Вивчення оповідань Володимира Винниченка

  Архів Володимира Винниченка // Літ. Україна 1997. 6 лютого Барабаш Ю. Чи варто “гаяти час” на Винниченка?...: З критичних

Вивчення оповідань Володимира Винниченка

Информация

Педагогика

Другие материалы по предмету

Педагогика

Сдать работу со 100% гаранией
нт, виклик самому життю. Сміливістю тематики (свідомість та інстинкти, мораль і статеві проблеми, честь і зрада) драматург часто, на думку критики, виходив за межі дозволеного. Керуючись своїм відомим принципом “чесності з собою”, як і знаменитим висловом Шопенгауера: “Філософові, як і поетові, мораль не повинна закривати правди”, Винниченко піднімає завіс, проникає у найпотаємніші схови психології і проводить експерименти на людській душі.

Героєм його пєс стає новий суспільний тип інтелігента, тло дії двадцяте століття, з його соціальними конфліктами і моральними протиріччями. Пошуки “правди життя” і “нової моралі” не є новацією, це норма для творів будь-якого європейського письменника.

Особливе місце серед драматичних творів Володимира Винниченка належить драмі на чотири дії “Чорна Пантера і Білий Ведмідь”, - творові, в якому порушуються проблеми мистецтва в його співвідношенні з життям.

Герої твору художник Корній Каневич (Білий Ведмідь), його невелика родина: дружина Рита Чорна Пантера, мати, син немовля і богемне оточення їх “митці, їхні коханки й моделі”, - як сказано у ремарці.

Талановитий митець Каневич не утвердив себе поки ще належним чином; полотно, яке повинне засвідчити його талант, ще нестворене; тож і живе родина за кордоном, в Парижі, займаючи велике ательє, де батько пише картину для осіннього паризького Салону. Сімя бере безпосередню участь у творчому процесі: Рита з малим Лесиком позує для полотна “Мадонна з немовлям”.

Серед богемного гармидеру, суперечок про мистецтво й митців починає вже з першої дії звучати тривожна нота: Лесик захворів, вся праця Корнія під питанням.

Безтактна грубість, небажання перейнятися інтересами й почуттями чоловіка, вколоти чи ударити якнайдошкульніше аж ніяк не виправдовуються вболіванням за здоровя дитини; все це риси тієї самої породи, яка бере свій початок від знаменитих Солох, Палажок і Парасок; можна сказати, риси певного національного типу. А чого варте сварливе вимагання грошей на ліки саме в той момент, коли чоловік взявся за пензель! І все це зовсім не від нелюбові до Корнія, скоріше навпаки: це зрозуміле, хоча й брутально виражене бажання зосередити всю його увагу й почуття на собі, підігріти їх, довести до кипіння…

Конфлікт між подружжям загострюється і дедалі набирає ще більш потворних рис у ньому боротьба самолюбства і воль, бажання кожного поставити себе, свою правоту вище жорстка й нищівна війна, у вирі якої гине і дитина, і художній шедевр батька, і саме життя подружжя все. Недаремно Корній у цій боротьбі поступово втрачає довіру до дружини, до її застережень і сприймає їх лише як прояви самолюбства й егоїзму; втрачає розумні орієнтири в житті і Рита, яка робить немало злих дурниць. Врешті уся її етика щодо чоловіка виливається у бажання вчинити йому на зло. Злісно, егоїстично, потворно вони змагаються одне з одним навіть над трупом дитини, втрачаючи реальне відчуття того, що відбувається; Рита, щоб не розєднався їх тріумфіат (“Ми троє одно!”) убиває в хвилину тяжкого душевного болю не тільки себе, а й його, більше того знищує його картину.

У пєсі перемагають не теорії, а знову ж таки природа (природні почуття любові до родини, до дитини цих одвічних життєвих основ). Навіть Мистецтво справжнє, велике Мистецтво не може існувати в полярному холоді себелюбства, без тепла, без сувязі рідних душ.

Драматургія Винниченка вирізняється гостротою проблем, глибиною психологічних екскурсів, відсутністю шаблонності, образним мисленням, неореалістичними тенденціями, модерном, символізмом, “новими горизонтами” і “обріями”, з яких глядач має змогу проникати в глибини світу підсвідомості.

Кожна пєса Володимира Винниченка приховує в собі загадку, яку неможливо розгадати, “розшифрувати код” до кінця. Тому, ми переконані, в кожного, хто всерйоз замислиться над суттю пєс Винниченка, виникне своє сприйняття їх.

Революція 1917 року. Винниченко разом з Грушевським очолює уряд Української Народної Республіки. Він стає заступником голови Центральної Ради та головою їх генерального секретаріату автономного уряду України, а з 1918 по 1919 рік очолює Директорію.

“Без сумнівів і вагань вривається енергійний перший міністр України в несамовите шаленство вже легального політичного життя, виборюючи власною самопожертвою перші гаранти культурного відродження на основі свобод і прав суверенної нації [15; 123].

Легкого, спокійного життя не мав Винниченко. Від банальних дрібниць (купівля столів і стільців для Секретаріату), щоденної суєти суєт (прийом представників Тимчасового уряду, зустрічі з іноземними журналістами, переговори з робітничими і солдатськими депутаціями; вислуховування скарг, безкінечні урядові засідання); телефонних та письмових погроз розправитися за “баламутство єдиного руського народу українством” аж до чотирьох Універсалів така амплітуда роботи Винниченка в Центральній Раді. Падаючи від знемоги, “прокручуючи” в памяті події дня, Винниченко часто запитував себе: “Яка сила керує цими діями? Честолюбність? Бажання здаватися цінним, найкращим в очах інших? Чи розбурханий до екстазу, до самозабуття інстинкт, ота таємна величезна керівна сила, що керує людськістю, не потребуючи для того ні свідомості людей, ні бажання їх на те? Чи фізіологічна, заложена в нервах любов до того, з чим росло моє дитинство, що плекала моя юнацька думка, що прокладало в мозку моєму глибокі, нестираючі сліди?” [10;19].

