Геоекономічне позиціювання і Україна: національні інтереси в контексті сучасного класифікаційного аналізу

В економіках країн СНД вже проявилися позитивні тенденції розвитку, вони адаптувалися до умов ринкових відносин. Це постає фактором однопорядковості їх

Геоекономічне позиціювання і Україна: національні інтереси в контексті сучасного класифікаційного аналізу

Информация

Экономика

Другие материалы по предмету

Экономика

Сдать работу со 100% гаранией

Геоекономічне позиціювання і Україна: національні інтереси в контексті сучасного класифікаційного аналізу

смотреть на рефераты похожие на "Геоекономічне позиціювання і Україна: національні інтереси в контексті сучасного класифікаційного аналізу"

Валерій Пердицький, студент 4 курсу

Реферат на тему: „Геоекономічне позиціювання і Україна: національні інтереси в контексті сучасного класифікаційного аналізу”

Проблема геоекономічного вибору, оптимального розв'язання ділеми “Схід- Захід” зумовлює потребу чіткого з'ясування характеру та цілей інтеграційних процесів, причому природу останніх визначають саме основні діючі особи, макросуб'єкти глобального соціально-економічного життя, які, з точки зору природних національних інтересів певної країни виступають вже в якості об'єктів інтеграційних зусиль.

Типовою тенденцією розвитку міжнародних економічних відносин на початку ХХІ століття є інтернаціоналізація, важливими виявами якої є як глобалізація, так і регіоналізм. «Від пошуку можливостей співробітництва – до взаємної адаптації; від взаємовигідних контактів – до інтеграції зусиль; від обміну – до взаємопроникнення – від взаємопроникнення до формування єдиного ринкового та навіть соціального простору» – ось принципи, що містяться в основі його конкретних рис.

В цьому контексті проблематика національного геоекономічного позиціювання має особливе значення для країн, що перебувають на етапі ринкової трансформації. Сказане не означає надто помітної “свободи вибору” для таких держав, як Україна, – стихійні глобальні конкурентні процеси, рамки яких значною мірою визначаються інтересами провідних “гравців” (країн та угруповань), самі спрямовують національні човники переважної кількості учасників міжнародних економічних відносин до “належних їм ніш”.

Отже не йдеться про те, що можна вирішальним чином “помилитися”, міркуючи лише в термінах геополітики, й таким чином обрати для себе “не той” шлях розвитку. Але “помилковість”, втрата історичного шансу дійсно можуть мати місце, щоправда через інші причини – непроведення активної державної політики підтримки національного товаровиробника, відсутність дієвої стратегії в сферах інновацій, новітніх технологій, регіонального розвитку продуктивних сил та соціально-економічних систем.

Саме в цьому контексті недостатньо чітке розуміння швидкоплинних тенденцій дійсно може відіграти фатальну роль. Тим більше, що дія кардинально значущих факторів, які визначають розстановку сил у сучасному світі, інколи, в хронологічному вимірі, може трактуватися не тільки як довгострокова, але й середньотривала (в окремих випадках можна казати й про короткотермінові, вибухоподібні зміни структуровизначального плану).

Отже, чітке, оперативне, але водночас і неухильне врахування своєрідних “викликів часу” в геоекономічній політиці держави є однією з домінант макроекономічної та міжнародної політики. Відтак спроби теоретичного моделювання суперечливих та неоднозначних реальних подій та тенденцій набувають очевидної актуальності.

Останнім часом такі спроби окреслити нову полярність цивілізаційного розвитку здійснювалися неодноразово. Причому їм надавалося “хронологічно- безпосереднього” змісту, що пов'язаний із констатацією:

. поточного стратегічного співвідношення сил,

. історико-культурологічної належності,

. регіонально-географічної належності.

В першому відношенні (констатація стратегічного співвідношення сил) йшлося переважно про кількісний вимір означеної полярності, розподіл силового впливу та багатства. Так, констатувалася руйнація моделі біполярного світу (дезактуалізація конфлікту “Схід-Захід”), згадувалася традиційна “капіталістична тріада” – США, Західна Європа та Японія – але з урахуванням більш щільних зв'язків її структурних елементів із супутниковими країнами, спільниками по інтеграційних проектах. Враховуючи поглиблення диспропорцій в розподілі світового багатства на користь найбагатших та майже на загибель найбідніших країн, згадувалися й протиріччя між “багатою Північчю” та “бідним Півднем”. Але головною вадою подібної методології, яка не має принципових заперечень, є її виключно постфактна та механістична природа.

