Єврейське населення Поділля у роки Великої Вітчизняної війни 1941-1945 рр.

Література Алтухова О. Трагічна річниця: Масове знищення євреїв в 1942р. в обл. // Шалом Алейхем. - 2002. - № 11.

Єврейське населення Поділля у роки Великої Вітчизняної війни 1941-1945 рр.

Дипломная работа

История

Другие дипломы по предмету

История

Сдать работу со 100% гаранией
вою Польської держави, спостерігалася ворожнеча між українцями та поляками.

Серйозною проблемою для радянських військових частин на території приєднаної частини України були біженці, що прагнули перейти новий радянсько-німецький кордон. У більшості випадків порушниками кордону, що приходили з Німеччини були особи, що мали постійне місце проживання на німецькій території, але не бажали там залишатися. З німецького боку кордон намагалися переходити також євреї, яких німці примусово виганяли на радянську територію. Частина біженців приходили із Угорщини у пошуках роботи або порятунку від переслідування. Причому, із настанням зими селяни тікали цілими селами по замерзлих річках. Переходили кордон цілими сімями, з малими дітьми, не маючи засобів для харчування.

У прикордонних містах накопичилося також багато людей, що мали постійне місце проживання на території Німеччини і чекали організованої відправки на німецьку територію. Значна частина з них проживали до початку війни на території сучасної Тернопільської області. Так, у Перемишлі на 28 жовтня 1939 р. скупчилося 11000 чол., які чекали відправки до Німеччини. Під час переходу до СРСР було затримано на кордоні із Німеччиною 5731 чол., на кордоні із Угорщиною 733 чол., на кордоні із Румунією 618 чол. Затримка вирішення питання із Німеччиною про обмін біженцями сприяла прагненню цих людей перейти кордон нелегально. Велике скупчення біженців у прикордонних містах створює загрозу епідемічних захворювань, житлову кризу, нестачу продуктів харчування, завантажує прикордонні частини [21, с. 114].

На захоплених землях Західного Поділля відразу ж почалися масові арешти польських військовослужбовців. В основному заарештовували офіцерів вищого та середнього командного складу. На березень 1940 р. у таборах для військовополонених НКВС СРСР і у вязницях західних областей України та Білорусії утримувалися 14736 колишніх польських офіцерів, поліцейських, жандармів, з них 295 генералів, полковників та підполковників, 2080 майорів і капітанів. Сімї колишніх польських офіцерів, репресованих радянською владою, підлягали виселенню на 10 років до Казахстану. Орієнтовно загальна кількість цих сімей сягала 76-100 тисяч чол.

Поступово радянська влада перейшла до депортації населення Західної України. Сімї, які перебували у таборах НКВС для військовополонених та вязницях Західної України, переселялися у Казахстан на 10 років. Біженці, які виявили бажання проживати у Німеччині, але не були прийняті німецьким урядом, переселялися у північні райони СРСР для розселення у спецпоселеннях з використанням їх на заготівлі лісу [21, с. 115].

Депортацію негативно сприймали не тільки особи, яких примусово переселяли, а й мешканці території, куди здійснювалося переселення. Останні як правило негативно відгукувалися на адресу прибулих, оскільки були нерідко зобовязані "допомагати" розташуватися їм на новому місці за рахунок місцевої влади.

Крім того, на стосунках негативно відбивалося загалом різне сприйняття економічної дійсності в СРСР мешканців східної та західної частин України, відмінності в культурі. Нерідко прибулих сприймали не як українців, а як поляків. Політика, яку проводили по відношенню до українського населення польські пани, не сприяла налагодженню дружніх відносин між цими націями.

Особливо були поширені протиріччя між представниками різних релігійних напрямків. До того ж частина мешканців Західної України на той час вже встигла повоювати із східними українцями, які були у складі російської армії під час Першої світової війни. Всі ці обставини наклали свій відбиток на стосунки між мешканцями різних частин України. У цих стосунках ще довго мала місце певна настороженість.

На початку 1940 р. Західне Поділля перетворилося на величезний полігон. Саме тут зосереджувалися армії, що мали завдати удару по території фашистської Німеччини. Перед початком війни на території Поділля швидкими темпами будувалися різноманітні обєкти військового призначення. Місцеве населення залучалося до цих робіт у порядку трудової повинності і повинно було використовувати на будівництві свій інструмент та тяглову силу. На території Тернопільської області планувалося збудувати 36 військових аеродромів, на території Камянець-Подільської 37, Житомирської 17, Вінницької 2712.

На Поділлі будувалися також склади боєприпасів. На території Тернопільської області у 1941 році їх планувалося збудувати 11, Камянець-Подільської 17, Житомирської 11, Вінницької 1813. Примусове залучення населення до будівництва нерідко сприймалося негативно, особливо коли люди були відірвані від виконання робіт на власній земельній ділянці або використовували свою худобу на будівництві [26, с. 347-348].

