Австро-Угорщина: національні проблеми у кінці ХІХ століття

Появі двох течій сприяла та специфічна атмосфера, яка була наявною в імперії на межі століть. У період дуалізму в результаті

Австро-Угорщина: національні проблеми у кінці ХІХ століття

Контрольная работа

История

Другие контрольные работы по предмету

История

Сдать работу со 100% гаранией

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

АВСТРО-УГОРЩИНА: НАЦІОНАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ У КІНЦІ XIX СТОЛІТТЯ

національне угорський політична консолідація

У 1867 р. раніше централізована Австрійська імперія стала двоєдиною (дуалістичною) і одержала назву «Австро-Угорщина». Для династії Габсбургів на чолі з імператором Францем Йосипом (роки правління 1848 1916) це був вимушений крок через опір Угорщини віденському абсолютизму, а також поразок імперії у війнах проти Італії, Франції і Пруссії у 1859 і 1866 рр.. У результаті радикальної реформи державного устрою імперія не тільки встояла, але й набрала внутрішньої стійкості. Імперія з її пятидесятимільйонним населенням залишилася самою великою по території (після Росії) державою Європи.

Дуалістична угода 1867 р. - зразок конфедеративного по суті устрою, в якому повна самостійність у внутрішніх справах двох держав Австрії й Угорщини поєднувалася з централізацією найбільш важливих «загальноімперських справ», підвідомчих імператорові та двом його міністрам іноземних справ і військовому. Угода і створена на її основі нова форма існування імперії, сам механізм її функціонування явище унікальне у світовій практиці. Цей устрій не передбачав ніякого єдиного імперського уряду. Спільні питання вирішувались на регулярних радах “спільних” міністрів разом із главами урядів двох держав.

Таким чином, у політичному відношенні імперія набула порівняно стабільного характеру, що позитивно відбилось на економічному розвитку країни, а значить, і на добробуті громадян.

Проте швидкому індустріально-технічному прогресу наприкінці XIX на початку XX ст. явно не відповідав рівень політичної консолідації різних складових елементів імперії і внутрішньої інтеграції країн і земель, що входили до неї. Етноконфесійна структура імперії була надзвичайно мозаїчною. Жоден з її народів не мав абсолютної чисельної переваги над іншими. Так звані «пануючі» нації, а точніше, нації привілейовані, на межі століть (згідно з переписом населення 1910 р.) при загальній чисельності населення в 51 млн чоловік навіть разом узяті не складали і його половини (12 млн німців і почти 10 млн мадярів, тобто угорців). Але у своїх частинах імперії і німці, і мадяри переважали за чисельністю інші народи, з тією різницею, що перші у своїй половині складали лише третину населення, а другі майже половину трохи більше 48%. В Угорщині проживала значна кількість німців, що займали друге після румунів місце серед національностей королівства. Інші девять націй можна кваліфікувати як «напівпривілейовані» і «непривілейовані». До першої групи відносились 6 млн чехів, 5 млн поляків, 1,6 млн хорватів, 382 тис. італійців Приморя. Ніяких привілеїв не мали 4 млн українців, більш як 3 млн румунів, 1,8 млн словаків, 1,4 млн хорватів, що проживали поза межами ХорватіїСлавонії, 1,7 млн словенців, 386 тис. тірольських італійців (з 2,8 млн італійців), 2,2 млн євреїв.

Австро-угорська угода і встановлення ліберально-конституційних порядків дали могутній поштовх національним устремлінням неповноправних народів обох держав. Першими піднялись на боротьбу чехи. Не думаючи про вихід зі складу імперії, вони, натхненні успіхом Угорщини, вирішили домагатися перетворення своєї країни в третю складову частину імперії, тобто перетворення дуалізму в триалізм.

На цьому ґрунті дуалістична система пережила перше важке потрясіння.

Після довгих переговорів з угорськими міністрами 10 жовтня 1871 р. ландтаг Чехії прийняв резолюцію, що вимагала надання Чехії рівного з Угорщиною та Австрією статусу. По суті, це означало б створення нового конфедеративного утворення у складі трьох самостійних у внутрішніх справах держав: Австрії, Угорщини, Чехії. Імператор Франц-Йосип схвалив відповідний документ, так звані «Фундаментальні статті», і дав згоду коронуватися чеським королем. Але така перспектива зустріла шалений опір німців та угорського уряду Д.Андраші. Франц-Йосип поступився. Слід мати на увазі, що у Чехії проживало 37% німців, які вважали цю країну своєю батьківщиною.

Національності Галичини, Буковини, Далмації, а також словенці особливих турбот імперії не приносили. Виразний сепаратистський рух італійців відчувався лише у Південному Тіролі, де італійський елемент мав відчутну перевагу. В інших провінціях національні устремління італійців зіштовхувались з націоналізмом сербів, словенців і хорватів. Останні претендували на ті ж землі, що й італійці Трієст, Фіуме, Далмацію. У такій ситуації італійці змушені були шукати захисту у Відня.

