Iсторія української драматургії, Г.В. Доброскок

У передреволюційне десятиліття Гаврило Васильович був відомий кубанцям насамперед як козачий драматург. А вперше в місцевих колах про нього як

Iсторія української драматургії, Г.В. Доброскок

Информация

Литература

Другие материалы по предмету

Литература

Сдать работу со 100% гаранией

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Iсторія української драматургії, Г.В. Доброскок

 

Українська драматургія Кубані поки ще слабко вивчена, хоча для театру тут діяли такі талановиті автори, як Я. Кухаренко, В. Мова (Лиманський), К.Головатий, І.Стеценко-Нордега, В.Потапенко, Г.Доброскок, О.Кирій, О.Півень та інші. Така неуважність з боку дослідників привела до того, що тексти багатьох п'єс, які у свій час з успіхом йшли на підмостках провінційних театрів, здебільшого залишилися неопублікованими або зовсім втраченими. По сімейних архівах розпилені фотографії акторів, що грали в них, і сцен із спектаклів. У фондах цензурних відомств збереглися зразки афіш і не введені до наукового обороту документи, що свідчать про нелегку долю українського театру на козачій землі. Це заважає не тільки усвідомити українську драматургію Кубані як складову частину великої української літератури, але і як самобутнє явище регіональної культури.

Оригінальність кубанської драматургії ґрунтується на споконвічному прагненні письменників вводити у свої добутки місцеву тематику, свідомо братися за козачі сюжети, сміло використовувати як будівельний матеріал історію й етнографію цих місць. Так створювалася не просто українська, а козача драматургія, широко затребувана кубанським театром і кубанським глядачем. Народження цього феномену багато в чому зобов'язане драматургові Г. В. Доброскоку, майже зовсім невідомому в Україні, в той час, як на Кубані він користувався феноменальною славою.

Гаврило Васильович Доброскок народився 25 березня 1876 р. у селі Деркачах Харківського повіту однойменної губернії в селянській сім'ї [1]. На жаль, про умови, в яких він виховувався й ріс, ми нічого не знаємо. Втім, тут можна відразу згадати, що був у нього брат Іван, про якого окрема розмова попереду. 1897 року Гаврило закінчив Харківське реальне училище. Тут серед його близьких знайомців назвемо учня старших класів Гната Хоткевича, майбутнього історика, письменника, знаменитого бандуриста, з яким обидва Доброскоки підтримували потім приятельські стосунки. Спершу Гаврило Васильович, працював при історичному архіві Харківського університету, вивчаючи історію Слобідського Харківського полку. Тут доля звела його з ще одним знаменитим харків'янином - визнаним літописцем Слобідської України академіком Дмитром Багалієм. Істориком Доброскок не став, але набуті знання згодилися йому пізніше при створенні історичних п'єс. Писати ж він почав рано. Ще реалістом 6-го класу він уже вміщує в газеті «Южный край» ряд оповідань, слідом за якими створює свою першу драму українською мовою - «Галочка» [2].

Письменнику-початківцеві явно бракувало яскравих життєвих вражень, ось чому 1900-го, провчившись лише рік у ветеринарному інституті, він полинув у плавання по життєвих хвилях. У 1900 - 1902 рр. жив у Грузії, в Поті, потім недовго в Баку, а в січні 1904 р. мешкав вже в Катеринодарі, де він майже 13 років завідує бібліотекою імені О. С. Пушкіна.

Гаврило Васильович згадував: «Я приїхав сюди в січні 1904 року з Баку, приблизно через місяць зустрівся з Ерастовим. Крім того, я був знайомий з Манжулою і Рябоволом. Я жив тоді в будинку матері Ерастова на розі Пролетарської і Котляревської, 22. ...В бібліотеку я поступив, щоб вона не потрапила до рук чорносотенців, а перед цим збирався їхати до Харкова навчатися. Раніше завідуючим працював Попов, але він відїжджав, і мене запросили попрацювати бодай тимчасово, до серпня, щоб зберегти нелегальну літературу. Я погодився, а потім робота сподобалась, я втягнувся, відтак і залишився аж до 1917 року. Довкола бібліотеки групувалися представники всіх без винятку партій, і ми не робили різниці між СР, СД, анархістами, всі ховали в нас свою літературу. Помічниками до мене потрапили Криворучко і Чайко, причому зазвичай під час моєї відсутності Криворучко вів інвентар, приймав посилки з нелегальщиною. Як згодом з'ясувалося, декотрі працівники, яким ми цілком і повністю довіряли, виявилися провокаторами. Їх було троє, і одним з них був мій брат Іван, кличка якого була «Микола - золоті окуляри». Далі Селецький, який теж був шпигуном-провокатором. Якщо у нас іноді й виникали деякі сумніви, то ми завжди гадали, що якби він справді був провокатором, то давно б видав нас. Багатьох товаришів тоді було зраджено і схоплено, але мене чомусь не зачепили. Мабуть, відносно цього були свої міркування. Очевидно, охранка хотіла залишити той центр, навколо якого ми всі групувалися» [3].

