Заходи по профілактиці бродяжництва та бездоглядності cеред неповнолітніх

  Білобровець О.М. Діти і злочин / О.М. Білобровець // Демократична Україна. - К., 2007. - № 34. Вишневський О. Сучасне українське

Заходи по профілактиці бродяжництва та бездоглядності cеред неповнолітніх

Информация

Социология

Другие материалы по предмету

Социология

Сдать работу со 100% гаранией

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Заходи по профілактиці бродяжництва та бездоглядності cеред неповнолітніх

 

Вступ

 

Актуальність теми. Розбудова України, як демократичної правової держави, потребує ретельного аналізу законодавства як важливої умови забезпечення прав і свобод людини. Особливо це стосується найбільш вразливої категорії нашого населення - дітей.

На нашу думку, найсерйознішою проблемою у сфері захисту прав дитини в Україні на сьогодні є дитяча бездоглядність та безпритульність. Дана проблема в Україні має місце вже досить давно. Політика держави щодо соціального захисту безпритульних дітей ґрунтується на положеннях законів України «Про органи і служби у справах дітей та спеціальні установи для дітей» від 24.01.1995 р., «Про соціальну роботу з дітьми та молоддю» від 21.06.2001 р., «Про охорону дитинства» від 26.04.2001 р [9, с. 213].

Незахищеною категорією у будь-якій країні є діти,- члени сімей, що потребують допомоги від суспільства у вирішенні своїх проблем. Більшість таких сімей, як правило, перебувають у складному матеріальному, психологічному, емоційному становищі. Не бажаючи примиритися з реальністю, діти йдуть з рідних домівок. У значної частини з них фактично немає рідних сімей, оскільки батьки зловживають алкоголем або перебувають у місцях позбавлення волі. Діти змушенні проживати у чужих людей, у сімях родичів, в оточенні інших дітей, на вокзалі, залишених будівлях тощо.

За останніх 10 - 15 років кількість дітей, які більшу частину часу, в тому числі й нічного, перебувають на вулиці, значно збільшилась. Зявилася нова категорія дітей, яких звично називають “діти вулиці". У державних закладах про них говорять як про безпритульних соціальних сиріт, позбавлених батьківської опіки.

У Законі України «Про охорону дитинства» (2001 р.) визначені поняття “безпритульна дитина”, “дитина-сирота”. Відповідно до Загальних положень Закону дитина - сирота це дитина, в якої померли чи загинули батьки; безпритульні діти - діти, які були покинуті батьками, самі залишили сім'ю або дитячі заклади, де вони виховувались, і не мають певного місця проживання.

Останнім часом в Україні спостерігається стрімке збільшення кількості дітей, позбавлених батьківського піклування. Із 80 тисяч дітей-сиріт позбавлених батьківської опіки, лише близько 7 % - біологічні, тобто реально не мають батьків. Решта діти, котрі стали сиротами при живих батьках. Частина таких дітей іде жити на “вулицю”, і вулиця стає для них домівкою.

Як повідомив Радіо Свобода Міністр сім'ї, молоді та спорту України Юрій Павленко за 9 місяців 2009 р. працівники соціальних служб виявили 17 тис. таких дітей, а попереднього року їх було 25 тисяч, тобто на третину більше. Таким чином, виникає запитання - Чи справді проблема безпритульних дітей стала менш гострою? Що їх тягне у підворіття? Як вирішити проблему безпритульності дітей? [29].

Гостро постала необхідність надання соціальної допомоги таким дітям, що дозволить їм повернутися (при можливості та доцільності) до рідної сімї, знайти інше постійне місце проживання (інтернат, опіку прийомну сімю), розпочати повноцінне самостійне життя [27, с. 39].

Аналіз досліджень даної проблеми. Проблемам боротьби із бездоглядністю та безпритульністю присвячені праці таких українських дослідників як: Антонова-Турченко О., Артамонова А., Бех І., Волинець Л., Довженко В., Єременко Г., Заїки В., Каріни Н., Максименко С., Московки М., Науменко Г., Палія О., Панка В., Петращук О., Святненко Г., Січкар О., Якубової Ю. та інших. Зазначені вчені в своїх дослідженнях висвітлюють проблеми бездоглядних та безпритульних дітей, підкреслюють складність процесу їх ресоціалізації. Проте у вказаних працях так і не вироблено єдиних підходів щодо вирішення даної проблеми.

Постановка мети. В центрі нашого дослідження постало питання вироблення шляхів практичного вирішення проблем цієї категорії в сучасних умовах. Чому при постійному піклуванні держави, роботі громадських організацій, кількість бездоглядних та безпритульних дітей невпинно зростає? Метою роботи стало виявлення факторів, які заважають ефективному подоланню бродяжництва неповнолітніх, - цього ганебного для України, яка проголосила себе соціальною державою, явища. Тому завданнями, які спрямовані на досягнення цієї мети стали:

  1. визначення категорії „дітей вулиць” з точки зору законодавчих актів держави та міжнародних нормативно-правових актів та оцінка ролі відповідних державних структур в вирішенні їх питань;
  2. аналіз проблем, які притаманні категорії бездоглядних та безпритульних дітей;
  3. визначення факторів, які призводять до формування цієї групи, бродягування неповнолітніх;
  4. характеристика шляхів, якими державні структури намагаються подолати явище соціального сирітства;
  5. виявлення тенденцій розвитку системи боротьби з безпритульністю у країні, а також формування та характеристика заходів по профілактиці бродяжництва та бездоглядності cеред неповнолітніх.