Однозначної відповіді Винниченко не мав. Може, одна з цих сил, а може, й усі разом? Та одне він знав твердо: свободу скарб, до якого тяглася душа довгих поколінь, неодмінно треба брати. “Розбито двері страшних марних льохів. У тих льохах віками ховалось наше золото. Можна брати його, можна виносити на світ і роздавати окраденим. Цілі купи лежать його під нашими ногами. Бери, скільки хочеш. Але чи є ж у нас стільки сили, щоб зразу піднести усе те добро? Чи є стільки рук, щоб поставити їх біля тої тяжкої роботи?” [10;20].

Знову сумніви, тривога, сором: а якщо не піднесемо? Якщо знову доведеться заховати той скарб? Відродження національної державності тяжка і страшна річ. Потрібно надлюдських зусиль, відчаю, гніву і сміху, щоб закласти підвали будинку, в якому зручно і вільно житимуть нащадки.

Володимир Винниченко, для якого свобода і щастя народу України були його власними свободою щастям. Робив усе, що міг, не шкодуючи сил. У “Щоденнику” (книга 8, запис від 14.Х.1919) він пише, що готовий “на всі жертви, навіть на смерть, аби тільки врятувати українську націю від розпяття”. [17;129]

Зрозуміло, що в буремні роки муза письменника мусила поступитись місцем політиці: 1918 року зявилась у світ драма “Між двох сил”, а в еміграції у Відні протягом року він пише тритомну працю “Відродження нації”, яку з повним правом можна називати най обєктивнішим дзеркалом тих подій.

В лютому 1925 року Володимир Кирилович і Розалія Яківна переїхали до Парижа. У багатолюдному Парижі, що як і Прага, в ті роки був одним із найбільших осередків української еміграції, Винниченко вочевидь почувався самотньо. Мав непростий характер, та й від “емігрантської богині дрібязкової пльотниці, дрібно жорстокої, уїдливої злої баби” (як висловився письменник у своєму “Щоденнику”) хотілося втекти подалі.

В цей час Винниченко інтенсивно обдумує й формує нові для себе філософсько-етичні принципи. Його цікавлять Епікур і Вольтер, філософи Гюйо й Пуанкаре, психологи Вундт і Лебоне. Винниченка все більше захоплюють проекти влаштування життя на засадах гармонії. Він пише трактати “Щастя” і “Листи до юнака”, в яких обґрунтовує принципи простоти й природності людського життя. Винниченко приймає як аксіому погляд, що людство прагне щастя. Він стверджує: “Єдине, що маємо право констатувати з абсолютною певністю, це ж що не зважаючи на всякі наші теоретичні розходження, ми всі (хочемо того, чи не хочемо) мусимо підлягати законові прагнення щастя.” [20; 141]

Ми не кажемо: щастя є багатство, слава, чеснота, кохання, обовязок, родина, нірвана, себто володіння якоюсь однією чи навіть кількома цінностями силами. Ні матеріальні, ні духовні цінності, ні кожна зокрема, ні навіть усі вкупі ще не дають довгої постійної радості життя, себто щастя. Маючи і багатство, і славу, і здоровя, і чесноти, і владу, і все, що хоч, маючи часом і великі насолоди від них, щастя все ж таки можна не мати, і можна бути навіть нещасним. Життя повне доказів цьому. Чого ж воно так? Того, що ніяких людських, моральних твердих, а надто вічних цінностей немає. Добро і зло, як хвилі на воді, переливаються одне в друге. Те, що тільки що було добром, через хвилину стає злом. Що для одного щастя, те для іншого дурниця. Іншими словами, будь-яка людська моральна цінність є відносна. Отже, шукати такої абсолютної речі, як щастя, треба в чомусь постійному, надійному. А таким є закон погодженого взаємовідношення елементів буття. Себто: хоч би які зміни не відбувалися в речах, в наших цінностях, чи то фізичних, чи духовних, взаємовідношення між цими речами залишається постійним, вічним, як вічні закони природи на землі. Багатство, сила, здоровя, кохання окремо, ні навіть усі разом, коли вони не погоджені з собою, щастя не дають. Тільки дійова рівновага цих цінностей та погодженість їх між собою та з силами назовні нас дає той стан, який ми можемо з цілковитим правом назвати щастям. [20;143]

Тяжкі часи настали для Винниченка. Його пєси зійшли зі сцен театрів, на Україні більше не видавали його творів, а ті, що були видані раніше, вилучалися з бібліотек.

Зрештою Винниченко знаходить на березі Середземного моря, за тисячу кілометрів від Парижа, напівзруйновану ферму, купує її і переїздить з Розалією Яківною на нове місце. Сімнадцять років у Мужені, у “Закутку” (так письменник назвав свою садибу) особлива доба в його долі. Все болючіше відчувається ізольованість і покинутість. Настає рішуча переоцінка суспільних, моральних і політичних цінностей.

Винниченко зневіряється

Похожие работы

<< < 1 2 3 4 5 6 7 8 > >>