Студентові-недоукові, та ще й ветеринарного інституту, навряд чи довірили б таку посаду, якби вже не усталена письменницька репутація Г.В.Доброскока. До приїзду до Катеринодару він вже був автором окремо виданого оповідання Хам (Харків, 1901), публікувався в газетах «Каспий», «Баку», «Бакинские известия». Так саме охоче зараховують його до своїх співробітників наші обласні місцеві газети: «Кубань», «Кубанская жизнь», «Заря», «Кубанский курьер», «Свобода», «Кубанская мысль» та інші.

Тоді було прийнято жити громадськими інтересами, брати участь у різних починаннях, бути хоч трішечки революціонером. Ось чому майже з перших днів перебування на кубанській землі письменник становиться «своїм» у колі літературних і театральних діячів, входить до керівництва катеринодарської філіїі РУП (Революційної української партії), активно заявляє про себе у товаристві «Просвіта». Дуже швидко у звітах начальника Кубанського обласного жандармського управління його їм я почало згадуватися серед місцевих революційних ватажків. Природно, що одним зі сполучних пунктів для «потаємних людей» була бібліотека.

Розповідає сам Г. В. Доброскок: «У нас в бібліотеці реєструвалися представники різноманітних організацій з різних міст. Здебільшого, приходячи до бібліотеки, вони думали, що там усі свої, тому часто траплялися курйози. Прибулий працівник підходить до дівчини, котра видавала книжки, і пошепки каже їй: «Харків». Дівчина відповідає: «Мене не обходить, що ви з Харкова, скажіть, що вам потрібно». Той твердить своє, і закінчується справа тим, що моргнеш товаришеві, відійдеш убік і зробиш, що потрібно. Дівчата навіть почали під кінець дивуватися, що за диваки зачастили до Катеринодару. Наприклад, на вулиці гарна погода, а хтось підходить і каже: «Дощ!». Бібліотекарка заперечує, що погода пречудова, а той не здається: «Дощ!».

До всіх цих історій можна було б поставитися з усмішкою, якби вони не накладалися на нашу історичну пам'ять згадкою про грізну соціальну революцію, учасником і жертвою якої став у підсумку наш герой.

Перші революційні бої були не за горами, і знову згадує письменник: «1905 року в бібліотеці було багато конспіративного. Між іншим, зберігалася там і зброя цілими ящиками. Ми домовилися, що револьвери ховалися за книжками з червоними палітурками, і, таким чином, хто хотів, той міг прийти і взяти. В червоних палітурках в нас були «Отечественные записки» за цілий рік, і, щоб не виникало підозри, ми поставили їх біля самого виходу, де відбувався обмін літератури. Невдовзі виявилося, що це не було таємницею, багато сторонніх приходило до бібліотеки, і їм без усяких перешкод видавалася зброя. Дійшло до курйозів, наприклад, коли зброя знадобилася Дмитрові Полуяну, а її не знайшлося, бо все було на руках. Так тривало досить довго, поки якось не прийшов до мене Макаренко. Сів зі мною, якраз нікого у мене не було, і почав розмову відносно того, які є системи зброї, які револьвери кращі, які гірші, як з них стріляти і т. д. Таку розмову він підтримував протягом двох годин, після чого пішов. Я зрозумів, що своєю розмовою він натякає про те, що уже всьому місту відомо про зберігання у бібліотеці зброї, і тим самим радить бути обережнішим. Це було 18 жовтня.

Наступного дня прийшов Міхновський і каже, що одержано Маніфест. Ми замовили український прапор, на якому з одного боку написали: «Пролетарі всіх країн, єднайтеся», а з другого - «Обніміть, брати мої, найменшого брата».

Того ж самого дня відбувся мітинг, який ми провели в міському саду. Там ми говорили, що нема українців і нема росіян, а є вільні громадяни, і всі ми йдемо великим шляхом до соціалізму. Але був виступ якогось Льва Міхельса, котрий узяв бика за роги і заявив, що ще один натиск - і ми російського царя повісимо на ліхтарі. Цей виступ зафіксували чорносотенці, і вони 1911 року домоглися того, що його віддали до суду.

З міського саду демонстрація рушила по Графській вулиці. На розі Графської стояв пристав Золодько і, коли ми порівнялися з ним, голосно сказав, що тепер нічого вже ганятися за людьми, такими ж, як ти. Цю фразу я увів до свого оповідання «Крамольник». Згодом пристав гірко згадував, що на старості літ зробив таку дурницю і ледве-ледве втримався на службі до пенсії.

Демонстрація дійшла до рогу Гоголівської і Червоної, і тут назустріч рухається чорносотенна маніфестація. Багато наших були озброєні, і ми серйозно побоювалися, що учнівська молодь, семінаристи кинуться на чорносотенців... Багато студентів почали виймати револьвери. Я почав умовляти їх не стріляти. Тим часом ми затіяли переговори з чорносотенцями. Я почав їм роз'яснювати, що нам не потрібно затівати з ними бійку, вказав їм, що на нашому прапорі написано «Пролетарії всіх країн, єднайтеся», розтлумачив їм зміст обох написів. Ті заперечували: ви, мовляв, хочете царя вішати. Я переконував їх, що ніхто цього робити не збирається, нехай живе собі, і т. д. Нарешті вони заспівали «Боже, царя храні» й рушили далі. Демонстрація вже майже пройшла, коли за нею зявилися озброєні козаки. В

Похожие работы

1 2 3 > >>