Випробування українського письменства в 20-х роках ХХ століття

Одначе тоталітарна система («диктатура пролетаріату») потребувала і справжніх митців. Тому частина письменників ренесансного типу (П.Тичина, М.Рильський, В.Сосюра, О.Довженко, Ю.Яновський, Ю.Смолич,

Випробування українського письменства в 20-х роках ХХ століття

Информация

Литература

Другие материалы по предмету

Литература

Сдать работу со 100% гаранией
СР звинуватила 28 представників української культури у вигаданій більшовиками «організації підготовки терористичних актів проти діячів радянської влади». На підставі цієї фальшивки було винесено безапеляційний вирок: розстріл. Тоді загинули: ще зовсім молодий поет О.Близько, прозаїк Г.Косинка, колишній чекіст, який осудив свою участь у «червоному терорі» 19171921 рр., поет Д. Фальківський, брати Іван і Тарас Крушельницькі, котрі приїхали на своє безголів'я зі Львова будувати «світле майбутнє» в Наддніпрянщині, К. Буревій прозаїк, драматург, пародист, відомий під псевдонімом Едвард Стріха. Керував судилищем незмінний армвійськюристго рангу В. Ульріх. Це вказувало на своєрідність розправи: то був суд військовий, за всіма ознаками війни, хоча судили цивільних громадян. Згодом, 2728 березня 1935р., в цьому ж приміщенні відбувся новий знущальний «процес» над Є. Плужником, В. Підмогильним, В. Поліщуком, В.Вражливим, Г.Майфетом, О. Ковінькою. їм простелився тяжкий шлях заслання, для більшості безповоротного.

У 30-х рр. репресії перетворилися на буденне явище, поглиблюючи в суспільстві стан постійного страху. Особливого, нечуваного в історії людства розмаху вони набули 1937р. Велася жорстока війна проти власного народу. Але не варто пояснювати це лише культом Й. Сталіна, списувати всю трагедію на сталінщину. Така вже природа будь-якого тоталітарного режиму, зокрема більшовицького, розбудовуваного за вказівками В. Леніна, який вважав цілком виправданим доведення «класової боротьби до крайнього загострення, її перетворення у громадянську війну, єдино законну, єдино справедливу, єдино священну». Цей сатанинський заповіт Й. Сталін виконував надзвичайно ретельно, втілюючи його якнайглибше у різних сферах суспільного життя.

За привабливою ширмою широко пропагандованих перших п'ятирічок, які будувалися на вміло використаному чистому ентузіазмі трудящих та рабській праці «архіпелагу ГУЛАГ», наступна творчу національну інтелігенцію супроводжувався ліквідацією українського народу як давньої хліборобської нації. Таку роль викоI. Балабуха. з мороку забуття.нав штучно викликаний ради ЦК ВКП(б) від 14 грудня 1932р. та 27 січня 1933р.] голодомор, наслідки якого були жахливими. За різними, ще й досі приблизними, підрахунками тоді загинуло від 8 до 12 млн осіб. Прямий виконавець волі компартії П.Пости шев з гордістю пояснював результати цього більшовицького «експерименту», спланованого тоталітарним режимом злочину: «У 1933 році ми, висловлюючись образно, наступили важкою ногою пролетарської диктатури на осине гніздо націоналістичної контрреволюції».

Як же відгукнулася на трагедію свого народу література, яка завжди боронила його інтереси, була невіддільною від його нелегкої долі? А ніяк! Деморалізована більшовицькою дійсністю, вона втратила не тільки естетичні критерії (художню міру визначення мистецтва), а й принцип народності, з яким вона утверджувалась у несприятливих для творчості умовах XIX ст.

«Соціалістичний реалізм». Література великої правди не була потрібна більшовицькому тоталітаризму. Ще в резолюції ЦК РКП(б) «Про політику партії в галузі художньої літератури» від 18 червня 1925р. проголошувалося: «Таким чином, як не припиняється у нас класова боротьба взагалі, так само вона не припиняється і на літературному фронті». Цієї тези компартія дотримувалася неухильно. Підпорядковуючи собі всі аспекти суспільного життя, вона не могла лишити поза увагою письменство, знаючи могутню впливову силу художнього слова на людську свідомість. Не випадково В. Ленін у статті «Партійна організація і партійна література», написаній ще 1905р., немовби визнаючи специфіку творчого процесу, намагався приборкати літературу, визнавав її лише як покірний «гвинтик і коліщатко загальнопролетарської справи». Не випадково Й. Сталін виявив до письменства особливий інтерес. Він разом із Максимом Горьким запровадив «соціалістичний реалізм», проголошений на квартирі «буревісника революції», як називали М.Горького, у 1932р. Так здійснилося домагання більшовицької критики на власну «класову» літературу та культуру, відмінну від «буржуазної», відмежовану майже від усієї світової та національної класики, крім критичного реалізму другої половини XIX ст. Ініціаторів цього штучного заходу не зупинив навіть провал попередніх подібних експериментів (скажімо, «пролетарський реалізм», що виявився безплідним явищем, або ж безперспективний заклик «ударників» у літературу).

