Зіновій штокалко - реформатор сучасного кобзарства
Іваниш АА., Єсипок В.М,
Київський національний університет культури і мистецтв
Стаття присвячена дослідженню творчого спадку визначного носія українського народного музичного мистецтва - бандуриста і кобзаря Зіновія Штокалка. Автори аналізують особливі риси музичного стилю виконавця, розглядають його внесок у розширення репертуарної палітри кобзарсько-бандурного мистецтва ХХ століття.
Ключові слова: бандура, бандурист-віртуоз, дума, кант, фольклор, Зіновій Штокалко.
Постановка проблеми
штокалко український музичний бандурний
Зіновій Штокалко — український поет — модерніст, студентський діяч і лікар-інтерніст, онколог і дерматолог, доктор медицини, художник, бандурист. Таку характеристику видатного українця Зіновія Што- калка подає Вікіпедія. Зауважимо, що у фаховому переліку Майстра «бандурист» стоїть на останньому місці. Саме цю — мистецьку грань Штокалка — лікаря, відомого в Америці своїми науковими дослідженнями з приводу етіології і лікування новоутворень і злоякісних пухлин — до сьогодні ще не повністю охоплено музикознавцями.
Аналіз останніх досліджень і публікацій
Бандурне мистецтво діаспори багатоаспектно описала сучасна івано-франківська дослідниця В. Дутчак; аналіз бандурного мистецтва Зарубіжжя, знаходимо у дослідженнях В. Мішалова, Б. Жеплинського, В. Євтуха, Г. Карась, Л. Май- стренко, В. Савчук, Н. Брояко, І. Рєзник, С. Мак- симюк, Х. Скрипки, І. Зінків, та інших вітчизняних і зарубіжних науковців.
Виділення невирішених раніше частин загальної проблеми. Однак постать Зіновія Штокалка, його роль у розвитку бандурного мистецтва України і української діаспори, а також загалом світової культури, зокрема роль Штокалка як реформатора сучасного кобзарства, ще є недостатньо вивченою.
Формулювання цілей статті (постановка завдання): дослідити творчий спадок визначного носія українського народного музичного мистецтва — бандуриста і кобзаря Зіновія Штокалка; проаналізувати особливі риси музичного стилю виконавця, розглянути його внесок у розширення репертуарної палітри кобзарсько-бандурного мистецтва ХХ століття.
Виклад основного матеріалу дослідження
Шанувальники бандурного мистецтва вимовляють ім’я Зіновія Штокалка з повагою, майже з благоговінням, бо ж впродовж ХХ-го століття ніхто, принаймні в діаспорі, не міг рівнятись йому чи в техніці, чи у виконавстві, а у виконавстві і реконструкції епічних творів і зараз являється неперевершеним взірцем для сучасних виконав- ців-бандуристів.
«Скальпель, перо і бандура» — так визначив основні життєві іпостасі Штокалка — науковця і Штокалка — митця один із сучасних мистецтвознавців [1]. Хто ж був Штокалко? Він народився 1920 р. в сім’ї священика, був четвертим з п’яти синів. Його старші брати померли у дитинстві і, можливо, це спонукало його вибрати медицину, як професію. Однак, закінчивши середню освіту, він не міг поступити на медицину, бо в міжвоєнній Польщі, до складу якої тоді входила Галичина, був закон, який обмежував число українців на медичному факультеті. Як не дивно, справа вирішилася позитивно за першого приходу радянської влади у Галичину, коли вона увійшла до складу УРСР.
Дивно, що будучи сином священика, Штокал- ко не мав ідеального для радянських часів соціального походження, однак воно йому не зашкодило. Німецько-радянська війна перервала його студії медицини, і Штокалко здобув звання доктора медичних наук після війни в Мюнхенському університеті, захистивши дисертацію про біохімію карциногенези.
Штокалко емігрував до США в 1952 р. і мусив подавати прохання до Верховного Суду, щоб американський медичний естаблішмент визнав його європейський диплом. Працював у різних лікарнях м. Нью-Йорку, а згодом і приватно, і не раз безоплатно лікував бідних чорного району Гарлему. У медичній практиці Штокалко не обмежувався традиційною західною медициною, але користувався також тоді маловідомою на Заході акупунктурою. В американському медичному світі Штокалко був такою собі «білою вороною»: тоді, як і тепер, цей естаблішмент боронився на всякі лади із загальним медичним страхуванням, а Штокалко отстоював право кожного за доступне медичне обслуговування. Його особисте життя не було щасливим, і він помер від недугу печінки в 1968 р.
