Джерела права Великого князівства Литовського

Серед українських істориків дослідженням джерел права Великого князівства Литовського займались М. Грушевський [6 - C.59], Н. Полонська-Василенко [15 - C.117],

Джерела права Великого князівства Литовського

Информация

История

Другие материалы по предмету

История

Сдать работу со 100% гаранией

Зміст

 

Вступ

1. Місцеве звичаєве право

2. Сеймові постанови і привілеї, як джерела права

3. Судебник Великого князя Казимира

4. Статути Великого князівства Литовського

5. Магдебурзьке право

6. Церковне право

7. Звичаєве козацьке право

Висновок

Джерела та література

Вступ

 

Протягом XIV ст. Велике князівство Литовське перетворилось на одну з найбільших європейських держав. Однією з найбільш цікавих сторінок історії цієї держави є її правова система, яка сформувалась, як на основі місцевих звичаїв, так і включила в себе норми правових систем сусідніх держав і земель, що були включені до складу Литовської держави.

Загалом, тема джерел права Великого князівства Литовського не втратила актуальності й зараз. Абсолютна більшість ґрунтовних праць з даної проблеми зявилась ще в 60-80-х роках минулого століття і зараз потребує перегляду, застосування нових підходів до дослідження, введення в науковий обіг нових матеріалів. Нової оцінки потребує питання про місце в литовській правовій системі норм звичаєвого права, як литовських, так і руських, а також привілеїв. Навіть зараз, остаточно не вирішене питання про статус Судебника Великого князя Казимира в литовській правовій системі. Одні дослідники стверджують, що судебник є першою кодифікацією права у Великому князівстві Литовському, а інші - що він є звичайним привілеєм. Литовські Статути, які тричі були кодифіковані протягом століття, й зараз викликають цікавість і подив дослідників. Додаткової уваги потребує проблема систематизації різних груп джерел.

Обєктом дослідження даної роботи є литовська правова система, що виникла, оформилась й еволюціонувала протягом XIV-XVI ст., а потім органічно поєдналась з польською, хоч і залишилась багато в чому самостійною. Предметом дослідження - є різноманітні правові звичаї, привілеї, устави, кодекси, які склали основу правової системи Литовської держави і, по суті, були основними її джерелами.

Метою роботи полягає в тому, щоб проаналізувати з відповідними оцінками весь комплекс джерел, які лягли в основу правової системи Великого князівства Литовського. Вивчити ступінь впливу окремих законодавчих актів, привілеїв, кодексів на регулювання різних сфер суспільного життя.

Завданням роботи є вивчення ступеню розробки даної проблеми в науковій літературі. А, також, зясування обєктивних причин, що призвели до видання тих чи інших правових актів.

В науковій літературі ступінь розробки проблеми джерел права Великого князівства Литовського залишається недостатнім. В першу чергу, варто згадати литовських дослідників, так вивченням статутів займались К. Яблонскіс та Ю. Юргініс, окремо вони вивчили вплив звичаєвого права на творення І Статуту (1529). Серед польських вчених варто відмітити роботи Ю. Бардаха, який намагається підходити до проблеми джерел литовського права комплексно [17 - C.95].

Досить детально проблему джерел права Великого князівства Литовського вивчали українські, білоруські та російські історики і правознавці. Так, перші праці, присвячені Литовським Статутам, зявились ще в XIX ст. Зокрема, В. Строева (1833) і М. Владимирський-Буданов (1877) в контексті вивчення московського законодавства дослідили III Статут (1588), як одне з джерел для Соборного укладення. Вивченням III Статуту (1588), в цьому ж контексті також займався М. Тихомиров [1 - C.99]. Досить ґрунтовні праці по литовському законодавству XIV-XVI ст. належать В. Причеті, основну увагу він зосередив на Статутах, але досить детально вивчав усі джерела, які використовувались при їх кодифікації [1 - C.101]. Дослідженням Судебника Казимира (1468) займались І. Данилович, Ю. Ярошевич, М. Ясинський, М. Любавський, не без підстав вважали його першою спробою систематизації литовського права [17 C.97]. І Старостина цей Судебник розглядала, як важливий етап в еволюції Литовської правової системи [17 - C.94].

Серед українських істориків дослідженням джерел права Великого князівства Литовського займались М. Грушевський [6 - C.59], Н. Полонська-Василенко [15 - C.117], Д. Дорошенко [7 - C.49], дану проблему вони розглядали крізь призму української історії. Так, чимало уваги вони приділили вивченню Литовських Статутів, а також привілеїв, якими користувались різні українські землі. Вони також робили спроби систематизації литовського законодавства [15 - C.120]. Окремо варто відмітити Д. Яворницького, що досить детально вивчив козацьке звичаєве право [20 - C.157]. Серед сучасних дослідників можна назвати Д. Ващука, який досить детально проаналізував обласні привілеї Київщини і Волині [4 - C.101] ; А. Павлов, який в контексті вивчення економічної історії проаналізував вплив Магдебурзького права на розвиток митної справи на Київщині [13 - C.148]; П. Захарченка та І Вікторова, які розглянули особливості правового статусу українських земель у складі Великого князівства Литовського [8 - C.12]. Серед відомих сучасних правознавців варто згадати В. Кульчицького [11 - C.125], П. Музиченка [12 - C.173], В. Іванова [9 - C.95], їм належать узагальнюючі роботи по історії української держави і права, в їх контексті вони досконало проаналізували і литовське законодавство.

