Австро-Угорщина: національні проблеми у кінці ХІХ століття

Появі двох течій сприяла та специфічна атмосфера, яка була наявною в імперії на межі століть. У період дуалізму в результаті

Австро-Угорщина: національні проблеми у кінці ХІХ століття

Контрольная работа

История

Другие контрольные работы по предмету

История

Сдать работу со 100% гаранией
м-давно є нацією двомовною». І все-таки саме на мовному ґрунті розгорівся конфлікт між чеськими німцями і чехами.

Після 1867 р. важливу роль у політичному житті Ціслейтанії стала відігравати лояльна до Габсбургів та Австрії польська аристократія Галичини. Не раз її представники займали вищі посади в австрійській адміністрації. В цілому з поляками проблем не було, хоча за їх підтримку уряду приходилось платити, і не тільки міністерськими посадами. На відкуп польській шляхті була фактично віддана ціла провінція Галичина, причому не тільки західна з центром у Кракові і з етнічною польською більшістю, але й Східна Галичина з центром у Львові (Лемберг), переважну більшість населення якої складали українці. Тут Відень проводив типову політику «розділяй і владарюй», оскільки польська гегемонія у краї могла бути забезпечена і стабільно збережена тільки при підтримці центральних властей, тим більше що в основі польсько-українського протистояння був соціальний конфлікт між поміщиками-поляками та українськими селянами.

Сильним був польський вплив і в Буковині з центром у місті Чернівці. Тут мирно співіснували українці, румуни, поляки, євреї, німці, цигани; католики, уніати, православні, іудеї. Жодна релігійна чи етнічна група не могла тут претендувати на виключність і гегемонію, якщо не зважати на претензії польської шляхти.

Діаметрально протилежна ситуація склалась в Чехії, де починаючи з 1880-х років стикались інтереси місцевої німецькомовної буржуазії та чеської, що швидко набирала сили. Гостра боротьба розгорнулась у сфері культури і мови, де крок за кроком чехи завойовували одну позицію за іншою, не забуваючи при цьому про головну мету рівного з Угорщиною та Австрією статусу.

У 1880 р. уряд Тааффе зобовязав адміністрацію і суди в Чехії вести справи на мові особи, справа якої розглядалась. Німецькому чиновникові, який звик до того, що в усіх державних установах застосовувалась тільки його рідна мова, неприйнятною була навіть думка про те, що віднині йому прийдеться в обовязковому порядку відповідати на будь-яке звернення, зроблене на чеській мові, на цій мові «черні». Наслідком цього було швидке збільшення кількості чиновників і суддів чеського походження, оскільки дуже небагато німців володіли чеською, а чехи, як правило, знали обидві мови.

У 1882 р. чехи домоглись розділу за мовною ознакою одного з найстаріших у Європі університетів - Празького. Проведена у тому ж році реформа виборчого права дозволила їм наступного року завоювати більшість мандатів у місцевому сеймі. Обурені німці, в свою чергу, почали вимагати розділу адміністративних округів на німецькі і чеські. Чеська більшість сейму відхилила цю вимогу, і німецькі депутати вперше покинули збори. Їх бойкот продовжувався чотири роки (18861890). Німці чеських земель, серед яких посилювалися пангерманські настрої, Тааффе в прагнення перетворити Австрію в «словянську державу».

У 1882 р. у Лінці відбувся зїзд «Загально-німецького союзу», і в Австрії вогник паннімецький рух. Прийнята Лінцська програма виходила з того, що всі країни Ціслейтанії, що були колись членами Німецького союзу, тобто власне Австрія і землі, населені чехами, повинні скласти одне ціле, з офіційно проголошеною у якості державної німецької мови і «німецького характеру». Для цього пропонувалось, по-перше, неодмінно ліквідувати «єврейські впливи з усіх сфер суспільного життя», а по-друге, віддати Галичину та югословянські території Угорщині і обмежити звязки з останньою персональною унією. Наступним кроком повинно було стати приєднання етнічно і расово «очищеної» Австрії до «Великої Німеччини».

Це була перша політична програма, направлена на розділ імперії Габсбургів, і висунута вона була не словянами, а самими австрійцями, вірніше, німецькомовною меншістю, що була настроєна по пангерманському. Однак австрійський пангерманізм, наштовхнувшись на активне неприйняття з боку династії і байдужість суспільства, залишався слабким і непопулярним майже до самого кінця монархії.

Орієнтація частини німецькомовного населення на Німеччину змушувала владу до пошуків компромісу з іншими народами, причому часто за рахунок «пануючої нації», до заохочування словенського і чеського націоналізму проти місцевого німецького. Починаючи з 1879 р., коли від влади були усунені німецькі ліберали, австрійський уряд, потребуючи підтримки національностей, змушений був робити ї поступки у мовно-культурній сфері, зокрема допустити навчання в середній школі рідною мовою, хоча кожна така поступка посилювала німецький націоналізм, викликаючи гострі урядові кризи. У квітні 1897 р. з метою забезпечення повної рівності двох мов у державних установах Чехії, Моравії та Сілезії уряд Бадені зробив обовязковим знання чиновниками двох мов. Чиновники, які впродовж трьох років не вивчали другої мови, підлягали звільненню. Двомовність вводилась і в німецьких містах, зокрема в Судетській області. Обурення, що охопило німецьке населення, вилилось у вуличні безпорядки, і не тільки в Чехії, де уряд увів надзвичайний стан. Заворушення, що супроводжувались кривавими зіткненнями, вдалося придушити за допомогою військової сили, однак утриматися при владі Бадені не вдалось.

