлення до неокласичної теорії і практики ринкового господарювання. Він претендує не на доповнення, а на заміну традиційного економічного аналізу. Неокласична система "прийнятна як описання суспільства, яке колись існувало, - вважає визначний теоретик неоінституціоналізму Дж. К. Гелбрейт. - І як відбиття тієї частини економіки, яку в подальшому ми будемо називати ринковою системою, вона також є до певної міри задовільною". Однак вона не описує сучасну реальність як систему корпорацій, що визначає характер і спосіб функціонування сучасного індустріального суспільства.

У галузі методології неоінституціоналісти піддають критиці погляди представників ортодоксії на предмет і метод дослідження. Вони відкидають ортодоксальний підхід, згідно з яким предмет економічної теорії зводиться до розподілу обмежених економічних ресурсів серед альтернативних користувачів з метою максимізації задоволення їх потреб, обмежується чисто ринковими відносинами. Замість цього пропонується широкий підхід, в основу якого покладена взаємодія "інститутів". До "інститутів" належать різноманітні категорії базисного і надбудовного характеру (держава, підприємництво, власність, капітал, гроші, кредит, сім'я, профспілки, політичні партії, звички, інстинкт, традиції тощо). Тому дослідження повинні стосуватись як економічних, так і неекономічних явищ і процесів, під впливом яких складаються відносини між господарськими агентами в економічній системі.

Таке розуміння предмета дослідження тісно пов'язане з прагненням до інтеграції економічної теорії й інших суспільних наук (соціології, психології, антропології, юриспруденції тощо) або з вірою в переваги "міждисциплінарного підходу". Це одна з визначальних рис методології як інституціоналізму XIX ст., так і неоінституціоналізму.

В дусі традицій старого інституціоналізму сучасні інституціоналісти протиставляють "методологічному індивідуалізму" неокласики (тобто аналізу індивідуальних дій господарських агентів) дослідження "колективних дій" і "колективних інститутів" - корпорацій, профспілок, політичних партій тощо.

Неоінституціоналісти висловлюють незадоволення абстрактно-дедуктивним методом неокласики, недостатнім рівнем її емпіризму, особливо статичним характером досліджень. Вони відзначають також відірваність неокласичної теорії від практики управління як сфери основного застосування теорії. На противагу висунуті: історичний підхід до аналізу економічних явищ та процесів; емпіричний, описовий метод дослідження, який спирається на використання широкого статистичного і фактичного матеріалу; розгляд механізму управління як основного застосування економічної теорії.

Статичному підходу представників неокласичного напряму неоінституціоналісти протиставили вивчення економіки в розвитку, в історичній послідовності. Наголошуючи на "феномені розвитку",

тобто на змінах, що відбуваються в суспільстві, неоінституціоналісти вивчають динаміку соціально-економічних процесів, втілюють у дослідженнях принцип еволюційного підходу до реальності. В цьому відношенні особливо помітний генетичний зв'язок між історичною школою і неоінституціоналізмом.

Відмітні риси неоінституціонального напряму - критична спрямованість замість відвертого вихваляння приватнопідприємницького суспільства, ідея соціального контролю замість упередженого захисту конкурентної ринкової економіки. Представники неоінституціоналізму звертають увагу на суттєві недоліки сучасного ринкового господарства (економічні кризи, масове безробіття, різку соціальну диференціацію, бідність значної частини населення, контрастний розподіл обмежених економічних ресурсів), а також на соціальні і глобальні проблеми (екологічні, демографічні, расові, багатих і бід-них країн тощо). Соціальний контроль над економікою неоінституціоналісти покладають на державне втручання в механізм відтворення. Звідси практична спрямованість на розробку рекомендацій щодо економічної політики, альтернативної монетаризму і економіці пропозиції. В цілому неоінституціоналісти, як і їх попередники, не виходять за межі реформізму.

Характерна риса сучасного інституціоналізму - всебічна розробка різних концепцій трансформації суспільства, дослідження фаз (етапів, ступенів) розвитку людської цивілізації. Найбільш відомі серед них - концепц

Похожие работы

1 2 3 4 > >>