Жанрова система документальної літератури

  May G. Lautobiographie. Paris, 1976; Neumann Bernd. Identitat und Rollenzwang: Zur Theorie der Autobiographie. Frankfurt, 1970; Digier B. Le Journal

Жанрова система документальної літератури

Информация

Литература

Другие материалы по предмету

Литература

Сдать работу со 100% гаранией
оденники мусять мати і ще одну важливу якість, їх автори повинні володіти даром передбачення, щоб уміти оцінити сучасне з позицій майбутнього. Інакше неможливо заповнити відсутню дистанцію між часом звершення події і часом спогадів про неї.

Листи та щоденники досить часто протиставляються іншим жанрам мемуаристики. Автор листа роздумує про сьогоднішніми для нього подіями, автор щоденника рухається до майбутнього, котре він може передбачити. Автор же творів інших мемуарних жанрів, навпаки, повертається назад у минуле.

Цілком природно, що ці розбіжності реальні, і вони існують. Однак і листи, і щоденники нерідко відбивають не лише сьогочасні враження, первинні емоції з приводу подій, які щойно відбулися, але часом і передбачають майбутнє. А якщо автору, приміром О. Довженку чи В. Винниченку, вдалося в окремих моментах передбачити його, то у такому випадку мемуарне начало посилюється.

Записна книжка письменника є наступною жанровою формою сучасної мемуаристики. Дослідники дуже рідко згадують про неї. А між тим записна книжка є ключем його творчої лабораторії, своєрідною заготовкою майбутніх творів. Зі сторінок записної книжки письменник постає перед читачем один без будь-яких посередників. Кожна записана ним думка, уривок фрази, окреме слово допомагають чіткіше зрозуміти хід його мислення, емоції та настрої, що виплескувалися в рядки його творів. Записні книжки, як правило, відображають теперішній для письменника час. Простежуючи крок за кроком хід авторської думки, виразно бачиш, як змінювалися у письменника підходи до дійсності, еволюціонувало світовідчуття та світорозуміння. Записні книжки доносять до нащадків з минулого чимало штрихів творчого портрета їхнього автора. Безумовний історико-літературний інтерес в українській літературі мають записні книжки С. Васильченка, О. Довженка, П. Тичини, В. Чередниченко, О. Гончара.

Більш складною формою сучасної мемуаристики є нотатки. Цей жанр характеризують насамперед можливості ретроспективного погляду на минуле, чого не мали ні листи, ні щоденники, ні записні книжки письменника. Крім того, тут письменник нічим не обмежений у зображенні минулого; головне, щоб події, про які він пише, відбувалися за його пам'яті, становили частину його власного духовного досвіду. В той же час, нотатки посідають проміжне місце між щоденниками і записниками. Для них характерна відносність хронології, нерегулярність записів, фрагментарність, уривчастість, незакінченість, різка зміна сюжетів, ракурсів зображення.

Нотатки, можуть представляти автора як людину певної професії чи роду занять (“Записки полоненого” О. Варрави, “Записки солдата” І. Багмута), а найчастіше це розрізнені записи, що ведуться вряди-годи і не мають чіткої хронології (фрагменти щоденників П. Тичини, В. Стуса, О. Гончара, записи Гр. Тютюнника). Інколи це підготовчі матеріали до майбутніх, здебільшого нереалізованих книжок (“Як я писав” П. Тичини).

Твори цього мемуарного жанру містять у собі портрети людей, з якими зустрічався на життєвому шляху автор. У той же час однією з важливих жанрових рис нотаток є їхня аморфність, тобто відсутність будь-яких чітких обов'язкових жанрових особливостей.

Автор в мемуарних нотатках завжди знаходиться десь на периферії сюжету, він то наближається до його переднього рубежу, то віддаляється в глибину, але ніколи не виступає на передній край. Це наочно можна продемонструвати нотатками П. Тичини “Літературно-мистецькі записи”, в котрих розповідається про задуми окремих творів, даються характеристики творчості деяких письменників. І все це часто подається фрагментарно, незавершено.

Наступною поширеною жанровою формою мемуаристики є літературний портрет.

Дослідник цього жанру В. Барахов відзначав: “У сучасному літературознавстві до цього часу залишається неясним, що ж таке являє собою літературний портрет як жанр словесного мистецтва” [19, 8]. Вчений звертає увагу на те, що саме таким терміном називають “і мемуарно-біографічний нарис, і окреслене невиразними штрихами есе, і літературно-критичну статтю, і короткий репортаж, якщо вони присвячуються характеристиці конкретної реальної людини, що не претендує на повноту викладу” [19, 8 9]. Зрозуміло, що таке широке тлумачення терміна зовсім не наближає нас до його розуміння. До того ж, серед літературознавців немає єдиного підходу до визначення цього жанру. В “Краткой литературной знциклопедии” можна прочитати: “Літературний портрет документальний нарис про письменника, художника, видатного суспільного діяча тощо, створений на основі співбесіди з “героєм”, або короткий мемуарний нарис про такого героя”. [20, 895]. Можна погодитися з В. Бараховим, який заперечив, що при такому визначенні літературний портрет “розглядається лише як нарис без будь-якої спроби вияву його особливої художньої структури” [19, 9]. Цей дослідник вважає, що “літературний портрет” означає особливий спосіб естетичного пізнання людини і характеризує специфіку його пізнання” [2, 9].

