"Українське питання" у політичних дискусіях 1910-1914 рр.

На самому початку книги автори знайшли за потрібне застерегти читача, що в даному випадку не може бути й мови про

"Українське питання" у політичних дискусіях 1910-1914 рр.

Информация

История

Другие материалы по предмету

История

Сдать работу со 100% гаранией
нову хвилю обурення. У переддень нової зустрічі кадетських лідерів з українцями, призначеної на 24 березня, відбулася конференція кадетської партії, на якій гостро зіткнулися два підходи до розв'язання національної проблеми. Говорячи про її загострення, М. Некрасов пропонував зайнятися з'ясуванням позицій, «поки ще можемо говорити не тільки з піною у роті. Гірше буде, коли вони різко спливуть на поверхню у бурхливі часи». Йому заперечував Ф. Кокошкін, пов'язуючи політичне самовизначення з «великою небезпекою» розтягування питання «аж до союзу держав включно». Мілюков знову був непохитним. «Хай не перевантажують нас широкими вимогами,… щоб не було знову катастроф», - говорив він.

На новій зустрічі в Києві Мілюков теж ні на йоту не відступав від своєї позиції: максимум - культурне самовизначення і широке самоврядування. М. Грушевський наполягав на принциповій постановці питання про автономію, зауваживши, що промова Мілюкова в Думі «була ударом в спину дружньої сторони в той самий час, коли наші групи борються з австрійською орієнтацією та з гаслом «Самостійної України». М. Славинський додав, що якщо кадети не зроблять крок назустріч національним течіям, останні «підуть боковими річищами, несприятливими як для партії, так і для справи свободи Росії». Однак ніякі доводи позицію кадетського лідера не похитнули. «Краще хай зазнають краху деякі надмірні вимоги та надії українців, - сказав він, - ніж партія к.-д. візьме на себе несвоєчасні та непосильні завдання».

Природно, що осторонь дискусії в українському питанні не могла лишитися жодна з політичних сил, що вели боротьбу за вплив на маси. Найнепримиреннішу позицію в ній зайняли націонал-радикали, на роль головного ідеолога яких у 1913 р. впевнено претендував Д. Донцов. Окрилений точністю своїх прогнозів п'ятирічної давності, він дошкульно викривав «пп. Мі-люкових, Струве і як там вони всі ще називаються», які «показали зрештою і нам своє «національне лице», зриваючи ту гарну маску, яку вони носили в «юні дні» своєї політичної невинності». Максимум того, що вони тепер згодні пропонувати Україні - це право на культурне самовизначення, право плекати свою культуру шляхом приватної ініціативи самого українського суспільства, без всякої допомоги держави. Донцов звертав особливу увагу на те, що до табору ворогів українства переходять чимраз лівіші російські елементи і що не лише в чорносотенній, а й у ліберальній пресі «українство вже проголошено державною небезпекою, з котрою треба боротися з цілою енергією і без жадних зглядів».

Своєрідним підсумком цих дискусій став вихід у світ на початку 1914 р. книги «Украинский вопрос», написаної О. Лотоцьким та П. Стебницьким і виданої анонімно редакцією «Украинской жизни». Це був справжній маніфест організованого українства, обґрунтований науково і оформлений у вигляді солідного історико-філософського трактату.

Його автори були свідомі того, що відповідають на назрілу суспільну потребу розрядити «вкрай тяжку атмосферу ворожості, підозрілості та адміністративних діянь, спрямованих на найчутливіші сторони національного життя українців». Націоналістичне трактування українського питання, доводили вони, «огортає його туманом, за яким важко розгледіти справжню його природу». Отже, йшлося про об'єктивне і спокійне висвітлення українського питання в контексті політики. Автори свідомо утримувалися від полемічних прийомів і будь-яких закидів на адресу конкретних осіб. Мова йшла про українську національну ідею і про національні надбання українства, про основні етапи українського національного руху і форми українського політичного життя, про централізм і асиміляторство в національній політиці Росії, про згубні наслідки такої політики.

На самому початку книги автори знайшли за потрібне застерегти читача, що в даному випадку не може бути й мови про якісь позви двох народностей на підставі старих історичних прав і обов'язків. Взагалі нераціонально, вважали вони, обґрунтовувати будь-які національні вимоги історичними правами. Йдеться про об'єктивний аналіз процесів асиміляції в Україні: чи настільки вони глибокі, що необхідним стало злиття двох народностей в одну? Щоб дати на це запитання чітку й недвозначну відповідь («злиття не відбудеться»), автори докладно аналізують відмінності великоросійського й українського типів, особливості української мови, увесь комплекс проблем, які сьогодні вкладаються в поняття «етнічна ідентичність». Докладно проаналізували автори і «ходячі звинувачення» проти українства, спеціально наголосивши на тому, що «хвороблива схильність у природних і законних явищах запідозрювати таємні і злочинні пружини зовнішніх впливів лише затемнює українське питання на шкоду всіх зацікавлених у його справедливому і доцільному розв'язанні, передусім для держави». Зображення українського руху як інтелігентської течії, яку можна допустити чи не допустити, хибує на велику короткозорість, бо він завжди мав корені в національному житті і розвиватиметься за будь-яких умов. Двохсотлітня боротьба з ним не тільки не розчинила українців у «російському морі», а й створила умови для появи в українстві шовіністичних настроїв. «З цієї точки зору істинними сепаратистами в Росії справедливо можна назвати ідейних натхненників боротьби проти українського руху».

