Вчення про музичний етос у класичну епоху

This article deals with doctrine of musical ethos, which was a main philosophical conception of music perception in Antiquity.

Вчення про музичний етос у класичну епоху

Статья

Философия

Другие статьи по предмету

Философия

Сдать работу со 100% гаранией
поглядів на природу душі і робить висновок, що усі філософи визнають за душею 3 ознаки: рух, відчуття та безтілесність (Arist. De anima 405b10). Тобто, душа — сутність, що здатна приводити тіло в рух, вона здатна відчувати і не є тілом, а лише знаходиться у ньому. Причому душа як щось, що спричиняє рух часто сприймається як саморухлива сутність. Останнє положення для Арістотеля спірне, але те, що душа призводить до руху — це положення однозначне для античного (і не тільки) світогляду, оскільки саме поняття душі — це поняття життя, яке люди споконвіку нарозривно зв’язували з диханням, серцебиттям, з рухом тіла (уо%л) означає також і «дихання», ідентично — слов’янські поняття «дух», «душа», латинське anima і т.п.) [10, c. 215]. Платон же був настільки переконаним у тому, що душа — саморухлива сутність, що намагається з цього положення довести безсмертя душі, оскільки смерть — це переривання руху, а те, що рухає саме себе не може зупинитись (Plat. Phaedr 245c-e). «Что такое душа по Платону? Это есть только принцип движения, или, вернее, самодвижения. Когда такая душа воплощается в теле, то, очевидно, тело становится главным образом упорядоченностью тех или иных физических движений» [6, c. 344], — геніальне узагальнення А.Ф. Лосева дозволяє дозволяє уявити душу як носій певного етосу в залежності від її руху.

Тепер, після того як ми визначились з тим, що:

    музика впливає на душу завдяки тому, що їй притаманний деякий рух (ритмічний, мелодичний, а також рух коливання струни — давнім грекам була відома залежність висоти звука від частоти коливання (Plat. Tim. 67c)),

    душа — це деякий принцип руху, саморухлива сутність, яка здатна викликати рух в тілі (в залежності від певного, притаманного їй етосу), ми можемо поєднати ці два положення, визначивши, яким чином, з позиції давнього грека, музика може впливати на етос, або, що означає те ж саме — яким чином певна музика може мати певний етос.

Фрагмент, де Платон, устами піфагорейця Тімея розказує про 4 види чуття (смак, нюх, слух, зір), дозволяє нам довершити картину фізичної складової вчення про музичний етос: «звук — це поштовх, який створюється повітрям через вуха на мозок та кров і доходить до самої душі» (Plat. Tim. 67b). Отже, модель давньогрецького розуміння фізичної дії музики виглядає так: рух звуку через кров впливає на рух душі, а рух душі в свою чергу - впливає на рух тіла. Ми отримуємо замкнуте коло впливу етосу музики на етос душі та навпаки — етосу душі на етос музики: «Справедливо казав Дамон та його послідовники, що і пісні і танці народжуються від деякого руху душі: красиві та благородні пісні роблять такими ж і людські душі, а протилежні — протилежними» (Athen. 628с).

Ця примітивна світоглядна модель потребує значного уточнення — а саме пояснення ідеалу калокагатії, гармонійної людської істоти, який дотичний до вчення про музичний етос і виховання певного людського ідеалу взагалі. Сам термін є поєднанням двох слів — koxoç «прекрасний, красивий» та aya06ç «хороший, добрий». Отже, koхoç Kai aya06ç дослівно означає «прекрасний та добрий». Потрібно наголосити на злитності цього поняття, воно не зводиться до простого значення «прекрасний та добрий» (де «прекрасний» традиційно відносять до тіла, а «добрий» — до душі), оскільки в античну епоху естетична та етична свідомість були, по суті, синкретичним явищем [3, c. 100]. Це один людський ідеал, який не можна розчленувати на зовнішнє та внутрішнє, душу та тіло чи на прекрасне та добре [6, c. 340]. Так, відомі уривки, де калокагатія протиставляється зовнішній красі як окрема категорія. Наприклад, Агафона, учня софіста Продіка з діалогу «Протагор», Платон описує як калокагатійного та на вигляд дуже красивого/ (Plat. Prot. 315d-e).

Античний синкретичний естетично-етичний ідеал найточніше переданий Платоном у такому вигляді: «усе добре, безсумнівно, прекрасне, а прекрасне не може не мати міри» (Tim. 87c). У цьому ж тексті, Платон наголошує на тому, що ми, звертаючи увагу на неспіврозмірність тіла, не помічаємо, що співрозмірність душі та тіла — ще важливіша, оскільки жива істота — це не тіло та душа окремо, а їх поєднання (Tim. 87e). Так часто цитувавши «Тімей», для справедливості потрібно неодмінно додати, що для його написання Платон використав трактат Філолая, учня Піфагора, тому майже увесь зміст цього діалогу (якщо не весь) належить до піфагорейської традиції (Diog. L. VIII, 85).

