Веди - як історичне джерело

  Авдієв В. Історія Стародавнього Сходу. К., 1949 Бонгард Левин Г. Древнеиндийская цивилизация. М., 1980 Бонгард Левин Г. Древняя Индия.

Веди - як історичне джерело

Информация

История

Другие материалы по предмету

История

Сдать работу со 100% гаранией
дження, скорочене правило), твори, які тлумачать питання релігії, філософії, науки, етики, повсякденного життя. Сутри називають іноді “ведангою” (букв.”частина вед”), але, за традицією, вони не входять у власне водійський канон, а інтерпретують ряд питань, суттєвих для розуміння водійських текстів. В ведангу входять ритуал, етимологія, граматика, фонетика, метрика і астрономія.

До веданги відносяться і багато чисельні трактати, що стосуються ведійського ритуалу, - кальпасутри; вони, як правило, розподіляються на шраутасутри, грихьясутри і на дхармасутри, що входять до грихьясутри. Шраутасутри містять вказівки відносно обряду „возлияния” священного напою соми і жертвоприношень. Ці найбільш давні тексти звичайно датують 800 (700) 400 рр. до н. е. Дослідник історії та культури знаходить в цих памятках дані про культ та релігію ще більш репрезентативні свідоцтва грихьясутр збірників повчань з домашніх обрядів. Тут змальовуються церемонії, повязані з життям господаря. Найбільш стародавні грихьясутри відносяться до того ж періоду, що й шраутасутри, однак деякі з них безумовно більш пізні.

Дхармасутри за змістом більші, ніж грихьясутри включають настанови по домашній обрядовості і правила сімейного життя, регулюють соціальне життя людини, стосуються положення різних верств населення, їх взаємовідносини з державою і т.д. Вчені відносять ці збірки до другої половини I тисячоліття до н. е., частіше до VI III ст.

На основі сутр поступово виникла література шастр наукові і політичні твори, а також збірки настанов етичного та етико-правового характеру дхармашастри. Для кращого запамятовування вона не рідко писались віршами (шлоками).

Література шастр постійно привертала увагу вчених багатством та різноманітністю матеріалів, який досить істотний для відтворення різних боків життя древньоіндійського суспільства та держави. Ці тексти неодноразово видавались, перекладались, аналізувались. Однак залишається досить приблизною їх датування. Дослідники часто не можуть точно співвіднести посвідчення того чи іншого твору з відповідною епохою. Відомі перешкоди виникають і в звязку з специфічністю літератури шастр. Вони несуть відбитки впливу брахманських поглядів, брахманських норм та установ. І все ж, не дивлячись на тенденційність, шастри відображають особливості своєї епохи, спираючись на реальні явища та факти, зафіксували також норми звичайного права і найбільш міцні традиції.

Значення терміну „дхарма” дуже широке, причому сутність його не однакова для різних епох і змінюється в залежності від жанру літератури. Під цим словом звичайно розуміли сукупність етичних норм, якими повинна була керуватися людина у повсякденному житті. Дхармашастри були свого роду кодексами, брахманськими збірниками повчань і настанов для членів різних соціальних груп. Разом з тим вказані тексти містять й правові норми (в тому числі в галузі кримінального і цивільного права), що склалися в результаті довготривалої практики державного управління.

Створювалися ці збірники певними брахманськими школами, що претендували на загальноіндійське визнання. Подібні твори входять в розряд смриті і іноді їх позначають цим терміном. Традиція називає різну кількість збірників дхармашастр 18, 19, 21, а іноді і 36 або 57. вони відрізняються за розміром і часом створення. Найбільш відомі з них „Манавадхармашастра”, або „Ману-смриті”, „Яджнавалкья-смриті” та „Нарада смриті”.

„Ману-смриті” часто називають „Законами Ману”. Датоване це джерело ІІ ст. до н. е. ІІ ст. н. е. . Збірник складається з 12 частин, в яких розповідається про створення світу, заняттях станів, правах та обовязках, праві спадкування, функціях царя, принципах його політики і державного управління, проведення різних обрядів; даються вказівки для аскетів, перелічуються норми правильного способу життя. Найбільший інтерес для історика являють собою свідоцтва про становище окремих соціальних груп, в тому числі пудр, а також рабів та найманих робітників, про статус чотирьох станів - варн, судовиробництво, податкову систему.

„Яджнавалкья смриті” виникла пізніше „Ману смриті”. Найкращий знавець дхармашастр, індійський вчений П. В. Кане датує цей твір І ст.. до н. е. ІІІ ст. н. е. Матеріал більш систематизований, майже відсутні повторення. ”Яджнавалкья смриті” менша за обємом , ніж „Ману смриті”, хоча в ній розглядаються приблизно ті ж проблеми. Зберігся ряд коментарів на цей текст ( найбільш ранній Вішварупи , ІХ ст..), які дозволяють зрозуміти важкі відривки і терміни.

Акцентування правової тематики яскраво відобразилося в „Нарада смриті”, не дивлячись на те, що 50 віршів збірника співпадають з текстом Ману і багато в чому схожі за змістом. Можливо ті, хто складав збірник Наради спирався на добре знайомі їм „розпорядження Ману”. Порівняння текстів Наради та Яджнавалкьї вказують на більш пізнє виникнення першого приблизно у ІV V ст.. центральне місце в ньому відведене питанням права, судовій процедурі, описам функцій судового органу сабхі, угодам, показанням свідків; етичні настанови відступили на другий план. Тому „Нарада смриті” може бути названа вже юридичним збірником.