«Соціалістичний реалізм» був конче необхідний компартії, яка вбачала в ньому зручне знаряддя для маніпулювання художньою творчістю відповідно до ідеологічних вимог комуністичного режиму. Так, зовнішній її контроль над літературним процесом 20-х рр., ще не зовсім підвладний її настановам, нарешті було переведено на внутрішній. З такою метою розповсюджувалася постанова ЦК ВКП(б) «Про перебудову літературно-художніх організацій» від 23 квітня 1932р. Нею немовби припинялися втомливі чвари між творчими угрупованнями (здебільшого провоковані більшовицькою дійсністю), а перед митцями ніби відкривався сподіваний творчий простір. Чимало талантів так і не розпізнало завчасно «троянського коня», прихованого в цьому документі, наївно гадаючи, що відтепер вони займуться художньою діяльністю, без якої їм не жити, як без повітря.

Розчарування настало дуже швидко, коли відбулося адміністративне підпорядкування літературних сил України всесоюзним централізованим утворенням у вигляді Спілки письменників СРСР з обов'язковою комуністичною фракцією в ній. СПУ (Спілка письменників України) була копією всесоюзної. У межах цих організацій сталося втиснення письменника в одну роль службову, позахудожню. Навіть змагання стилів унеможливлювалося або розглядалося як «гостра ідеологічна боротьба в її безпосередньому вияві». У своїх закликах зображувати «життя у формах життя» представники «соціалістичного реалізму» орієнтувалися не на розмаїтий довколишній світ, як реалісти XIX ст., а на компартійні постанови та резолюції, на «Короткий курс історії ВКП(б)».

Перефільтроване марксистсько-ленінською ідеологією письменство розминалося зі своїм народом, з його стражданнями і надіями, з його трагічним життям, відбитим у фольклорі: «Ні корови, ні свині, Тільки Сталін на стіні». Таких літературно необроблених слів небезпечної правди, за яку можна було потрапити «туди, де Макар телят не пас», марно шукати в тогочасній поезії. Вона переймалася мотивом оспівування кремлівського тирана: «Коли серця мільйонів злить в одно Твоє то серце буде, рідний Сталін!» (В.Сосюра), «З нами Сталін, розбурханий світе! З нами щастя, не видане в снах» (М.Рильський), «Хто ж те сонце? Це улюблений і рідний Сталін, батько всіх народів!» (П.Тичина) і т.д. Уже ці приклади (а їх можна навести безліч) засвідчують зміст принципу «народності», привласненого «соціалістичним реалізмом» і рівночасно спотвореного до невпізнання. Другий, власне основний, принцип, що на нього спирався «соціалістичний реалізм», це партійність, категорія від початку позалітературна, антиестетична за своєю суттю. Третім принципом уважався пролетарський інтернаціоналізм. Здавалося б, у 30-х рр. склалися сприятливі умови для встановлення зв'язків національних літератур: проводилися постійні декади, ювілейні заходи з нагоди 100-річчя від дня загибелі О. Пушкіна, 125-річчя від дня народження Т.Шевченка, 750-річчя від написання «Витязя у тигровій шкурі» Ш. Руставелі та ін. Але ці заходи, пильно контрольовані комуністичною партією, втрачали свою суть, часто перетворювалися на помпезне, галасливе видовище. «Пролетарський інтернаціоналізм» визнавався тільки у російському вигляді. Він був продовженням давньої великодержавної ідеї «Москви третього Риму», перефарбованої в червоний колір, вимагав від інших народів зречення своїх національних ознак. Таку тенденцію досить точно відтворив П.Тичина:

Глибинним будучи і пружним, Чужим і чуждим рідних бродів,

Я володію арко-дужним Перевисанням до народів.

Виходило так, що «чуття єдиної родини» гасло, сформульоване самим поетом, вимагало від українця визнати себе «чужим і чуждим рідних бродів», себто відмовитися від власної історії, землі, батька, матері задля інтернаціонального «перевисання» в російськомовний «радянський народ», власне механічну сукупність зденаціоналізованих (крім російського) народів, позбавлених перспективи особистого незалежного розвитку.

Естетичні категорії у ті часи також втрачали своє природне значення. Поняття прекрасного застосовувалося для прославляння радянського ладу та його вождів, потворне для «класових ворогів», трагічне для революціонерів, зумовлюючи появу імітаційних романів і повістей, як-от: «Історія радості» І. Ле, «Аванпост» І. Кириленка, «Олександр Пархоменко» П.Панча, «Артем Гармаш» А.Головка та ін.

Художня нежиттєвість «соціалістичного реалізму» самоочевидна. Він здатен існувати лише в тоталітарному суспільстві. Всі спроби утвердження його як мистецтва виявились ілюзорними, примарними, не витримали випробувань історією. Не письменство, а комуністична партія була єдиною силою, зацікавленою в «соціалістичному реалізмі». Це засвідчують потоки її резолюцій та постанов, настільки абсурдних, що вона сама (під тиском демократичних віянь) 1990р. змушена була їх скасувати: щоправда, лише вісім, забувши про дев'яту від 13 липня 1951р. з приводу «осудження» В.Сосюри у «буржуазному націоналізмі» за його вірш «Любіть Україну».

У 30-х рр. письменство поціновувалося не за естетичними ознакам

Похожие работы

< 1 2 3 >