А.Ф. Лосев дає таке визначення калокагатії: «Калокагатия есть соразмерность души, соразмерность тела и соразмерность того и другого» [6, c. 344]. Калокагатія — це співрозмірність душі і тіла, їх гармонія. А отже — це співрозмірність рухів душі та рухів тіла, що становлять нерозривне ціле, ідеалом якого і є калокагатія. Платон наголошує на небезпеці невідповідності тіла душі і навпаки, оскільки у першому випадку душа руйнує тіло та викликає хвороби, а у другому випадку виникає найстрашніша хвороба — невігластво. Гімнастика найсильніше впливає на рухи тіла та його розвиток, а музика — на рухи душі, саме тому гімнастика та музика — це 2 дисципліни, покликані створити людину калокага- тійну. Слід додати, що коли Платон говорив про музику як засіб врівноваження рухів душі для досягнення співрозмірності з тілом, він мав наувазі музику не будь-яку, а лише певного етосу — це наступна частина вчення про музичний етос.

«Держава» Платона, а також більш пізні «Закони», які свідчать про остаточне розчарування філософа — ось для чого йому знадобилось вчення про музичний етос. Він пропонує, фактично, канонізацію музичного мистецтва у відповідності з виключно етично-виховними цілями. У приклад Платон приводить єгипетське мистецтво, яке на його думку, захищене від усякого роду новацій і тим самим від деструкції суспільства, які ці новації несуть (Leges 656d — 657c). Платон використовує ідею вищезгаданого Дамона, якого він цитує у «Державі»: «впровадження нового виду музичного мистецтва треба остерігатися як небезпеки, що загрожує всьому; тому що жанри мистецтва ніде не зазнають перемін без одночасної зміни в найважливіших законах держави» (Resp. 424c).

Питанням музичного етосу та музичного виховання присвячена частина III книги «Держави» (Resp. 398c-412b) та ціла ІІ книга «Законів» (Leges 652a-674b). Діалог «Держава» (ПоХгша) був створений Платоном, очевидно, після першої його поїздки у Італію та на Сицилію (389-387 до н.е.) [7, c. 27], де він познайомився з Діоном, братом дружини сіракузького тирана Діонісія (Старшого). Діон познайомив Платона з Діонісієм, який сприйняв Платона вкрай погано і у результаті Платон ледве врятував життя (Plut. Dion 4,5). Після смерті Діонісія Старшого у 367 до н.е., до влади приходить його син Діонісій Молодший і через рік Платон прибуває по проханню Діона для навчання молодого тирана, який, як він запевняв, прагне втілити у Сіракузах високі філософські ідеали. Платона зустріли з почестями, Діонісій добре прийняв філософа, але проти нього та Діона одразу ж почали плести інтриги. Ця поїздка закінчилась вигнанням Діона і після початку якоїсь війни Діонісій відпустив Платона, пообіцявши після війни повернути Діона (Plut. Dion 10-16). У 361-360 до н.е. майже 70-річний Платон третій раз їде на Сицилію на запрошення Діоні- сія. Тиран, який боявся, що Діон почне боротьбу проти тиранії (як згодом і сталось), довго просив його приїхати, вмовив піфагорейця Архіта (учня Філолая) поручитись за нього та навіть погрожував розправою над Діоном. Дуже швидко Платон знову попав в опалу до тирана і лише втручання Архіта, стратега Тарента, який направив у Сіракузи корабель з посольством, дозволило йому покинути Сицилію (Plut. Dion 18-20).

Дані біографічні відомості дозволяють з» ясувати деякі особисті передумови написання діалогу «Держава», який був завершений вже після поїздок на Сицилію. Платон вірив, що єдиний шлях побудувати його утопію — освічений потомок царського роду, цар-філософ, який маючи у своїх руках державу, може її змінити (Resp. 502 a,b). Таку особу він безрезультатно намагався знайти у Сіракузах в лиці Діонісія [11, c. 277]. Насправді розчарування філософа було значно глибшим, оскільки цій невдачі передувала страта Сократа і, очевидно, саме під впливом цієї цинічно-законної несправедливості Платон задумав написати трактат, що описує справедливе суспільство. Все це відбувалось на фоні занепаду грецького полісу, кінця класичного періоду та глибокої кризи в античному суспільстві, коли класичний поліс вже майже припинив своє існування, а епоха еллінізму ще не наступила [7, c. 31]. Ми говоримо про це все в статті про етос, тому що поняття етосу у Платона — це складова частина його уявлення про ідеальне суспільство, а ідеальне суспільство Платона тяжіє до класичного полісного суспільства і є нічим іншим, як історично обумовленою ностальгією в період його розпаду, прагненням до вигаданих ідеалів глибокої давнини, які ми бачимо, наприклад, у легендах про перемогу давніх жителів Афін над атлантами (Tim. 24e).

Лише при врахуванні усіх вищезгаданих обставин стане зрозумілою різка позиція Платона до мистецтва. Зокрема, по відношенню до музики — Платон пропонував заборонити музику, засновану на лідійському та іонійському ладах, етос яких він вважав невідповідним етосу стража (Resp. 398e).

Загалом, Платон згадує 6 ладів: змішаний лідійський [міксолідійський] (рєіфХи5ісп), строгий лідійський [синтолідійський], іонійський, лідійський (Аи5юті), до рійський (5юршті) та фригійський (фриуіогі) (Resp. 398е-399с). З поданого фрагменту можна вивести 4 типи музичного етосу:

    Лади, які властиві для голосінь, плачів — міксолідійський, синтолідійський',

    Лади, які сприяють розпещеності й притаманні застільним пісням — іонійський та лідійський,

    Лад «примусовий» (вимушений; лад мужньої людини, яка перебуває у гущі воєнних дій і змушена боротись з усякими напастями: коли вона зазнає невдачі, чи її поранили, або вона готується зустріти смерть чи коли якесь інше лихо в

Похожие работы

< 1 2 3 4 > >>