Книга мала неабиякий суспільний резонанс і швидко розійшлася, так що вже через рік виникла потреба в її другому виданні (у 1917 р. вийшло й третє, доповнене). Навіть у російській пресі з'явилося чимало доброзичливих відгуків на неї з особливим наголосом на об'єктивності авторів і ґрунтовності їхньої аргументації. Те, що книга допомагає звичайному російському читачеві «звільнитися від туману націоналістичних упереджень», відзначалося в редакційній статті редагованого В. Короленком журналу «Русское богатство». Оглядач журналу «Современный мир» у зв'язку з виходом другого видання книги констатував: «Українське національне самовизначення не є абстрактною формулою: воно вже втілилося в життя».

Найбільші політичні дивіденди від участі в дискусії розраховували одержати більшовики, які будували свою стратегію на визнанні рівноправності націй та їхнього права на самовизначення. Викриттю антидемократизму кадетів і беззмістовності їхнього лозунгу «культурного самовизначення» присвячувалися десятки статей В. Леніна. За його словами, шовінізм партії «народної свободи» відрізнявся від чорносотенного «Тільки білими рукавичками та більш дипломатично обережними зворотами». Готуючи в листопаді 1912 р. тези декларації думської фракції РСДРП, Ленін підкреслив, що більшовики повинні виступити: «Проти націоналізму урядового, з указанням пригноблених народностей: Фінляндія, Польща, Україна, євреї і т.д. Лозунг політичного самовизначення всіх національностей надто важливо вказати точно…».

У тому, що національне питання навесні 1913 р. стало предметом обговорення в Державній думі, була чимала заслуга лівого крила російської соціал-демократії. 20 травня більшовик Г. Петровський виголосив з її трибуни промову «Про національне питання», яку йому допомагав готувати Ленін. «У всьому світі не знайти нічого гіршого, нічого ганебнішого, ніж те, що виробляють у нас над пригнобленими народностями, - говорив він. - Ніде на земній кулі немає такої дикої, середньовічної інституції, як смуга єврейської осілості… Чорносотенці та їхні лакеї називають Росію великою слов'янською державою, напевне, тому, що у цій великій державі більш ніж будь-де пригнічують слов'янські народи. Арешти, обшуки, штрафи, поліцейське переслідування за таємне вивчення рідної мови, - скажіть, де таке ще збереглось? Де це може бути у XX сторіччі?».

Якщо винести за дужки деякі полемічні крайнощі і зрозуміле хвилювання малодосвідченого оратора, якого увесь час переривали вигуками справа, цю промову слід оцінити як досить вдале публічне озвучення програмних вимог більшовиків у національному питанні. Позиція Струве і його прихильників була охарактеризована Петровським як лакейська щодо чорносотенства, як обстоювання під лозунгами демократизму ідеї панівної нації. «Поняття «демократія», - наголошував робітничий депутат, - включає в себе цілковите визнання цілковитої рівноправності націй». Справжній демократизм забезпечує послідовний і вільний розвиток національностей на основі «цілковитого національного самовизначення».

Обстоювання демократичних підходів у розв'язанні національного питання і рівноправності націй у більшовицькій стратегії і тактиці виділяло більшовиків з-поміж інших течій російської політичної думки і здобувало їм чимало симпатій, особливо у робітничому середовищі. Проте, написавши на своєму прапорі гасло рівноправності націй, більшовицькі лідери не тільки не запропонували реальні механізми його реалізації, а й перешкоджали його втіленню в життя тим, що категорично заперечували принцип організації пролетаріату за національною ознакою. Не робило їм честі ні намагання розколоти і поглинути вже існуючі національні соціал-демократичні партії, ні категоричне відкидання як «безумовно шкідливих» культурно-національної автономії та «поділу шкільної справи по національностях». Одночасне безкомпромісне визнання права націй на самовизначення і надто обережне, щоб не сказати більше, ставлення до реальних вимог національних рухів переводило дискусію у площину абстрактних теоретичних побудов, далеких від тогочасних життєвих реалій.

З точки зору політичної етики позиція більшовиків у дискусіях із національного питання також не була бездоганною. Залучивши до співробітництва у «Дзвоні» кількох відомих літераторів із праворадикального табору, Юр

Похожие работы

< 1 2 3 >