Німці Чехії в якості компромісу запропонували створити адміністративні округи, розділені за національною ознакою, та чехи не погодились, і робота парламенту була паралізована.

До старих, звичних національних проблем імперії у кінці XIX ст. додались етнічні та релігійні проблеми нового зразка. Австро-Угорська монархія стала колискою як сучасного політичного антисемітизму, так і його антиподу ідеології сіонізму. Останній зявився реакцією у відповідь на дискримінацію, на антисемітські настрої, що посилились у суспільстві, хоча в ліберальній монархії не було погромів і масового психозу на расово-релігійному ґрунті, як у деяких інших країнах континенту.

Появі двох течій сприяла та специфічна атмосфера, яка була наявною в імперії на межі століть. У період дуалізму в результаті міграцій різко зросла чисельність єврейського населення Австро-Угорщини. Якщо в середині XIX ст.. в австрійській половині імперії євреїв було менш як півмільйона, то в 1910 р. їх кількість перевищувала 1,3 млн. За той же час єврейське населення Угорщини зросло з 200 тис. до 932 тис. (4,5% всього населення країни). Проте набагато більшою була питома вага єврейського елементу у банківській сфері, адвокатурі, газетно-видавничій справі, публіцистиці, у музичному житті та живопису. Зростання ролі єврейського етносу в економіці та суспільному житті Відня, Будапешта, Праги, Кракова, Львова та інших міст супроводжувалось трансформацією традиційного, релігійного забарвлення антиіудаїзму в сучасний антисемітизм. Домінував єврейський елемент і в керівництві соціалістичних організацій Австрії та Угорщини. Соціалісти через свої переконання були опозиційні капіталу, у тому числі і єврейському, й існуючому режимові. Таким чином, не існувало якогось єдиного єврейського суспільства, воно було соціально розколотим та ідеологічно глибоко диференційованим. Єврею банкіру і лихвареві протистояв єврей ремісник чи робітник, що сповідував антикапіталістичні ідеї й брав активну участь у соціалістичному русі. І все ж для багатьох людей з менталітетом міщанина джерелом усякого зла, всіх бід країни, народу, держави стали «жидо-масони», «євреї-христопродавці».

Реакцією у відповідь з боку єврейських громад було або відчуження від суспільства, від оточуючого соціально-психологічного середовища, або вимушена відмова від власної етнічної ідентичності, тобто денаціоналізація. Як свідчать переписи, що проводилися в імперії кожні десять років, починаючи з 1880 р., велика кількість осіб єврейського походження заявляли себе німцями, угорцями, чехами, поляками (в Галичині) тощо. Асимільовані частіше всього ідентифікували себе з «державними народами» (в Угорщині, наприклад, вони брали активну участь у мадяризації словаків та українців). Та асиміляція євреїв наштовхувалась на серйозні перешкоди: більшість населення, яка навіть терпляче відносилась до євреїв, не йшла на повне прийняття їх у свою спільноту. Така ситуація, більш типова для Австрії, ніж для Угорщини, поставила єврейський етнос уже тоді, в до тоталітарну епоху, перед дилемою: або залишатися в невидимому гетто, бути в становищі вічних ізгоїв, або знову, через тисячоліття, заснувати власний «єврейський дім».

Цю дилему і вирішив по-своєму Теодор Герцль, засновник сучасного політичного сіонізму.

У 1896 р. був надрукований головний твір сіонізму «Єврейська держава» Т. Герцля. Невелика брошура, що була написана під безпосереднім впливом від процесу над капітаном Дрейфусом, мала підзаголовок «Спроба сучасного вирішення єврейського питання». Свій головний висновок про необхідність створення особливої національної держави євреїв автор зробив, узагальнивши відомості про становище єврейського народу головним чином у країнах Центральної та Східної Європи, а також у Франції та Алжирі. У брошурі згадувались почергово Росія, Румунія, Німеччина, Австрія, Алжир і Париж. Усі форми дискримінації євреїв, наголошував автор, зводяться до одного спільного знаменника, який можна виразити класичним берлінським гаслом: «Євреїв геть!». Автор закликав своїх співвітчизників відправитися «на нашу незабутню любиму батьківщину» і заснувати там нову національну єврейську державу». З цією ж метою Т. Герцль організував перший Всесвітній єврейський конгрес, на якому був створений всесвітній сіоністський рух. Через декілька років (в 1902 р.) був створений загально-австрійський союз «Сіон», який проголосив своєю метою «колонізацію Палестини и Сирії».

Отже, наприкінці XIX століття Австро-Угорщина, цей «інкубатор народів», переживала складні за своїм значенням і наслідками процеси у відносинах між різн

Похожие работы

< 1 2 3 >