В’ячеслав Липинський – видатний український історик, політик, державний діяч

У 1926 р. обіймає кафедру історії української державності в Українському науковому інституті в Берліні, заснованому заходами Гетьмана Павла. Перед цим

В’ячеслав Липинський – видатний український історик, політик, державний діяч

Информация

История

Другие материалы по предмету

История

Сдать работу со 100% гаранией
а командира першого українського корпусу генерала Павла Скоропадського на Всеукраїнському з'їзді хліборобів-власників, Липинський включається до державної роботи і працює на відповідальному посту посла і повноважного міністра Української Держави у Відні. Тут з його іменем пов'язаний, зокрема, обмін ратифікаційними грамотами Берестейської угоди, підписаними з одного боку, Гетьманом України, а з другого царем Болгарії, султаном Туреччини та імператором Німеччини. На посту посла лишається Липинськии і за часів Директорії та після голосної історії з Болбочаном подався в червні 1919 р. до димісії і лишився на еміграції.

Повернувшись до наукової діяльності в 1920 році, друкує свою епохальну працю «Україна на переломі» як замітки з історії українського державного будівництва в XVII ст. Одночасно веде й політично-організаційну та ідеологічну працю по лінії відновлення й закріплення гетьманського руху. Від 1919 р. до осені 1926 р. мешкає в Райхенау біля Семмерінга в Австрії, де й не покидає провадити господарство пташину ферму, що була для нього єдиним засобом існування. В цей час пише брошуру «До українських хліборобів» та виносить на своїх плечах неперіодичний збірник «Хліборобська Україна» (впродовж 19201925 років вийшло її п'ять збірників).

Там Липинськии і друкує свої славнозвісні непроминального значення «Листи до братів-хліборобів», які 1926 року випускає ще й окремою книгою. Коли на віденському ґрунті української еміграції організується в 1921 р. Український вільний університет, Липинськии бере участь і тут як професор УВУ разом з ученими такого рівня, як Грушевський, Колесса, Дністрянський та ін. 1925 р. Липинськии випускає в світ книжку, що є окрасою історично-релігійної літератури («Релігія і Церква в історії України») та друкує класичну відповідь на статтю Є. Чикаленка «Де вихід» під назвою «Покликання «варягів» чи організація хліборобів?»

У 1926 р. обіймає кафедру історії української державності в Українському науковому інституті в Берліні, заснованому заходами Гетьмана Павла. Перед цим Липинськии писав: «Не знаю, чи наукова праця в Інституті дасть мені змогу поділити свої сили так, щоб їх вистачило і на закінчення оцих «Листів». Можливо, що зростаюча недуга на це не дозволить і що книга ця не буде мати продовження» (передмова до «Листів»). Як відомо, книга та так і лишилась незакінченою. З Берліна Липинський за станом здоров'я невдовзі переїздить до тихої місцевості в Австрії біля Ґрацу, в Бадеґґ. Тепер уже пише переважно публіцистичні статті та веде листування. Тут його організм підточує давня з часів перестуди в Мазурськім озері недуга легенів, яку супроводжує ще й надто хворобливий стан нервового подразнення. Липинський знав про своє лихе здоров'я, що сухоти скоро зведуть його в могилу, знав від наближеної і втаємниченої людини, що була його особистим другом ще з гімназичних часів Бориса Павловича Матюшенка лікаря за фахом. Б. П. Матюшенко колишній есдек, що головним винуватцем занепаду української державності назвав українську соціал-демократію. Це зізнання він робив відомому вченому В. М. Щербаківському. Знаючи про близьку смерть, Липинський швидко занепадав на здоров'ї, донищував нервову систему і смертельно жахався перспективи впасти в летаргію. Тому просив свого товариша Матюшенка дати йому обітницю: перед опущенням у могилу його останків проколоти йому серце, щоб. бува. не опинитися живим у могилі. Матюшенко змушений бур обітницю скласти. 14 червня 1931 р.. на 49-му році життя в санаторії Вінервальд під Віднем відстукало останній удар наболіле серце і закрилася вікопомна книга життя великого українського історика, мислителя й державника Вячеслава Липинського. Повідомлений про це Борис Матюшенко поспішав з Праги, щоб виконати складену обітницю. Однак розтин тіла, проведений місцевим лікарем, зробив виконання обітниці непотрібним. Тлінні останки цього Великого Українця спочивають у рідних Затурцях в Українській Землі.

Гуляє в сучасному українстві думка: Липинський непопулярний, Липинський нереальний, фантаст. Мовляв, його творчість, це хвилевий блиск метеора, що по собі сліду не лишає. Цікаво, що навколо значення творчості Липинського знялась була велика публіцистична полеміка тільки потім, як з'явились його «Листи до братів-хліборобів». Дотодішня його наукова продукція «Україна на переломі» ... та інші праці викликали в науці назагал прихильну оцінку. Хоч уже цими працями Липинський зарекомендував себе як теоретик провідної верстви і як дослідник нового державницького напрямку, однак «засадничих» противників він тоді не зустрів. Та тільки свій досвід з минулого Липинський переніс на сучасність, написавши згадані «Листи», як зараз же з'явились «принципово-засадничі» противники; знялась не наукова полеміка (науково полемізувати з Липинським не було кому), а публіцистична. Для одних творчість Липинського була непроминального значення, епохальна, для других безпідставна мрія.

