Емоції страху

У людині існує протиріччя між його основною орієнтацією в навколишньому світі, що, як і у тварин, балансує між установками "до"

Емоції страху

Информация

Психология

Другие материалы по предмету

Психология

Сдать работу со 100% гаранией
ахом, тому що смерть хворому не загрожує й, навпаки, па початкової стадії онкологічного захворювання нерідко виступають симптоми невротичного занепокоєння з тематикою, що дозволяє припускати соціальний або моральний страх, а фактично за ними коштує біологічний страх.

Біологічний страх викликається ситуацією, що загрожує безпосередньо життя. Погроза може виходити ззовні або зсередини організму. У першому випадку погроза усвідомлюється ясно, і при цьому ми говоримо про страх. Він буває сильніше, якщо немає можливості діяти, якщо людина почуває себе відносно небезпеки беззахисним. Навіть свідомість, що можна самому позбавити себе життя, зменшує напруга страху. В іншому випадку усвідомлення погрози невизначене, мрячне. Є тільки страх, але причини його невідомі. Він виникає при порушенні внутрішньої рівноваги в організмі й, отже, при кожній вегетативно-гормональній розрядці, що супроводжує іншим видам страху. Що стосується його первинної форми, можна думати, що страх, як вираження порушення внутрішньої рівноваги, виникає тоді, коли порушується метаболічний обмін організму із середовищем. Головним елементом цього обміну є кисень. Киснева недостатність, сильніше всього віддзеркалювана на нервовій системі, збуджує стан страху. Страх цього виду виникає при інфаркті серця, при гострій недостатності кровообігу, бронхіальній астмі, втраті крові й посилення страху залежить від ступеня зменшення доступу кисню й тому страх при інфаркті сильніше, ніж при анемії. Недолік інших елементів метаболічного обміну: води, живильних речовин, звичайно не викликає настільки сильних станів страху, як недолік кисню.

Основні потреби організму можна розмістити в тимчасовій послідовності відповідно часу, протягом якого їхнє незадоволення приводить до смерті. Одиницями часу для кисню були б хвилини, для води - годинники, для їжі - дні. Ніж коротше період, тим швидше наростає страх.

Страхи на сексуальному ґрунті в людини зустрічаються частіше, ніж ті, що пов'язані із загрозою життю. Можна було б прилічити їх до біологічного виду страхів, виходячи з того, що при цьому мова йде про загрозу життю, щоправда, не індивіда, але виду. Загроза життю індивіда тут тільки опосередкована в змісті неможливості перевірки своєї чоловічої або жіночої цінності н досягнення розрядки в прагненні до з'єднання з оточенням (повна реалізація установки "до"). На противагу біологічним потребам, пов'язаним зі збереженням життя, сексуальні потреби не підлягають твердим вимогам часу, їх можна відкладати. Таке положення сприяє виникненню готовності до страху, або страхово-агресивної готовності.

Слідством закону збереження виду є створення соціального життя. Як відносно тривалого періоду абсолютної залежності від найближчого оточення, так і відносно можливості закріплення форм соціального життя (соціальне дослідження), людина, найбільшою мірою, але порівнянню з іншими живими істотами, є істотою суспільним. Він не може жити й розвиватися без інших людей і без їхньої культурної спадщини. Під їхнім впливом він моделює свою основну орієнтацію в навколишньому світі й пов'язані з нею основні емоційні установки. Від них він переймає більшість готових форм взаємодії з оточенням. Навколишній світ є для нього, насамперед, миром людний. Отже, зрозуміло, що виключення із соціального миру, соціальна смерть рівняється для людини біологічної смерті.

Трапляється, що цю останню людина вибирає собі сам, як на війні або у випадку самогубства заради порятунку честі, щоб уникнути соціальної смерті. Боїться остракізму, осміяння й інших форм соціального відчуження. Із самого раннього років він почуває на собі погляд інших і йому важко від цього оцінюючого погляду звільнитися. Його мучить почуття несправедливості, коли судження навколишніх про нього здається йому неправильним, почуття провини, коли, приймаючи це судження, він сам себе стратить. Його образ соціального миру часто буває фіктивним, будучи тільки відбиттям його власних почуттєвих установок. Ці установки, однак, перебувають під сильним соціальним тиском. Іноді більші соціальні групи мають ідентичне відношення до індивідів або цілих груп, особливо до недостатньо знайомим. Ця "заразливість" емоційних установок випливає, імовірно, з того, що в соціальній орієнтації неможливо зберегти байдужну установку. У відношенні до іншої людини доводиться приймати установку ""до"" або "від". Байдужна установка є по суті негативною установкою, трактуванням іншої людини як мертвого предмета, збуджує в ньому страх або ненависть. Під маскою байдужного відношення людини до людини в організованому суспільстві криються звичайно страх і агресія. Соціальна орієнтація, що не терпить, отже, порожнечі, легко заповнюється почуттями, індукованими найближчим оточенням. Почуття, особливо негативні, легко переносяться від однієї людини до іншої. Занепокоєння матері переноситься на дитину, експресія страху однієї особи в юрбі може викликати загальну паніку.