Незважаючи на наявність чималої кількості літератури з даної проблеми додаткового вивчення в наш час потребують питання про привілеї, церковне законодавство, магдебурзьке право, майже зовсім не дослідженим залишається вплив козацького звичаєвого права на литовську систему права.

1. Місцеве звичаєве право

 

Правова система Великого князівства Литовського, як і більшості країн світу, базувалась на нормах звичаєвого права в основі яких лежали звичаї і традиції. Литовське право увібрало в себе, крім власне литовського, ще й звичаєве право Русі (зосереджене переважним чином в “Руській Правді”), також використовувалось звичаєве право прусів (зосереджене в “Померанській Правді”) [9 - C.90].

Поступово, в процесі суспільного життя, люди усвідомлювали необхідність тих чи інших правил поведінки, і стали вводити їх та дотримувались або це робилось під впливом громадської думки і влади.

Перетворення звичаїв в юридичні норми вимагало їхнього офіційного признання, санкціонування державною владою, що мало особливе значення на території Литовської держави, де міцно трималися за старину. Найбільш поширеними шляхами затвердження місцевих звичаїв і, таким чином, визнання їх юридичними нормами була мовчазна згода влади або їхнє офіційне визнання. Характерним прикладом цього служить історія копних судів, які розглядали всі справи тільки на основі місцевих звичаїв [12 - C.178]. Спочатку такі суди діяли, виходячи із змісту обласних привілеїв ("старини не рухати") [18 - C.176], а в XVI ст. були санкціоновані державою.

Норми звичаєвого права, які склались у Великому князівстві Литовському, були настільки авторитетні, що не могло бути й мови про їхню ліквідацію. Відповідно до статутів і магдебурзького права вони були обов'язковими для застосування судами.

Норми звичаєвого права регулювали порядок здійснення кровної помсти, проведення деяких процесуальних дій (присяга, ордалії, оцінка показань свідків та ін) [9 - C.91]. Найбільш сильний вплив дане право мало на сферу шлюбно-сімейних відносин, де воно найбільш міцно закріпилось. Норми звичаєвого права були тісно пов'язані з нормами моралі, і вони сприймались як справедливі, моральні; з ними змушена була рахуватись і панівна верхівка. У процесі становлення класового суспільства звичаї, що використовувалися в інтересах пануючого класу, поступово трансформувалися у норми звичаєвого права. Оскільки їх санкціонувала держава, вони ставали загальнообов'язковими для виконання. Держава забезпечувала їх дотримання, але вони діяли переважно у сфері общинного суду [12 - C.136].

 

2. Сеймові постанови і привілеї, як джерела права

 

Привілейні грамоти та сеймові постанови видавалося з кінця XIV до середини XVI ст. Вони були різноманітні змістом і за браком писаних законів замінювали їх і були деякий час єдиним джерелом законодавства. Привілеї не нормували загальних прав, а стосувалися лише окремих осіб або суспільних та етнічних груп. Привілейні грамоти підривали та відсували на другий план норми звичаєвого права й вели до кодифікації загальнообовязкового права.

Такі привілеї були важливою сферою діяльності князів. Вони поділялися на три групи: а) дарчі грамоти, б) привілеї в стислому значенні слова та в) грамоти охоронного характеру.

Дарчі грамоти власне не належали до привілеїв, бо не звільняли нікого від виконання загальнообов'язкового права. Серед них найбільше значення мали ті, що дарували нерухоме майно, землі або десятину церквам. Деякі підтверджували акти продажу, заповіти тощо. Свидригайло дарував права мати свою хоругву, а князеві Острозькому - право печатати листи червоним воском. Таким чином, зміст і характер дарчих грамот міг бути досить різноманітним [15 - C.127].

Привілеї у стислому значенні слова означають приватний закон. Такими грамотами князь надавав різні пільги окремим особам, родинам або містам, імунітети, якими державна влада звільняла від державного суду, податків, адміністрації. Саме такі пільги отримав у 1448 р Онуфріївський монастир, для підтвердження цих прав йому видано спеціальну грамоту.

Інколи, даруючи привілей, князь переносив на певну особу частину своїх державних прав: право суду, збирання податків з певних територій тощо. Прикладом даного привілею є грамота князеві Жеславському, якою Великий князь надавав йому міста Мстислав та Мглин з дворами, челяддю, селянами, боярами, майном і т.п., не залишаючи собі ніяких прав в цих містах. Подібні грамоти надавались містам, які постраждали від стихійних лих, чи за якісь особливі з

Похожие работы

1 2 3 4 5 > >>