Щодо Угорщини, то в кінці 60-х на початку 70-х років її пануючий клас ще виявляв деяку схильність до вирішення національного питання з урахуванням мінімальних потреб неугорських народів. Тут був прийнятий ряд ліберальних по духу законодавчих актів з метою модернізації суспільства і системи управління суспільними процесами. Ліберальним за всіма параметрами був «закон про рівноправність національностей» 1868 р. Навчання не тільки в початковій, але і в середній школі повинно було відбуватись рідною мовою. Статус офіційної мови був закріплений за угорською, але застосування мов національностей допускалось у місцевій і комітатській (обласній) адміністрації, в судах нижчої інстанції, а також у листування між комітатами, більшість населення яких складали словяни чи румуни.

Та на фоні цього позитиву більш важливе політичне значення мала перша стаття закону, яка безапеляційно констатувала наявність в Угорщині «однієї єдиної політичної нації єдиної неподільної угорської нації, членами якої є всі громадяни країни, до якої б національності вони не належали». Звісно, що цілком закономірно політичні лідери неугорських народів одностайно відкинули принцип єдиної політичної нації.

Однак в останній третині XIX ст., після того як угорською владою були зроблені перші грубі кроки примусової мадяризації, закон став прапором національних рухів, які аж до Першої світової війни вимагали строгого дотримання закону, який систематично порушувався.

Запропонувавши «законом про національності» 1868 р. всім підданим королівства без різниці у мові та віросповідання лише громадянські права і свободи, угорська держава обманула їхні сподівання. Єдиний виняток був зроблений для хорватів, вірніше для Хорватії-Славонії. У 1868 р. за зразком австро-угорської угоди була укладена угорсько-хорватська угода, тільки значно більше обмежена. Хорватія отримала власний парламент (Сабор) і власний уряд на чолі з баном, який призначався королем Угорщини за рекомендацією будапештського кабінету. Але вони повністю підкорялися угорській владі. По суті, це було щось середнє між культурно-національною і територіальною автономією. Але й таким обмеженим самоуправлінням в Угорщині не користування жоден, навіть більший народ, не менш розвинутий у культурному, економічному і політичному відношеннях.

Найбільш безправними з усіх народів королівства були словаки і закарпатські русини (українці). В обох етносів на відміну від румунів і сербів не було єдиного культурно-просвітницького і політичного центру

Перші удари репресивної мадяризаторської політики були застосовані проти словаків у 1875 р., коли була заборонена діяльність єдиної культурно-просвітницької організації словаків Матиця Словацька; були закриті всі три словацькі гімназії, багато середніх і початкових шкіл: з майже двох тисяч до початку другого десятиліття XX ст. їх збереглось менш як півсотні. Одночасно з метою форсованої мадяризації створювалися школи з навчання угорською мовою. У цілому словаки, які не мали на відміну від румунів і сербів центрів притягання поза межами імперії, бачили вирішення національного питання в межах імперії.

Національна політика австрійського уряду суттєво відрізнялась від політики, що проводилась угорським урядом. Найважливіша різниця полягала в тому, що правлячі кола Австрії не ставили перед собою завдання перетворення країни в мононаціональну німецьку державу. Австрійська буржуазія на відміну від пануючих класів Угорщини проявляла схильність до певних поступок національностям, була більш ліберальною і терпимою, ніж угорська. Австрійська національна політика не знала ні примусу до асиміляції, ні теоретичних установок, які б заперечували існування інших націй у країні. Австрійський режим у цілому був більш демократичним, система управління більш децентралізованою, ніж угорська. Не викликає сумніву її успіх у Галичині, Моравії, Буковині. Тому захист від утисків властей Угорщини, як і раніше лідери пригноблених народів шукали у Відні. Династія, і особливо її глава Франц-Йосип, продовжуючи традиції феодальних часів, прагнула дистанціюватися від міжнаціональних конфліктів, зберегти позицію і статус «наднаціональної сили».

І все-таки весь період дуалізму відзначений неухильним наростання національних рухів в австрійській половині імперії. Дякуючи ліберальності австрійського режиму національні конфлікти тут проявились яскраво і відкрито, здійснюючи постійний тиск на уряд хоча б тим, що ефективною обструкцією в парламенті депутати національностей не раз зривали його роботу. Дуже важливим елементом політичної системи австрійської держави були словяни. Словянський елемент органічно увійшов у державні структури Ціслейтанії, а також у вищий військово-політичний апарат загальноімперських установ. Особливо успішними були чехи, багато хто з яких, вільно володіючи німецькою мовою, легко адаптувались в австро-німецькому культурному середовищі. Томаш Масарик, майбутній засновник Чехословацької республіки, історик і філософ, грамотніше й охочіше писав свої твори німецькою, ніж чеською мовою. Інший чеський лідер Ф. Палацкі ще в 1868 р. говорив своїм землякам: «...богемська нація, панове, вже давни

Похожие работы

1 2 3 > >>