Жанрова система документальної літератури

  May G. Lautobiographie. Paris, 1976; Neumann Bernd. Identitat und Rollenzwang: Zur Theorie der Autobiographie. Frankfurt, 1970; Digier B. Le Journal

Жанрова система документальної літератури

Информация

Литература

Другие материалы по предмету

Литература

Сдать работу со 100% гаранией

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ЖАНРОВА СИСТЕМА ДОКУМЕНТАЛЬНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

 

Початок ХХІ століття ознаменувався стрімким кількісним і якісним зростанням документальної літератури. На зміну звичайній белетристиці, побудованій на художньому узагальненні, фантазії, домислі й вимислі, приходить література, в основі якої лежить документ і факт. Зарубіжні науковці останнім часом написали чимало серйозних теоретичних та історико-літературних праць, намагаючись осягнути глибинні процеси розвитку документалістики [1, 2, 3, 4, 5, 6].

Українські науковці явно недооцінюють природу сучасної документалістики, зі сторінок якої в духовний світ людини нового тисячоліття увійшли образи видатних державотворців, військових діячів, представників науки та мистецтва; людей, що своїм талантом, натхненною працею, видатними досягненнями уславили народ, стали своєрідним еталоном для свого людства.

Твердження зарубіжних дослідників про те, що документальна література поступово витісняє традиційні форми роману у вітчизняному літературознавстві, ще зовсім недавно заперечувалися. Зокрема, В.Дончик свого часу писав: “Відомо, що документ, література факту деякими західними теоретиками й практиками літератури до недавнього часу підносилися як, мовляв, логічна і єдина заміна старому романові, за їхніми прогнозами, художній репортаж, “тексти-колажі” чи й взагалі новий журналізм це те, що найбільше могло б відповідати часові, решта ж жанрів і форм своє, буцімто, віджили. В радянській літературі та й взагалі категоричні доктрини не знайшли місця, всяке прагнення однобічності, випрямленості чуже її постійному потягу до синтезу й багатомірності, до художнього розмаїття” [7, 367].

Проте в українському літературознавстві досі відсутнє навіть більш-менш виважене визначення самого поняття документальна література. “Документальна література, документалістика твори художньо-публіцистичних, науково-художніх і художньо-документальних жанрів, в основу яких покладено документальні матеріали, подані повністю або частково чи відтворені у вигляді вільного викладу” [8, 85], читаємо в “Українській літературній енциклопедії”. У “Словнику літературознавчих термінів” В.М.Лесина, О.С.Пулинця [9], “Літературознавчому словнику довіднику” за ред. Р.Громяка, Ю.Коваліва [10], “Словнику літературознавчих термінів” В.І.Кузьменка [11], “Лексиконі загального та порівняльного літературознавства” [12] це поняття взагалі не згадується. Очевидно, що такий підхід не може бути визнаним конструктивним.

Отож, не претендуючи на вичерпність визначення, нам уявляється можливим характеризувати документалістику як літературу, що базується на реальних історичних документах і фактах і охоплює три найважливіших напрямки: мемуаристику, художню біографію та художню публіцистику. Важливою ознакою такої літератури є авторське осмислення певних суспільно-історичних подій чи життєвого шляху реальної історичної особи, або важливої для життя народу проблеми, здійснене за законами художньої творчості із залученням справжніх документів свого часу, глибоким співвіднесенням власного духовного досвіду автора із внутрішнім світом героїв, соціальною й психологічною природою їхніх учинків.

Важливо також окреслити жанрову систему новітньої документальної літератури, кожен із трьох її напрямків має своє жанрові форми. Зокрема, мемуарна література, виходячи зі спрямування авторського інтересу ділиться на мемуари обєктні, мета і зміст полягає у відтворенні обєкта авторської уваги, тобто доби, подій, що відбувалися в ній, ситуацій людей; мемуари субєктні, де домінує спрямування автора на субєкт оповіді, себто на самого себе. Щоправда, бувають випадки, коли обєктність і субєктність органічно поєднуються, створюючи певний проміжний тип мемуарів.

Обєктні і субєктні мемуари мають власну відпрацьовану жанрову систему.

Найпростішою жанровою формою сучасної мемуаристики є лист. Лист, природно, розповідає про події, котрі; відбулися в житті автора, регіону, в якому він мешкає, країни в цілому. У ньому виразно виявляється авторська позиція, автор листа прямо й відкрито виражає в ньому себе.

Лист є найчастіше автобіографічний, виняток можуть складати лише ділові листи. У листі його автор досить часто виражає власні світоглядні підходи до дійсності, оцінює політичну, економічну, духовну ситуацію в країні. Це не виключає наявності значної кількості листів інтимних за своїм змістом, що передають стан душі їхнього автора. Листи відомих громадян, політичних діячів, письменників, учених допомагають читачам зрозуміти їх як особистість, часом показують авторів у несподіваному ракурсі. Не дивно, що листи досить часто видаються в зібранні творів класиків літератури. Листи видатних українських письменників минулого, скажімо Т. Шевченка чи Лесі Українки, XX століття, наприклад, П.Тичини чи В. Сосюри, не дивлячись на те, що вони постійно друкуються у зібраннях творів, поки що ще не стали предметом ретельного дослідження. Про листи як мемуарний жанр літератури досі написано небагато, виняток становлять хіба що праці В.Кузьменка [13], М.Коцюбинської [14 ], І.Стебуна [15 ].