У передвоєнні роки проходив процес переведення армії з територіально-кадрової комплектації на кадрову. Було різко збільшено кількість військових навчальних закладів, розширено різного роду курси по оволодінню військовою справою. У першу чергу, увага приділялася володінню стрілецькою зброєю, стройовій підготовці та ідеологічній роботі на основі "Короткого курсу історії ВКП(б)". У 1940 році лише у гуртках Тсоавіахіму на Вінниччині військовою справою оволодівали понад 120 тис. чол., на Камянеччині 103,5 тис. Систематично проводилися "тижні оборони", спортивні змагання. Однак, загалом рівень військової підготовки такого типу залишався на низькому рівні. Селяни відривалися від економічної діяльності, а замість того, отримували непривабливу перспективу вивчати зброю. Постановою Вінницького бюро обкому КП(б)У було запропоновано райкомам домогтися організації хат оборони при кожному колгоспі, перетворивши їх на центри проведення підготовки до війни.

У листі учасників наради активу хат оборони Хмільницького району говорилося про його зобовязання щодо подальшого вдосконалення військової підготовки. Так, було взято наступні зобовязання, що свідчать про підготовку населення країни до масштабних бойових дій: у кожній хаті оборони створити гуртки по підготовці ворошилівських стрільців, гуртки гранатометників і штикового бою, звязку та топографії. При хатах оборони створювалися навіть танкові екіпажі запасу.

На частини території Поділля ситуація перед початком війни була ускладнена нестачею продуктів харчування. Внаслідок неврожаю у 1940 році та наявності недоліків у організації роботи у колгоспах Теофіпольського, Ляховецького та Плужанського районів Камянець-Подільської області мали місце перебої із забезпеченням населення хлібом і навіть голод. По Теофіпольському району колгоспники с. Колісець отримували по 300 г хліба, с. Чулгузово 350 г, с. Святець від 300 до 700 г, с. Шибіно від 470 до 650 г на трудодень. Районні і обласні організації реальних заходів, що допомогли б вирішити питання із забезпеченням хлібом, не вживали. Внаслідок цього з метою придбання хліба у районах західних областей України велика кількість людей намагалася подолати зону загородження. Так, на ділянці 20 Славутського прикордонного загону у травні 1941 року було затримано 1040 чол., які були переважно мешканцями Теофіпольського району [26, с. 346].

На початок радянсько-німецької війни на території західних областей УРСР було утворено 2866 колгоспів, у яких нараховувалося 205140 селянських дворів, що складало лише 14,5 % від кількості всіх селянських господарств цих областей. Насильницька колективізація сільського госпо-дарства Західної України і Західного Поділля зокрема, викликала величезне невдоволення у місцевого населення.

За часів панування більшовиків на Поділлі практично зник з ужитку національний український одяг. Населення України жило, у порівнянні із мешканцями Європи, надзвичайно бідно, і люди не мали можливості придбати такий одяг, який вони хотіли. В умовах відсутності власної національної держави, значна кількість українців, особливо на території східної частини України, взагалі не переймалася проблемою створення Української держави. Доля українських земель залежала від балансу інтересів різних, у першу чергу, великих держав і від співвідношення сил, які могли ці інтереси обстоювати.

 

2.2 Становище населення Поділля за часів німецької окупації

 

Однією з ланок нацистської програми економічного закабалення захоплених територій було піддання поневолених народів пограбуванню.

Для узаконення мародерських дій вермахту, фашистське командування підготувало наказ про виховання у офіцерського та рядового складу військ почуття особистої матеріальної зацікавленості у війні. Він дозволяв військовим забирати силою, грабувати у цивільного населення все що їм приглянеться. Пограбування з часом набуло систематичного характеру і тривало аж до визволення території від ворога.

Впевнені у безнаказаності, гітлерівці в серпні 1941 р. пограбували мешканців населених пунктів Орининського, Чемеровецького, Миньковецького, Дунаєвецького та Новоушицького районів Камянець-Подільської області. „Фашисти забрали у населення не тільки продовольство, худобу, овочі, одежу, а також настінні та ручні годинники, велосипеди…, повідомило Радінформбюро 20 серпня 1941р. населенню Радянського Союзу"[ 32, c. 44]. Перші дні перебування нацистів у м. Рівному закінчилися масовим пограбуванням його мешканців. Німецькі солдати та офіцери вдиралися у квартири рівненчан і повністю грабували їх, застосовуючи при цьому грубе насильство та знущання. Очевидець гітлерівської вакханалії І.Вайсер розповідав: "29 червня 1941р. в мою квартиру вдерлись два німці, відкрили шафи і почали забирати звідти речі: матеріал на пальто, портфель, піжаму, шкарпетки і навіть носові хусточки" [10, c.288]. У с.Глиники Рівненського району знайомство населення з гітлерівцями розпочалося з вилучення у нього зерна, хліба, худоби, взуття, одягу, тобто всього, що приглянулося володарям словян [10, c. 292]. Рівненський окружний комісар Беєр поставив пограбування населення міста на конвеєр. Кожен район м.Рівного у визначен

Похожие работы

<< < 1 2 3 4 5 6 7 > >>