Вивчення оповідань Володимира Винниченка

  Архів Володимира Винниченка // Літ. Україна 1997. 6 лютого Барабаш Ю. Чи варто “гаяти час” на Винниченка?...: З критичних

Вивчення оповідань Володимира Винниченка

Информация

Педагогика

Другие материалы по предмету

Педагогика

Сдать работу со 100% гаранией
в можливості хірургічними засобами зміцнити суспільні стосунки і наблизити людей до щастя. Революції залишають в історії людства кривавий слід. Протистояння ж між капіталістичним Заходом і комуністичним Сходом набуває таких форм, що це починає загрожувати знищенням самої цивілізації. Як вийти з цього глухого кута? Ось головне питання, над яким замислився муж енський самітник і дивак Володимир Винниченко. Шукаючи відповіді, він обдумував свої проекти майбутнього гармонійного життя. “Найкращою дитиною своєю” називав Винниченко велику, в двох томах, філософсько-соціальну працю “Конкордизм”. Конкорд по-французьки означає ”злагода”, “примирення”.

Винниченкова праця здебільшого зосереджена на двох засадах того, як зробити людство щасливим. Він пропонує нове роззброєння всіх націй світу. Далі закликає народи світу прийняти нову форму соціальних відносин, яку він називає “колектократією” (дослівно влада колективу). Лише усунення будь-яких форм найманої праці може забезпечити остаточне усунення загрози війни.

Ідеї конкордизму пронизують твори, написані в Мужені: “Нова заповідь”, “Вічний імператив”, “Слово за тобою, Сталіне!”, “Лепрозорій”.

Роки війни мертві роки для Винниченка письменника. Безконечна туга за Україною, тяжка праця на городі, постійне відчуття голоду...

“Війнуло сьогодні Україною, від якогось оповідання в “Червоному шляху”, який переглядаю. Заболіла вся душа; таким ниючим, ридаючим болем заболіла, що аж сама похолола від страху й здивування. Коли б за один тиждень перебуття на Україні треба було цілий рік іти пішки, з захватом згодився б. І пішли б ми удвох, і яке було б щастя!” [15; 103]

Втіхою для Винниченка був живопис. Навдивовижу щедро обдарована людина, Володимир Кирилович для повного самовираження, чи навпаки, в якісь внутрішньо критичні стани, для втечі від себе літератора й політика, - відчував потребу в спілкуванні ще з однією Музою.

Власне і в письменницькій манері Винниченка можна помітити гостре око художника, яке давало змогу кількома штрихами, “маленькими рисочками”, які найчастіше розкидані по всьому твору, влучно і лаконічно змалювати людину.

Він освоював досвід європейського модернізму, захоплювався Пікассо, який довгий час мешкав тут же, в Мужені, Браком й Матіссом.

Спадщина Винниченка - художника складає близько сотні картин пейзажів, натюрмортів, портретів і акварелей. Палітри і пензля він не покидав до самої смерті...

Самотність і старість все частіше нагадували про себе. Якось Винниченко занотував у “Щоденнику”: “Вночі, лежачи без сну в темноті, виразно хтось (підсвідомість?) висунув питання: а що ж ти кінець кінцем мав і маєш від нації, від тої нації, якій ти служив усе життя? Ось кінчилося 70 років тому життю, а що ти маєш? Ти насамперед, самотній. Є окремі гуртки чи одиниці, які немовби ставляться прихильно до тебе (та й то виклади їм свої сутні висновки з твого життя, твої так звані переконання, твій конкордизм, який ти в таких труднощах виносив, і ти побачиш, як ці прихильники поставляться до тебе...). а матеріально ти ще самотніший: ти на кінці твого життя сушиш собі голову, чим ти будеш жити? Тепер ти вже думаєш, що треба продавати “Закуток”, щоб мати що їсти... Вже тепер розпитуємось, чи приймають французи у свої притулки для старих чужинців? А нація що ж? А ті її “вірні сини”, яких в еміграції до двох мільйонів, як же вони дивляться на те, що їхній “найбільший письменник”, “літературний геній України”, “гордість українського народу”, як деякі звуть його, що він клопочеться про те, щоб його прийняли в притулок для старих і калік? А їм що од того? Хай собі йде, куди хоче.” [18; 3]

Такий складний і суперечливий шлях революціонера соціаліста Винниченка. Безперечно, він позначився і на його творчості, яка в переважній своїй частині стала визначним надбанням, однією з вершин української літератури першої половини ХХ століття.

 

  1. Світ дитячої душі у творчості Володимира Винниченка.

Як свідчить “Щоденник” Володимира Винниченка, письменник, остаточно відмовившись від спроб повернення на Україну заглиблюється у творчі пошуки, спостереження, переживаючи справжній творчий злет у 1921-1930 роках. Він із новим зацікавленням занурюється в проблеми філософії, етики, естетики, моралі, що мало значний вплив на твори, що були написані в цей час, зокрема, збірка “Намисто” (1921-1928).