Близькою до листів жанровою формою мемуаристики є щоденники. Як і листи, вони здавна існують у літературі. Класичними зразками цього жанру в Україні стали “Журнал” Т.Шевченка, а в літературі XX сторіччя щоденники В. Винниченка, П. Тичини, О. Довженка, Остапа Вишні, М. Драй-Хмари, В. Стуса, О. Гончара. Це щоденні або ж такі, що не мають певної періодичності, записи автором подій, учасником і свідком яких він був. С.В. Жожікашвілі вважає, що щоденник це “періодично поповнюваний текст, що складається з фрагментів з указаною датою для кожного запису” [16, 233]. Є щоденники, що характеризуються вузькістю підходів до оцінки дійсності, родинно-побутовими рефлексіями. Особливо багато подібних щоденників з'явилось у приватних виданнях до революції.

Жанрова специфіка щоденника полягає в тому, що в них відсутній єдиний сюжет, немає спільного ідейного змісту. Естетичну цілісність щоденникам надає автор. Його роздуми день за днем нанизуються на єдиний стержень, надаючи щоденникам певну, досить умовну, завершеність. Нормальним у щоденниках є уривчастість, фрагментарність, неопрацьованість оповіді, стилістична незачесаність фрази тощо. “Письменницький щоденник, відзначала дослідниця цього жанру Н.Банк вбирає в себе ознаки різних прозаїчних і поетичних жанрів, але зовсім не просто їх механічно додає”[17, 20].

Для щоденників притаманне поєднання воєдино фотографічного спостереження життя і широт узагальнення дійсності.

Відомий український літературознавець, що мешкав у США, Г. Костюк виділяв чотири жанрових типи щоденників. По-перше, це щоденники, автори яких “обдумано пишуть з розрахунком на публікацію. У таких записах вони оминають свідомо різні особисті, побутові, часто прикрі й негативні деталі, а навіть і суспільні дрібниці, та акцентують увагу... на головних питаннях часу, визначаючи своє місце в ньому” [18, 13]. Своє ставлення до подій навколишнього життя, згідно думки Г. Костюка, автори подібних мемуарів, а до них він зараховує Т. Шевченка, Л. Толстого, А.Жида, висловлюють у публіцистичних чи філософських коментарях або відступах.

По-друге, це щоденники, що містять “нотатки глибоко особисті, виповнені інтимними фактами, переживаннями, почуваннями, побутово-психологічними сценами, часто оголеними, дражливими, “непристойними” [18, 13]. Зовнішній світ, вважав Г. Костюк, таких авторів ніби не цікавить. Набагато більший інтерес викликають у них власні переживання, пристрасті, болі, трагедії. Прикладів подібних творів учений не наводить. Однак сюди можна віднести щоденник А. Любченка, нещодавно опублікований в Україні.

По-третє, серед щоденників трапляються і такі, котрі схожі на “докладні, але сухі, телеграфні нотатки: місцевість і дата перебування, інколи дата і місце зустрічей, усякі події, факти, дрібні епізоди дня, логічно ніби між собою не пов'язані, для читача незрозумілі” [18, 13]. Публіцистичні чи філософські пасажі тут зайві. Американський літературознавець, як приклад подібних щоденників, називає М. Куліша та М. Шагінян.

По-четверте, “зустрічаються щоденники, властиві переважно письменникам. Це нотатки щоденних спостережень, рідкісних вуличних висловів, народних говорів, професійних висловів, випадкових ситуацій, схоплених характеристичних портретів, пейзажів і навіть нових тем, інколи з розгорнутою схемою сюжету і таке інше” [18, 13 14]. Як приклад подібного роду щоденників Г. Костюк вважає записні книжки М. Коцюбинського.

З багатьма підходами до щоденників Г. Костюка можна було б погодитися. Проте, думається, що він помиляється в головному. Адже в чистому вигляді щоденників, подібного кожному з чотирьох згаданих жанрових типів, в природі просто не існує. У кожному такому творі, навіть у тих, які Г. Костюк зараховує до певного жанрового типу, існують елементи суміжних типів. І багато чого тут залежить не від мети письменника, яку він ставить перед собою, приступаючи до роботи над щоденником, а від естетичних принципів, що їх він сповідує, його творчої індивідуальності, специфіки світовідчуття та світорозуміння. Та й сам щоденник В.Винниченка, котрий аналізує Г. Костюк, явно не вписується в задану дослідником схему, оскільки серед записів українського письменника є такі, що можуть підійти під кожен зі згаданих чотирьох жанрових типів.

Щоденники пишуть письменники та неписьменники. Однак не всі щоденники, навіть письменницькі, є фактом художньої літератури. Досить часто це просто систематичні, а то й без особливої системи записи різних справ, подій, турбот, що обтяжували автора, інколи це короткі фрагменти творів, діалоги й монологи, автокоментарі до творів тощо. Щоб стати фактом мемуарної літератури, щ

Похожие работы

1 2 3 4 5 > >>