Ніколи людина не виростає зі свого дитячого років настільки, щоб не шукати опори й участі у своєму соціальному оточенні. Якщо ж він знаходить у ньому ворожість або байдужність, у ньому збуджуються негативні почуття страху й ненависті, які у свою чергу підсилюють негативне відношення суспільства. Знову діє тут механізм порочного кола.

Моральний страх можна трактувати як суспільне дзеркало. Суддя, що перебуває зовні, як би входить усередину, називану совістю або фрейдовським Супер-Его. Цей власний суддя й обвинувач неодноразово буває більше суворе, ніж соціальне оточення. Невідомо, у якому ступені генезис совісті зв'язується з соціальними нормами, а в якому ступені випливає із самої структури активності живих істот. Однієї з основних рис їхньої активності є здатність самоконтролю. Результат кожної дії знову відслідковується й впливає на корекцію первинної функціональної структури. По суті це принцип зворотного зв'язку, що легше всього спостерігати в діяльності нервової системи. Наприклад, у кожному русі, крім потоку імпульсів, що надходять від нервових центрів до відповідних груп м'язів, існує потік імпульсів, що протікають у зворотному напрямку - від м'язів до центральної нервової системи. Ці імпульси сигналізують, як виконана команда із центра, як дана функціональна структура була реалізована. Під їхнім впливом імпульси, що надходять на периферію, до м'язів, підлягають зміні; Ушкодження доріг назад приводить до серйозних рухових розладів. Це - контролююча система рухової активності; вона функціонує без участі свідомості, але воістину є своєрідною "совістю" м'язової активності; вона дає оцінку того, чи був даний рух виконаний добре або погано. Найвищий рівень інтеграції діяльності нервової системи зв'язувався б уже зі свідомою оцінкою власної активності. Оцінка самого себе була б, отже, результатом розвитку механізмів самоконтролю. У такому розумінні людині призначено бути самому собі суддею й обвинувачем. Оскільки осуд є також однієї з форм активності, він саме підлягає подальшій оцінці й так може тривати нескінченно. Осуд або похвала самому собі спричиняє цілу гаму почуттів відносно власної персони.

Взаємодія людини з оточенням розігрується, головним чином, у соціальному світі, і активність кожної людини направляється переважно убік інших людей, а тому власна оцінка цієї активності залежить від результату, викликуваного цією активністю в оточенні або реакцій інших на цю активність. Відповідно до цій реакції людина моделює своє поводження, подібно тому як у наведеному прикладі залежно від м'язової реакції змінюються імпульси, що висилаються з нервових центрів, до м'язів. Подібним чином соціальне дзеркало містить у собі не тільки актуальне оточення, що приймає й спостерігає активність даного індивіда, але також і важливі персонажі з історії його життя, а також зразки, що зберігаються в культурній традиції. У цьому змісті людина є актором, що змінює свою гру залежно від оцінки реальних і фіктивних глядачів.

Інтеракція із соціальним оточенням, виконання певних ролей і пов'язаних з ними норм поводження, оцінка самого себе відповідно реакції оточення - впливають, як представляється, що стабілізує образом на емоційне відношення до самого себе. На самоті амплітуда коливань власної оцінки самого себе виявляється більше. Пустельники почували себе то близькими до святості, то до безодні гріховності. На самоті легше дійти до самозакоханості, як і до крайньої ненависті, що кінчається самогубством. Ізоляція від взаємодії із суспільством, або аутизм, приводить до катастрофічним почуттєвих осциляціям у відношенні до власної персони: шизофренічному "люблю й ненавиджу самого себе". Це, зрозуміло, відображається на почуттєвому відношенні до навколишнього світу, тому що почуттєві вектори, як правило, є амбівалентність, агресія з ауто агресією, любов до ближнього з любов'ю до самого себе.

Інтеракція з оточенням складається в певні функціональні структури, які, незважаючи на величезну розмаїтість і мінливість, мають певну стабільність. Завдяки їй можна з більшою або меншою ймовірністю передбачати майбутнє й відповідно до нього підготуватися. Раптова поява несподіваного викликає страх. Страх буде тим більше, ніж більше виняткова дана ситуація. Більше буде, наприклад, коли в залі зробиться темно внаслідок затьмарення сонця, ніж у результаті вимикання струму. Страх переходить у веселість, якщо несподіване здивування виявиться не небезпечним. Це один із часто використовуваних способів викликання комічного ефекту, як наприклад, коли змінена особа виявляється маскою.

Життя увесь час створює нові ситуації, кожна з яких викликає здивування. У кожному орієнтовному рефлексі є елемент здивування, звідси - короткочасне почуття занепокоєння й вегетативна розрядка, що йому в більшому або меншому ступені супроводжує.

Крайнім прикладом дезінтеграційного страху є страх, що виникає при шизофренії, коли раптово всі навколо хворого й у

Похожие работы

< 1 2 3 >