У записі від 18 жовтня 1941 року Володимир Винниченко, накреслюючи творчі плани, зауваження, що не збирається зупинятися на “одному разку “Намиста”, а планує створити ще дві такі збірки. Але цим планом не судилося здійснитися. Як пише Г. Костюк, було створено ще два оповідання: “Стелися, барвінку, низенько” та “Білесенька”, що мали ввійти до другого “разка”, але Винниченко потім уже до цих оповідань не повертався, і вони лишилися ненадруковані в архіві письменника. А які причини перешкодили Винниченкові продовжити цю роботу, можна лише здогадуватися. Можливо, війна і тяжкі випробування, що випали на долю письменника під час окупації Франції, де він жив останні роки. Також, напевне, вплинуло і підкреслено байдуже та вороже ставлення до його творчості як з боку радянських українських критиків, так і представників української діаспори.

Збірка “Намисто” вирізняється тим, що її основу складають оповідання, назви яким дали народні пісні, кожна з яких тісно переплетена з тканиною твору. Народна пісня відіграє надзвичайно важливу роль у побутові оповідання, хоча використовує її Володимир Винниченко оригінально і по-новаторськи. Письменник відштовхує від традицій етнографічно-побутового реалізму, де пісня використовувалась більше як декоративна деталь, просто як символ українця; де вся тканина твору пронизана прямо запозиченою фольклорною символікою. В етнографічно-побутових творах часто використовувалася не сама пісня, а пісенна символіка й поетика як засіб творення образу героя. Завдяки цьому образ набирав (що парадоксально для реалістичної літератури) рис узагальненості, конкретності, тобто виводився якийсь типовий образ, а не індивідуальний і неповторний персонаж. Було цілковито відсутнє зображення психологічного життя героїв лише із зовнішніх учинків можна було здогадуватися про їх почуття й переживання.

У Винниченка ж навпаки. Пісня в оповіданнях збірки покликана саме відтінити індивідуальність персонажа, його психологічний світ. Народна пісня тісно переплетена з художньою тканиною твору, і на неї покладено безліч конкретних і практичних завдань. Зокрема, вона може служити тематичною основою твору для прикладу візьмемо оповідання “Та немає гірш нікому...”, написане на мотив народної пісні, що дала йому назву, в якій ідеться про нещасливу долю сироти, якому скрізь дістається і нікому приголубити; і в оповіданні мова йде про долі двох хлопчиків-сиріт, про їхні поневіряння. Прикладом може служити також оповідання “За Сибіром сонце сходить...”, як народна пісня про благородного розбійника Кармелюка покликала за собою двох малих шибайголів, що теж вирішили стати розбійниками і рушити в мандри; як вони в комічному варіанті “повторили” славні подвиги Кармелюка, аж поки не зіткнулися із справжніми, неблагородними розбишаками, що примусили їх тікати додому.

Пісні “Гей, ти, бочечко”, “Ой випила, вихилила”, Гей, чи пан, чи пропав” дають змогу авторові яскравіше відтінити характери малих героїв, підкреслити їх безжурну й веселу вдачу, що за зовнішньою задирикуватістю і відчайдушністю ховає справжні скарби чистих почуттів: доброти, готовності прийти на допомогу, сміливості й відваги.

В оповіданні “Гей, хто в лісі, обізвися...” пісня додає нові штрихи до образу другорядного персонажа Корчуна, що зображується через сприйняття хлопчака Зіня. Пісня відтіняє позитивні риси в портреті розбишаки й халамидника, виявляючи його безжурну широку натуру, додає в очах малого хлопця йому рис романтичної розбійницької величі, віє духом волі і простору.

В оповіданні “Гей, не спиться...” однойменна пісня зявляється в моменти особливої напруженості й небезпеки, допомагаючи розкрити психологічний стан тривоги, сильного хвилювання, очікування, нетерпіння, що їх переживають герої, коли їх і справді “сон не бере”.

Загалом, народна пісня дає змогу письменнику більшою мірою відтворити тонкощі психологічного життя героя без зайвих описів і надмірної деталізації.

Щодо визначення належності Володимира Винниченка до певного напрямку течії в літературі, чіткого окреслення його творчого методу, то слід навести його власні слова, що він вкладає їх в уста художника Олафа Стефензона з однойменного оповідання, де він засуджує обєктивно-протокольну манеру письма: “це мистецтво не людей, а якихось вчених псів... вони бачать і малюють з погляду собаки, коня, а не людей. Вони людського, того, що може бути в собаки, чого собака не може побачити і зрозуміти, вони того не малюють.” [22; 1]

Тобто Володимир Винниченко прагнув, перш за все, передати психологічне життя особистості, її думки, почуття, її ставлення до інших людей, побуту, природи і всього довколишнього оточення.

Це загалом співпадає з принципами неоромантизму.

Характерна для неоромантизму спроба відродити героїчне начало в літературі, прагнення до ідеалу у Винниченкових оповіданнях в основі сюжету завжди якийсь драматичний складний епізод з життя героя, що вимагає від нього надзвичайних вчинків, уміння йти на самопожертву, приймати відповідні рішення.

Наприклад, в оповіданні “Ой випила, вихилила...” девятирічна героїня Ланка змальована в тяжкий для неї період затяжна хвороба матері, злидні через її хворобу, необхідність виконувати всю домашню роботу все це штовхає дівчинку на відчайдушний вчинок, за який вона може заробить відро, де хвора мати буде парити ногу, - відрізати ґудзик у генерала.

В оповіданні “Федько халамидник” шибайголова Федько зухвало катається на крижинах, що сунуть по річці, відважно кидається на порятунок боягуза Толі, що вирішив по

Похожие работы

<< < 1 2 3 4 5 6 7 8 9 > >>