В другому (історико-культурологічному) відношенні здійснювалися спроби узагальнення тенденцій розвитку та його домінантних факторів (етно- історичних, історико-релігійних). Застосовувалися методи формального протиставлення згідно релігійного критерія (іудео-християнського, ісламського, індуїстсько-буддистського “світів”), комплексних характеристик релігійно-географічної належності, яка, як це презюмувалося, відображала спільність “історичної долі” народів. Втім, розв'язання задачі історико- культурологічної класифікації цивілізаційних підсистем взагалі не має органічно цілісного інструментарію. Причому виділення співставних за базовими рисами (хоча б, наприклад, за розмірами) етно-культурних елементів геополітики інколи, в структурному відношенні, є “притягнутим”, але неадекватним (так, наприклад, констатація афроісламської єдності вочевидь має, знов-таки, надто механістичний характер). Відтак робота над даною проблематикою, хоча і становить безумовний науковий інтерес, потребує відомої коректності, а також комплексності підходів.

В третьому (регіонально-географічному) відношенні логіка класифікації значною мірою тяжіє до оцінки стану та перспектив тенденцій регіоналізації. Дійсно, можна казати про своєрідне змагання за контроль над найбільшими територіями а ще більше – ринками, тобто покупцями з урахуванням їхньої сукупної купівельної спроможності (зона вільної торгівлі для обох Америк, процес створення якої триває, а також розширюваний Євросоюз – ось приклади регіональної інтеграції, що тяжіє до природних географічних кордонів.

Ось, як розподілено населення світу на зламі тисячоліть між окремими континентами:

57% – Азія;

21% – Європа;

14% – обидві Америки;

8% – Африка.

Безумовно, буквально не йдеться про “змагання континентів”, або навіть пряму конкуренцію між ними (так питання і не ставиться хоча б тому, що ринок США більший за весь африканський – місячні продажі у цій країні становлять гігантську суму в 260 – 280 млрд. доларів), але про загальний глобально-конкурентний потенціал (можливо ще не реалізований) дані цифри свідчать достатньо красномовно. Зокрема, можна помітити, що потенціал регіоналізації країн Азії є дуже великим, навіть попри те, що за темпами цей процес значно поступається європейському та навіть трансамериканському.

Взагалі, на наш погляд, не можна виділити певні чітко окреслені групи країн, хіба що можна казати про загострення проблеми покраїнового розшарування рівнів доходів – значно більш разючого зубожіння населення в найбідніших країнах на тлі культу споживацтва в ряді країн Північної Америки та Західної Європи. Тобто, відносно того або іншого критерія, може віднайти застосування будь-який підхід, але слід дотримуватися органічної цілісності підходу, коректності застосування того або іншого критерія.

Аналіз спільних та відмінних рис економічного розвитку держав, що належать до різних географічних регіонів та мають різні здобутки в результаті їхньої участі в глобальній конкуренції, надає можливість виділити такі класифікаційні критерії, згідно яких можна виділити групи країн:

. принцип градації економічних досягнень та геоконкурентних переваг,

. принцип “природної” регіональної належності, а також

. принцип культурно-цивілізаційної належності.

Причому акцентовану увагу, на наш погляд, варто приділити саме першому варіанту класифікації, оскільки саме він висвітлює найбільш нагальні виклики для України (другий варіант є відносно механічним, в той час як третій дещо виходить за межі дії власне економічного інструментарія дослідження та має стосовно нього екзогенну природу). Адже другий класифікаційний підхід більш тяжіє до описовості, тоді як третій, задля свого висвітлення, потребує окремої уваги та застосування не властивого для даної статті інструментарія.

Отже, згідно критерія градації економічних досягнень та геоконкурентних переваг, можна запропонувати наступну геополітичну класифікацію.

1. Індустріально розвинуті країни;

2. Нові індустріальні країни;

3. Група динамічних, але все ще відносно бідних “важковаговиків” – передусім Китай та Індія;

4. Трансформаційні країни;

5. Ресурсозабезпечені країни, що розвиваються;

6. Світ аутсайдерів.

Особливістю розміщення окремих країн у цій схемі є те, що практично усі вони настільки “органічно” належать до тієї або іншої групи, що перехід до іншої категорії країн для них є неможливим за вийнятком таких ситуацій, коли успішний розвиток дозволяє тій або іншій з них вийти на якісно більш високий щабель або у невластиву цивілізаційну якість, в інший культурно- історичний простір.

Так, група індустріально розвинутих країн виступає своєрідним замкненим клубом – адже стати його членом та, фактично, забезпечити для себе значний стрибок в рівні добробуту до рівня так званого “золотого мільярда” означає дещо змінити глобальну систему перерозподілу виробленого в світі сукупного продукта, валютно-фінансових, капітальних ресурсів, інакше кажучи – обмеженого економічного об'єкта споживання.

Природне прагнення найбільш успішних країн до замкненості, до виключного володіння ключовими стратегічними ресурсами (в сучасному світі це передусім високі технології та інформація), хоча і виступає своєрідним правилом при проведенні геополітики, припускає й вийнятки, які диктуються геополітичними міркуваннями. Так, саме означений вийняток, який окреслює межі дії наведеного “правила”, характеризує важливий історичний момент, що його переживають Польща, Угорщина та інші трансформаційні країни, моделі ринкових реформ в яких виявилися найбільш ефективними. Ці країни реально можуть здо

Похожие работы

1 2 3 4 5 > >>