Визнання одностатевих шлюбів в Україні: бути чи не бути

Але чи співзвучно це з менталітетом, світоглядом, свідомістю, релігією українського народу? Чи не стане прийняття відповідного закону початком пропаганди

Визнання одностатевих шлюбів в Україні: бути чи не бути

Статья

Социология

Другие статьи по предмету

Социология

Сдать работу со 100% гаранией

Одеський національний морський університет

Визнання одностатевих шлюбів в Україні: бути чи не бути?

Данилова І.О.

Анотація

цивільний правовідносини легалізація одностатевий

У статті розглядаються актуальні питання законодавчого врегулювання інституту цивільного партнерства, що призведе до зміни принципів цивільного законодавства, ускладнить цивільні та сімейні правовідносини. Легалізація одностатевих шлюбів означатиме також врегулювання питань майнових та немайнових прав осіб, правоволодіння та отримання майна у спадок, утримання одного партнера іншим, конституційне право не свідчити проти свого партнера, що вказує на необхідність внесення змін до Конституції України, Сімейного Кодексу України, Цивільного Кодексу України, Цивільного процесуального Кодексу України, Кримінального процесуального Кодексу України, інших нормативно-правових актів, які регулюють сімейні правовідносини.

Ключові слова: права людини, цивільні та сімейні правовідносини, інститут цивільного партнерства, одностатевий шлюб, релігія, мораль.

Постановка проблеми. Початок XXI ст. відзначився науковими досягненнями у сфері медицини, техніки, комп’ютерних технологій, в яких реалізувалися потенціал і бажання людини. Завдяки цьому розширилися можливості людини, які надають їй альтернативу у виборі поведінки. Це пов’язано із за- початкуванням нового покоління прав людини, що є логічним процесом постійного розвитку суб’єктивних прав особи. Сьогодні в наукових колах вже обговорюються проблеми зародження четвертого покоління прав людини, що стосуються зміни статі, трансплантації органів, клонування, використання віртуальної реальності, одностатевих шлюбів, штучного запліднення, евтаназії, вільної від дитини сім’ї та незалежного від державного втручання життя за релігійними, моральними поглядами. І ця проблематика є надзвичайно актуальною, зважаючи на те, що більшість цих проблем виходить за межі норм релігії і моралі, законодавчого регулювання, а наука не може передбачити, як реалізація цих можливостей особи позначиться на майбутньому поколінні людей [1, с. 101].

На зародження нового покоління прав людини звертає увагу і церква. На X Всесвітньому Руському Народному Соборі, висловлюючи позицію церкви щодо концепції прав людини, митрополит Смоленський і Калінінградський, а на цей час Патріарх Московський і всієї Русі Кирило вказував, що останніми роками спостерігаються такі тенденції у сфері прав людини, які віруючі оцінюють, щонайменше, як подвійні. З одного боку, права людини служать благу і сприяють боротьбі зі зловживаннями, приниженнями особи, злом, що мають місце в суспільстві. Однак, з другого боку, концепцією прав людини приховують брехню, образу релігійних і національних цінностей. Кирило відзначив і те, що до комплексу прав та свобод людини поступово інтегруються ідеї, які суперечать не лише християнським, а й традиційним моральним уявленням про людину. Останнє викликає особливе занепокоєння, оскільки за правами людини ховається та сила держави, якаможе примушувати людину грішити, співчувати або потурати гріху через банальний конформізм. Зокрема, у зв’язку з цим Кирило згадав наругу над святинями, аборти, гомосексуалізм, евтана- зію. На його переконання, концепція прав людини захищає ці явища як невідчужуване право особи на самостійний вибір у житті, при цьому така етична автономія повністю суперечить нормам слов’янської цивілізації. Саме це дозволяє Церкві втручатися з критикою, якщо ідея прав людини «виходить із суто політичної сфери у сферу питань життя й долі людей» [2].

Юридична наука також вказує, що для формування права необхідна наявність ядра моральності у структурі правовідносин. І. Покровський зазначав, що ставиться на нове підґрунтя охорона прав особи, отримує визнання право на індивідуальність, право на захист конкретних особливостей людської особистості [3, с. 78]. За словами С. Алєксєєва, права людини виявилися саме тим соціальним началом, яке покликане визначити високий правовий статус індивіда, автономної особистості, що не поступається положенням державі як суверену — носієві політичної влади [4, с. 511]. Отже, розвиток прав людини зумовлений духовними, моральними потребами особи, які ґрунтуються на її індивідуальності. Тому безперечно формувати нове покоління прав людини необхідно в напрямі визнання високого статусу особи, що наділена найвищою цінністю — свободою. Проте, чи має держава визнати свавільне ставлення особи до своїх бажань як проявів свободи, прикриваючись повагою до людини, а не обмежити державний механізм моральністю і насичувати нею правову норму для встановлення моральних тенденцій розвитку суспільства ?

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Дослідженню проблематики законодавчого врегулювання інституту цивільного партнерства присвячені праці М. Абдулієвої, О. Аврамової, С. Алєксєєва, В. Басіка, М. Богуславсько- го, Л. Глухаревої, О. Жидкової, Т. Кириченка, Р. Кравченка, О. Лобашової, П. Рабіновича, та ін.