Автор літературного портрета не ставить собі на меті відтворити весь життєвий шлях свого героя. Подібну ціль важко досягти, оскільки мемуаристу в такому разі необхідно знати про героя буквально все, а для цього потрібне щоденне й щогодинне спілкування протягом всього життя, що навряд чи є реальним. Письменник, що працює в жанрі літературного портрета, намагається через одну або кілька зустрічей з героєм показати цілісність, складність і багатогранність його особистості. При цьому письменник намагається досягти портретної схожості, що теж визначає специфіку жанру.

Майстрами літературного портрета зарекомендували себе М.Бажан (“Думи і спогади”), П.Панч (“Відлітають журавлі”), С.Голованівський (“Меморіал”), А.Дімаров (“Прожити й розповісти”), О.Сизоненко (“Не вбивайте своїх пророків”).

Говорячи про літературний портрет як мемуарний жанр, треба не забувати, що за рядом параметрів він дуже близький до художньої біографії і літературної критики. Використовуючи творчий досвід французького літературознавця і письменника Сент-Бева, котрий в центр своїх праць з літературної критики ставив людську особистість, створивши цілу серію літературних портретів Корнеля, Лафонтена, Лабрюера, Монтеня та інших діячів французької літератури; в російській літературі були створені літературні портрети “Всеволод Михайлович Гаршин” В. Короленка, “Мережковський”, “Гіппіус”, “Брюсов” А. Бєлого, “Демян Бєдний” А.Луначарського, “Максим Горький” О. Серафимовича. В Україні подібного роду праці зустрічаємо у творчості С.Плачинди (“Юрій Яновський”, “Олександр Довженко”), С.Тельнюка (“Павло Тичина”) тощо.

“Ми з деякою набридливістю підкреслюємо думку про близькість біографії, портрета та літературної критики, наголошував В.Барахов, зовсім не для того, щоб розмити портрета. Ми хочемо лише акцентувати увагу на тому, що узагальнена характеристика, що утворює його оповідну основу, включає у себе елементи інших споріднених жанрів, котрі підкоряються основному задумові портретиста. Їх місце і роль у кожному конкретному випадку залежать від головної мети автора. Тому в середині портрета центр ваги, що неодмінно припадає на саму індивідуальність людини, може зсуватися в той чи інший бік, утворюючи його різноманітні жанрові різновиди (літературний портрет як жанр мемуарно-біографічної прози, літературний портрет як документально-біографічну оповідь про давно померлого історичного діяча, що ґрунтується на використанні іконографічних матеріалів, листів, мемуарів сучасників, літературний портрет як жанр критики і т.д.)” [19, 48].

Творча практика українських письменників переконує, що літературний портрет як жанр мемуаристики у чистому вигляді в ній існує досить рідко. Найчастіше окремо він друкується в періодичних виданнях, ювілейних збірниках. Нерідко твори цього жанру об'єднуються в цикли творів про різних героїв, зв'язуючим ланцюгом яких є постать автора. Скажімо, спогади С.Крижанівського “Ми пізнавали неповторний час” являють собою поєднання трьох циклів літературних портретів за тематикою: “Фронтові друзі” 14 портретів, “Учителі і соратники” також 14 портретів і “Зустрічі на перехрестях” 3 портрета.

Іноді, в українській літературі подібне зустрічається не часто, літературні портрети постають як компоненти більш складної жанрової структури. Прикладом може послужити тетралогія Ю. Смолича “Роз-повідь про неспокій”, котра є велетенським мемуарним нарисом, у якому крім характеристики суспільно-політичного життя протягом кількох десятиліть, аналізу літературного процесу цього ж періоду, представлені літературні портрети багатьох переважно українських письменників, учених, політиків. Щось подібне, хоча й менше за масштабами характеризує “Червоний Парнас” В. Минка. Літературні портрети українських літераторів, педагогів, дослідників органічно вписуються в художню й структуру спогадів згадуваного вже представника української еміграції Г. Костюка “Зустрічі і прощання”.

Останнім часом в мемуаристиці все частіше став використовуватись жанр есе. Він являє собою специфічний різновид нарису, в якому провідну роль відіграють не спогади про конкретні події чи постаті, а відображення тих вражень, роздумів, асоціацій, котрі вони викликають у автора. Працюючи над есе, мемуарист прагне до афористичності зображення минулого, до різного роду філософських і моральних роздумів. Суб'єктивність як жанрова риса мемуарної прози тут особливо підкреслюється. Хронологія подій в есе не зберігається. Мабуть, найяскравішим прикладом цього жанру в українській мемуарній прозі є “Микола Хвильовий. Портрет мятежника” І.Дніпровського.

Інші форми мемуарної літератури нерозривно пов'язані з використанням уже готових жанрів художньої літератури, перш за все це оповідання, повісті та роману. Здавалося, що це є цілком зрозумілим і, може, було б не варто на них акцентувати увагу. Але частина дослідників не поділяє ту думку, що мемуари можуть бути реалізовані в згаданих ж

Похожие работы

< 1 2 3 4 5 6 > >>