Виконавське дихання та проблеми його постановки при грі на тромбоні

Однією з новітніх праць з означених питань є навчально-методичний посібник «теорія і методика постановки виконавського апарату трубача» (І. Гішка,

Виконавське дихання та проблеми його постановки при грі на тромбоні

Статья

Педагогика

Другие статьи по предмету

Педагогика

Сдать работу со 100% гаранией


Виконавське дихання та проблеми його постановки при грі на тромбоні

Сучасне виконавське мистецтво, пройшовши довгий шлях становлення й удосконалення, увібрало у себе елементи хіба що не всіх попередніх стилів і напрямків. Кращі виконавці-духовики нашого часу втілюють досвід музикантів ХУШ-ХХ ст., творчо осмислюють і удосконалюють його. Водночас, незважаючи на існування загальної теорії методики навчання гри на всіх духових інструментах, найвідоміші педагоги і виконавці прагнуть розробити, удосконалити і конкретизувати методи оволодіння майстерністю гри на тому чи іншому духовому інструменті. Відомо, що кожна зі спеціальностей має власну специфіку, науково – методичні обґрунтування якої є найважливішою задачею на сучасному етапі розвитку цієї науки. Багато які аспекти виконавського процесу і до сьогодні залишаються недостатньо чітко, або вельми суперечливо висвітленими, що викликає необхідність їх подальшого вивчення і розробки.

Однією з найголовніших складових виконавської майстерності гри на духових інструментах є постановка виконавського дихання, оволодіння яким вважається чи не найскладнішим завданням виконавця-духовика. Дана стаття присвячена вивченню цієї проблеми в контексті загального українського духового мистецтва. Робота виконана за планом НДР Київського Національного університету культури і мистецтв.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Питання аналізу проблем виконавського дихання та питання щодо його правильної постановки знайшли відображення у методичних працях відомих педагогів-методистів ХІХ–ХХ ст. (Ж. Арбан, Ф. Тюрнер, Б. Григор’єв, Є. Рейхе, В. Венгловський, В. Сумеркін та ін.), а також зарубіжних і вітчизняних авторів ХХ–ХХІ ст. (Д. Уік, Ф. Фаркаш, А. Лафос, Д. Рейнхард, В. Апатський, Б. Манжора, С. Горовой, І. Гиш-ка, В. Посвалюк, Г. Марценюк та інш.). Ці роботи стали важливим етапом у у розвитку гри на духових інструментах, проте швидкий розвиток духового виконавства, та завдання, що постають перед сучасними музикантами, вимагають вирішення нових, більш складних завдань, практичного переосмислення раніше накопичених знань.

Однією з новітніх праць з означених питань є навчально-методичний посібник «теорія і методика постановки виконавського апарату трубача» (І. Гішка, О. Горман), де аналізуються класичні методи формування виконавського апарату трубача, пропонуються методи формування та вдосконалення виконавського дихання тощо. Монографія Н. Волкова висвітлює основні науково-практичні проблеми, пов’язані з удосконаленням виконавства на духових інструментах В наукових статтях методистів-дослідників О. Палаженка, Т. Пастушка, І. Пермякова розглядаються питання розвитку виконавського дихання, надано педагогічні рекомендації щодо пристосування дихальної системи до умов гри на духових інструментах.

Виділення невирішених раніше частин загальної проблеми. Проте, незважаючи на достатню кількість досліджень з означених проблем, поза межами розгляду залишаються ще багато невирішених питань, враховуючи специфіку виконавства на тромбоні, які й до сьогодні є актуальними. Отже, вважаємо необхідним висвітлити й окреслити ці проблеми, оскільки існує науковий запит на системне осмислення проблем теорії та практики гри на мідних духових інструментах в контексті загального розвитку вітчизняного духового виконавства.

Головною метою цієї статті є: виявити та вивчити на основі аналізу даної проблеми різні типи виконавського дихання; проаналізувати процес виконавської «фази вдиху» та «фази видиху»; визначити важливий елемент виконавського дихання – так звану «опору дихання», як основу виконавського дихання; розглянути питання формування єдиної акустичної системи – значення резонаторів при грі та їх вірне формування; надати практичні рекомендації з означених питань.

Виклад основного матеріалу. Процес гри на духових інструментах є досить багатогранним явищем, яке включає у себе як фізіологічні, так і педагогічні навички, що формуються під час навчання гри на різних видах духових інструментів. Одним з найважливіших етапів для досягнення високої виконавської майстерності є правильне пристосування дихальної системи, від якої залежить видобування звука на музичному інструменті, зокрема при грі на тромбоні. Широта й багатогранність виконавських задач, що стоять перед музикантом-тромбоністом, спонукають його користуватися якомога більш великим арсеналом виражальних засобів і прийомів, що, як правило, тісно пов’язані з виконавським диханням. Виконавство на духових інструментах, особливо широкомензурних, таких як тромбон, потребує від виконавця використання значного об’єму повітря і раціонального його витрачання в процесі гри. Так, виконання великих фраз кантиленного характеру у широкому динамічному діапазоні вимагає значних витрат повітря і природний обсяг вдиху, що використовується при звичайному диханні людини, не може забезпечити вирішення цього завдання. Для цього виконавцеві потрібний такий вдих, при якому заповниться весь можливий обсяг легенів. Крім того, надання струменю повітря потрібної сили і швидкості, є головною специфічною особливістю, що відрізняє це дихання від звичайного фізіологічного. Ці відмінності у підходах до дихального процесу потребують від музиканта суттєвої перебудови дихання при грі на інструменті, тому щоб зрозуміти принципи постановки вірного виконавського дихання, необхідно розглянути його й з точки зору фізіології і мати чітке уявлення різниці між природним і виконавським диханням.