Мета статті. Головною метою даної статті є дослідження окремих проблемних питань, пов’язаних з правовим регулюванням одностатевих шлюбів за законодавством України, зокрема, із з’ясуванням доцільності закріплення в правових нормах одностатевих шлюбів.

Виклад основного матеріалу. Сьогодні Україна постала перед дилемою запровадження інституту цивільного партнерства — визнання одностатевих шлюбів і можливості народження чи то усиновлення такими партнерами дітей. Адже наша країна — одна з небагатьох європейських держав, в яких на конституційному рівні заборонено укладання одностатевих шлюбів, хоча вона й стала першою пострадянською державою, де на законодавчому рівні було декриміналізовано гомосексуальність, а з 1996 року навіть легалізовано операції зі зміни статі. Відповідно поняття «одностатевий шлюб» як розширене уявлення про сімейний союз, на котрий мають поширюватися ті ж права й обов’язки, що й на традиційні шлюби між чоловіками й жінками, потребує щонайменше усвідомлення й розуміння в нашому суспільстві.

Вперше поняття шлюбу запропонував римський юрист Модестін, який вказував, що шлюб — цесоюз чоловіка та дружини, спільність усього життя, єднання Божого та людського права [5, с. 129]. В дореволюційній літературі це поняття трактував О. Загоровський, який зазначав, що шлюбом є внормований правом довічний статевий союз чоловіка та жінки [6, с. 56]. Погоджуємось з С. Голод, який розширює поняття шлюбу в історичному ракурсі: «Шлюб, за визначенням, це історично різнорідні механізми соціального регулювання (табу, звичай, традиція, релігія, право, моральність) сексуальних стосунків між чоловіком і жінкою, що спрямоване на підтримання безперервності життя» [7, с. 86]. Проте у процесі демократизації суспільства в законодавстві низки європейських країн легітимізовано одностатеві шлюби, а в лютому 1994 року Європарламент прийняв резолюцію, в якій закликалося не чинити перепон гомосексуальним шлюбам з можливістю виховувати в такому шлюбі дітей. Разом з тим, перший законопроект у світі про реєстроване партнерство було ухвалено в Данії у 1989 році, коли й було зареєстровано перший одностатевий шлюб.

Одностатевий шлюб — це співжиття гомосексуальної пари. У багатьох країнах Заходу (Данія, Норвегія, Швеція, Гренландія, Ісландія, Нідерланди, Франція, Бельгія, Німеччина, Фінляндія, Люксембург, Нова Зеландія, Великобританія і Північна Ірландія, Чехія, Швейцарія), а також деяких регіонах країн Північної і Південної Америки одностатеві пари можуть укладати шлюб. Деякі церкви також визнають гомосексуальний шлюб (наприклад Шведська єпископальна церква). У відповідних національних мовах і законодавчих актах використовується те ж саме слово, що перекладається українською мовою як шлюб; укладення такого союзу породжує схожі зі шлюбом юридичні наслідки. Утім, зрозуміло, що з наведених положень є низка природних винятків, оскільки в такому союзі не може бути спільних біологічних дітей (але можуть бути прийомні) [8, с. 208].

У більшості країн, у тому числі і в Україні, одностатеві шлюби не визнаються і не реєструються. Так, відповідно до ст. 51 Конституції України шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки та чоловіка. Це конституційне положення відтворено й у Сімейному кодексі України: «Шлюбом є сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований в органі державної реєстрації актів цивільного стану» (ст. 21 СКУ). Отже, робимо висновок про те, що національне законодавство забороняє укладання одностатевих шлюбів, а також й усиновлення дітей особами однієї статі, шлюб яких по суті є незаконним.

Більше того, законодавче врегулювання інституту цивільного партнерства призведе до зміни принципів цивільного законодавства, що зайве ускладнить цивільні та сімейні правовідносини (слід буде змінити слова «чоловік» і «дружина» на «чоловікі» і «чоловік2», «дружинаї» і «дружи- на2», «батько» і «матір» — «батької» і «батько2», «матірі» і «матір2»). Легалізація одностатевих шлюбів означатиме також врегулювання питань майнових та немайнових прав осіб, правоволо- діння та отримання майна у спадок, утримання одного партнера іншим, конституційне право не свідчити проти свого партнера, що вказує на необхідність внесення змін до Конституції України, Сімейного Кодексу України, Цивільного Кодексу України, Цивільного процесуального Кодексу України, Кримінального процесуального Кодексу України, інших нормативно-правових актів, які регулюють сімейні правовідносини.

Але чи співзвучно це з менталітетом, світоглядом, свідомістю, релігією українського народу? Чи не стане прийняття відповідного закону початком пропаганди гомосексуалізму? Оскільки спрацює психологічна властивість людини: якщо це вже не заборонено, то слід спробувати. Чи не призведе це до звуження значення держави як організації суспільства; втрати моральних особливостей слов’янської цивілізації як окремого своєрідного

Лучшие

Похожие работы

1 2 >