В наші дні ми є також свідками запланованої атаки на спадщину Липинського. Згадаймо, бодай II том «Підстав нашого відродження». Не маючи змоги спинятися тут на безпідставності «Підстав», спитаємо лише, чи ця атака сама по собі, тільки тому, що вона має місце, не є ознакою актуальності творчості Липинського? Чи мертві концепції, вимріяні і нереальні, потребують «брязкоту зброї» боротьби з ними?

Сьогодні спостерігаємо неабияке зацікавлення спадщиною Липинського і на лівому крилі української політичної думки, з боку нових громадсько-політичних середовищ, що підносять прапор Липинського, визнають частково його політичну спадщину та вписують до своєї вироблюваної еклектичної програми його постулати саме сьогодні.

Зацитуймо одного з лідерів цього середовища: «Звертаємо увагу на дуже характерний момент, що в українському політичному світі сьогодні маємо єдину політичну партію (УРДП), яка в собі і навколо себе скупчила людей, що вважають себе спадкоємцями української національної революції і пореволюційного ренесансу і ніхто інший, як ця група, прийняла основні постулати Липинського щодо розбудови держави, класового устрою майбутньої України та ідею національної аристократії у формі національної аристократії робітників і селян основних продукуючих класів сучасної України».

Пригадавши цьому авторові, що національна аристократія Липинського складається не з одних робітників та селян, скажемо, що не для полеміки ми навели цитату, лише, щоб констатувати, що ця група (УРДП) в пошуках за аргументами в боротьбі з безкласовими ідеями мусіла звернутися ні до кого іншого, тільки до Липинського. Чи не є це найкращий доказ актуальності спадщини Липинського нині, в часі, коли носії безкласових ідей наполегливо готуються до вирішального бою з вільним Західним Світом? А чи ідея солідаризму, якою керується інша українська суспільно-політична течія, не є з арсеналу ідей Липинського, знаних як ідеї співпраці класів і їх гармонії в національних суспільствах, подані як антитеза марксівській ідеї класової боротьби?.

Все це дає нам право констатувати факт принатурення до спадщини Липинського і виразного заінтересування нею з боку українського політичного світу. Подібних фактів можемо подати куди рясніше. Та чи, може, ці факти є доказом неактуальності спадщини Липинського? Я не знаю ширшого зібрання суму, де не були б виписані цитати Липинського як життєві, дієві гасла й кличі. Такий його девіз, як «орієнтація на власні сили» став засадою політичної праці всіх самостійницьких середовищ. Одні соціалісти, внаслідок їх інтернаціональної природи, його не сприйняли. Також і наука Липинського, що в основі державницького світогляду, в найглибшім підґрунті, на самім дні його має лежати християнська релігія й кривава в своїм болю туга за відродженням під знаком Хреста, поволі проламує льоди байдужості до релігії та імпонує щораз ширшим колам здорового українства. Може, ця сторінка його спадщини є сьогодні неактуальною?

Липинський учив, що труднощі розв'язання проблеми національного самовизначення і відбудови держави через демократію лежать у тім, що народ український і московський мають щодо культури й віри спільне візантійське джерело. В цім гордієвім вузлі заховано секрет труднощів самоусвідомлення нашого народу через демократію народовластя, якими охлократична Москва все побивала Україну, коли бунтувала низи народу проти української влади. Справа в тім, що хоча культурні різниці поміж українцями і росіянами і існують, одначе ці різниці, за вказівками Липинського, не такі, що мають характер непримиримості, «який би дозволив вжити їх, як думає наша демократія, в цілях політичних: на будову держави. Випливаючи з цих різниць емоції національні не посідають в Україні у відношенні до Москви такої порушуючої, динамічної сили, як, напр., такі ж самі національні емоції чехів у відношенні до німців, поляків у відношенні до росіян, болгарів або сербів у відношенні до турків»

Передвбачаючи, що по упадку большевизму на Великій Україні прийде до змагу між українською демократією і московською, Липинський застерігав, що в тім змагові «завжди переможе ця, яка матиме за собою більшу піддержку, пануючого у всіх демократіях, золота».

Чи ця небезпека, вказана Липинським, не є тепер для нас основною, так би мовити, генеральною небезпекою? То хіба та спадщина Липинського є неактуальною?

Чи, може, концепція провідної верстви з ясним образом державницького усвідомлення не є актуальною в зіставленні з концепцією політичного самовизначення через самоусвідомлення «суверенного народу», на небезпечне вістря якої українська демократія таки змушена буде покласти найделікатнішу проблему відбудови держави (плебісцит), хоч якби вона сьогодні того не уникала?

Бо не прийняти вимог світової демократії щодо

Похожие работы

< 1 2 3 >