Звичайне дихання людини здійснюється, як правило, автоматично, вільно, без будь-яких зусиль. При цьому вдих і видих приблизно рівні за часом (близько 18 вдихів і видихів за хвилину). При нормальному диханні людина не користується максимальним дихальним обсягом легенів: для спокійного дихання йому цілком вистачає, так званого, дихального повітря, об’єм якого дорівнює 0,5 л, причому, як правило, людина бере дихання носом. Основою природного дихання людини є ритмічні дихальні рухи його грудної клітини й дихальної мускулатури. Механізм цих рухів надзвичайно простий: слідом за розширенням грудної клітини, що активно здійснюється за допомогою групи скелетних дихальних м’язів, розширюються і прилягаючі щільно до її стінок легені. У розтягнутих легенях у цей момент тиск стає нижчим за атмосферний, і вони заповнюються повітрям. Так здійснюється перша фаза фізіологічного дихання – вдих. У наступній фазі фізіологічного дихання – видиху – здійснюється зворотній процес: щойно м’язи, які здійснювали вдих, розслабляються, починає діяти інша група скелетних дихальних м’язів і гладка мускулатура самих легенів, внаслідок чого грудна клітина звужується, легені стискаються, тиск у них стає вищим за атмосферний, і повітря з легенів виштовхується назовні. Таким чином, обидві фази дихання протікають за умови координованої роботи цілої системи дихальних м’язів, які в залежності від дій, що ними виконуються, підрозділяються на вдихальні і видихальні.

Першу групу м’язів складають:

    зовнішні міжреберні м’язи, що піднімають ребра;

    діафрагма – поперечний м’яз, що відділяє органи грудної клітини від органів черевної порожнини. Це один з найсильніших м’язів організму людини, який разом з диханням здійснює близько 18 коливань за хвилину, переміщуючись при цьому приблизно на 4 см вниз і на 4 см догори, працюючи наче нагнітальний насос.

До другої групи м’язів належать:

    внутрішні міжреберні м’язи;

    м’язи черевного пресу, що включають прямі, косі й поперечні м’язи живота.

Функціонування всієї дихальної мускулатури здійснюється і регулюється за допомогою центральної нервової системи. При збудженні нервових клітин у мозку людини, що складають дихальний центр, нервові імпульси спрямовуються до дихальних м’язів і викликають їх скорочення.

Процес нормального (фізіологічного) дихання, як правило, протікає автоматично й невимушено, і навантаження, що припадають на дихальну мускулатуру, незначні, і пов’язані, переважно, зі здійсненням першої фази дихання – вдиху.

В той же час, людина до певної межі може за допомогою вольових зусиль довільно змінити ритм і глибину свого дихання – прискорювати чи уповільнювати його, робити його більш глибоким, чи, навпаки, поверхневим тощо. Таке свідоме управління особливостями дихання і лежить в основі формування виконавського дихання музикантів, що грають на духових інструментах, у тому числі і на тромбоні.

Дихання виконавця підрозділяється на три типи:

    грудне (або ключичне) дихання характеризується активною участю м’язів грудної клітини і слабкою участю діафрагми; при цьому піднімаються грудна клітина і плечі; обсяг грудної клітини не збільшується у вертикальному напрямку, що не дозволяє зробити максимальний вдих;

    черевне (або діафрагмальне) дихання, що характеризується активною участю діафрагми та незначним верхніх та середніх відділів грудної клітини; під час вдиху живіт та боки розширюються вперед і в сторони, під час видиху – повертаються у вихідне положення;

    грудо–черевне (або змішане) дихання, характеризується гармонійним функціонуванням всієї дихальної мускулатури – діафрагми, м’язів грудної клітини та черевного пресу (або абдомінальних м’язів); обсяг легенів при такому типі дихання збільшується у всіх напрямках: вертикальному, передньо-задньому, і боковому. Таке злагоджене функціонування всієї дихальної мускулатури дає можливість вільно змінювати ритм та глибину дихання, інтенсивність і тривалість вдиху і видиху.

Слід зазначити, однак, що так званого «чистого» дихання (грудного або черевного) при грі на духових інструментах взагалі не існує. Воно завжди у якійсь мірі – змішане, оскільки у процесі виконавства задіяні, у більшій або меншій мірі, всі дихальні м’язи, і такий розподіл дихання на типи в залежності від ступеню активності певної групи м’язів може бути здійснений тільки досить умовно.<

Лучшие

Похожие работы

1 2 3 > >>