 

Заходи по профілактиці бродяжництва та бездоглядності cеред неповнолітніх

 

У 90-х роках минулого століття для вирішення даної проблеми в Україні діяла система державних і недержавних притулків. Однак, більшість із них є закладами закритого типу, куди діти підліткового віку добровільно звертаються.

За визначенням ЮНІСЕФ, “діти вулиці” - це неповнолітні, для яких вулиця стала постійним місцем перебування. Безперечно, дане визначення не охоплює велику кількість дітей, які з різних причин опинилися на вулиці. Адже є й такі, котрі мають домівку, батьків або близьких людей. Паралельно у вжитку використовують ще й такі два поняття як “діти, які працюють на вулиці” і “діти, які живуть на вулиці разом зі своєю сімєю” [6, с. 135].

За визначенням Дитячого Фонду Обєднаних Націй до “'дітей вулиці” належать:

діти, які не спілкуються зі своїми сімями, живуть у тимчасових помешканнях (покинутих будинках тощо) або не мають взагалі постійного житла і ночують у нових місцях; їхніми першочерговими потребами є фізіологічне виживання і пошук житла (безпритульні діти);

діти, які підтримують контакт з сімєю, але через перенаселення житла, експлуатацію та різні види насилля (сексуальне, психічне) проводять більшу частину дня, а іноді й ночі на вулиці (бездоглядні діти) [22, с. 89];

діти вихованці будинків інтернатів та притулків, які з різних причин втекли з них і перебувають на вулиці (діти, які перебувають під опікою держави).

На нашу думку, збільшення кількості “дітей вулиці”, в першу чергу, зумовлене динамікою сімейного життя. Як зазначається у доповіді ЮНІСЕФ Незалежної комісії з гуманітарних питань ООН у 1990 році: “Дитина потрапляє на вулицю через те, що її сімя переживає кризу, і якщо ще не розпалася, то перебуває на межі розпаду”.

Результати досліджень Державного інституту проблем сімї та молоді, проведених на замовлення Державного центру соціальних служб для молоді у 2002 році показали, що до “дітей вулиці” в Україні слід віднести наступні групи неповнолітніх:

безпритульні діти - діти, які не мають постійного місця проживання через втрату батьків, асоціальну поведінку дорослих у сімї; діти, котрих вигнали з дому батьки;

бездоглядні діти - діти, які мають визначене місце проживання, але вимушені перебувати на вулиці більшу частина дня, а іноді й ночі, в результаті неспроможності батьків або опікунів (родичів, бабусь, дідусів) матеріально забезпечувати їх; наявності психічних захворювань у батьків, байдужого ставлення останніх до виховання дітей;

діти-втікачі з навчально-виховних закладів - діти, яких не влаштовують умови життя й виховання у цих закладах, які зазнали психологічного, фізичного або сексуального насилля у закладах інтернатного типу або притулках [19, с. 45];

- діти-втікачі із зовні благополучних сімей - діти з високим рівнем конфліктності, патохарактерологічними особливостями, відхиленнями у психічному й особистісному розвитку;

- діти, які за своїми психологічними ознаками схильні до постійного перебування на вулиці;

- діти, позбавлені систематичної батьківської турботи, аутсайдери шкільних колективів;

- діти з яскраво вираженими ознаками важковиховуваності, схильні до безцільного проведення часу [5, с. 48].

В Україні до сьогодні не існує вичерпного визначення цієї категорії дітей, тому “дітей вулиці” розглядають як неструктурований обєкт: до нього належать діти, які залишилися без батьківської опіки й визначеного проживання; діти, які мають сім'ю, але тимчасово втратили з нею звязки; мають дім і сімю, але перебувають протягом дня на вулиці; які заробляють кошти жебракуванням і крадіжками; схильні до бродяжництва та інших видів асоціальної поведінки. Без сумніву, у різних категорій дітей існує і різна мотивація виходу на вулицю.

Враховуючи багатоваріантність шляхів виходу дітей на вулицю, можна виокремити такі спцифічні ознаки дітей вулиці:

1) головною ознакою, за якою дитину можна віднести до “дітей вулиці" є та, що більшу частину часу вони проводять саме там;

2) "діти вулиці" - діти, які офіційно не визнані, як такі, що позбавлені батьківської опіки, але фактично можуть бути визнані соціальними сиротами, оскільки батьки з певних причин не займались належним їх вихованням. Поняття “діти вулиці” обєднує в собі безпритульних і бездоглядних дітей.

Починаючи з 1997 року, в Україні проводився ряд досліджень визначення основних характеристик “дітей вулиці”, зясування їх стилю життя й потреб, які засвідчили, що:

більшість “дітей вулиці” - діти підліткового віку;

<

Похожие работы

1 2 3 4 5 > >>