Веди малюють нам картини суспільного життя Індії. Однак вони потребують певного критичного аналізу, так як є предметом усної народної творчості. А добре відомо, що в давнину дуже сильною була традиція усної передачі тексту, з покоління в покоління, при цьому намагалися зберегти їх первинний зміст, але в пошуках сюжету часто зверталися до міфології, а при описах дійсних подій не прагнули точності. Крім того, ряд текстів був оформлений письмово лише в перші століття нашої ери й припустимо думати, що зафіксовані були не всі твори усної народної творчості.

Розділ 2 Соціально-економічні та політичні відносини

у контексті літератури Вед

 

2.1 Освоєння долини Ганга і розвиток економіки

 

Цивілізація в долині Інду, не дивлячись на високий рівень розвитку, якого вона досягла, залишалася все ж явищем регіонального значення. Формування того життєвого укладу, який надав Індії єдність при всій різнобарвності, почалося з кінця ІІ тис. до н. е. і було повязане з виникненням держав в долині Гангу. Саме цим районам судилося стати центром культури та державності. Вивчення розглядає мого періоду полегшується тим, що разом з археологічними матеріалами в розпорядження дослідника потрапляють синхронні та літературні джерела водійські релігійні твори та епос. Період кінця ІІ середини І тис. до н. е. в історії Північної Індії прийнято називати „ведійським”.

Основним досягненням водійських індійців було господарське освоєння і заселення великої частини долини Гангу, до того вкритої джунглями. Наступ на долину вівся з півдня, звідки проникали землеробські племена дравідів і мунда, і з півночі племена предгір їв Гімалаїв. Але найголовніший напрямок колонізації, яка завершилася створенням постійних поселень і міст, з півночі заходу на південь сходу, з Пенджабу й Раджастхану.

Процес освоєння долини Гангу був довготривалим і стихійним. Хронологічно встановити етапи просування індо аріїв епохи „Рігведи” практично не можливо, але оскільки Ганг згадується лише в пізній, Х мандалі, можна передбачити, що до того часу водійські племена ще не далеко просунулися на схід від нього. В „Атхарваведі” ( V. 22. 14) згадуються вже мешканці Магадхі ( Південний Бідар ) і Ангі ( Західна Бенгалія ). В брахманах і упанішадах держави в долині Ганга Кошала, Каші, Відеха предстають вже такими , що вже склалися.

До середини І тис. до н. е. долина Гангу була в основному освоєна, не дивлячись на те, що значні території ще залишалися під лісами й болотами, особливо в нижній течії річки. В „Рігведі” часто згадується слово „аяс”. Спочатку під цим терміном розуміли не залізо, а метал взагалі, перш за все мідь та мідні сплави. Але в пізніх самхітах „аяс” або „шьямаяс” (чорний метал” означає вже залізо.

Носії „культури сірої розписної кераміки” виготовляли з заліза вістря стріл та копій, гарпуни, ножі, домашнє начиння, а також будівельні інструменти (долота, голки, цвяхи, пластини, щипці), землеробські знаряддя (серпи, сокири), прикраси (обручки).

Більш досконалі знаряддя праці дозволили освоювати нові площі. Із зернових культур в „Рігведі” Часто Згадується „ява”. Пізніше це слово почало означати „ячмінь”, але тоді під ним розуміли збіжжя взагалі. В пізній водійській літературі рис фігурує як одна з основних культур, причому були відомі різні його види (чорний, білий, скороспілий). Наряду з цим в текстах згадується і ячмінь, пшениця, різні види просяних і бобових. Індійці в той час знали цукровий тростник (Атхарваведа І. 34. 1-5 ). З масличних вирощували кунжут, з технічних льон.

В якості добрива використовували гній, а також і штучне зрошення: в „Рігведі” (VІІІ. 69. 12 ) згадуються криниці з водопідйомними колесами (чакра), але великі іригаційні системи були відсутні.

Головним скарбом індійця вважалася худоба, перш за все бики, які були тягловою силою, і корови, що давали найважливіші продукти харчування. У гімнах, звернених до богів, чи не найбільш наполегливими були прохання забезпечити велику кількість корів. Поняття „війна” позначалося терміном „гавішті”, тобто „бажання корів”. Та й у віруваннях корова поступово починає займати особливе місце; ще в „Рігведі” вона іноді називається „агхнья” (тобто та, яку не можна вбити). Важливе значення її в господарстві було вирішальним фактором, що призвів до появи культу корови як одного з основних елементів релігійної практики індуїзму.

Ведійські індійці, судячи з археологічних матеріалів, не створили таких розвинутих і міцних городських центрів, як харапці. Слово “pura”, під яким пізніше розумілося “місто”, неодноразово зустрічається в “Рігведі”, але тут мова йде скоріше про укріплені пункти, де під час небезпеки ховалося населення і куди заганяли худобу.

Згодом міста перетворилися в центри концентрації

Похожие работы

<< < 1 2 3 4 5 6 > >>