Це зовсім стислий опис життя видатної людини. Безперечно, що «Штокалко був ренесансо- вою людиною: він досліджував хворобу раку, був талановитим графіком, а його (і його друзів) літературна творчість відкрила двері української літератури сюрреалізмові та театрові безглуздя» [3]. Але фольклористів і дослідників традиційної культури України цікавить у першу чергу бандурист Штокалко. Будучи військовим священиком, під час Першої світової війни, його батько привіз бандуру з центральної України з надією, що котрийсь з синів буде на ній грати. Дуже шкода, що старший брат Іван, для якого бандура була придбана, помер дитиною, тоді Зіновій зацікавився інструментом. Невідомо, хто був його першим учителем, але знаємо, що якийсь час Штокалко вчився в Богдана Клевчуцького.
Штокалко був такою людиною, що навчиться, скільки може, в свого наставника, а потім, завдяки своєму талантові, піде дещо далі. Закінчивши середню освіту, Штокалко жив у Львові і, мабуть, тоді познайомився із фольклорними фондами, які зберігалися в галицькій столиці, зокрема із записами традиційної кобзарської музики кінця XIX ст., а, можливо, й із звукозаписами, які було зроблено на початку XX ст. Ця робота мала визначний вплив на формування бандуриста: за твердженням дослідників творчості Майстра, «...у записах Зиновія Штокалка ми чуємо музику людини, яка глибонно знає спадщину кобзарської традиції. Він вивчав всі транскрипції, які робив Філарет Колеса, з воскових валиків, які записані від сліпих кобзарів» [5].
До першої радянської окупації Галичини Штокалко так далеко зайшов у своїй техніці гри, що Народний комісаріат освіти запропонував йому опрацювати підручник гри на бандурі. (Треба пам’ятати, що хоч у Харкові в 1929-31 рр. появився детальний підручник Хоткевича, його не можна було використовувати, оскільки автора було репресовано). Штокалко взявся обробляти народні пісні, але ці плани пішли нанівець із початком німецько-радянської війни в 1941 р. Пізніше, за нацистської окупації в Галичині, зі Штокалком познайомилися члени Української капели бандуристів ім. Т. Шевченка, яка відродилася стараннями Г. Китастого. Почувши молодого бандуриста, досвідчені професіонали здивувалися, яку надзвичайну техніку має цей молодик.
Штокалко зрозумів, що те, що він почав за радянської окупації, має неабияке значення, а саме — аранжування 105-ти українських пісень (загалом протягом життя Майстром було здійснено понад 300 аранжувань українських наро- них творів для бандури). Згодом, у Нью-Йорку, в середині 1950-х рр., Штокалко повернувся до первісного задуму, а саме — написання підручника гри на бандурі. Його аранжуваннями спершу цікавились ентузіасти — Штокалко їм радо позичав і сам далі опрацьовував народні та кобзарські пісні для бандури. Цю працю він почав 1940-го р., але більшість аранжувань зробив між листопадом 1941-го та січнем 1942-го рр. 1989-го р. Канадський інститут українських студій видав спершу англійський переклад підручника Што- калка, український оригінал появився 1992-го р. в Україні і врешті решт, також в Україні, збірка його нот для бандури появилася 1997-го р. [4].
За життя Маестро Штокалко випустив тільки одну короткограючу платівку — «Дума про Марусю Богуславку». Якщо б тільки це лишилося по Штокалкові — бандуристові, то навіть тільки на тій основі покоління бандуристів могли б засвоїти техніку гри й принципи аранжування, яким позаздрив би не один виконавець. Але не тільки це лишилося по Штокалкові.
Він був «аудіофілом», який мав у своєму помешканні якісну звукову апаратуру, на якій записав близько 20-ти годин музики. Як і бувало з його рукописами, які переписувалися спершу від руки, а потім копіювальними машинами, так і звукозаписи переписували ті, що любувалися його музикою, або хотіли навчитися техніки від нього. Дехто розшифровував ці записи на ноти й потім намагався відтворити його гру. Деякі з цих записів появилися після смерти Штокалка в Нью- Йорку в альбомі двох довгограючих платівок під кінець 1960-х рр. Якість цих звукозаписів є дуже нерівнозначною. Деякі записи очевидно є пробними, видно, що це тільки підготовка до остаточної версії. Інші є завершеними творами, що не вимагають ніякої подальшої обробки. Саме такі записи використано на довгограючих платівках.
Сучасники згадували методи записів Штокал- ка: «Іноді пробував записувати дуети сам із собою, бо не було з ким співати — запише спочатку один голос, потім підспіває собі другим» [5]. Ці записи завдяки приятелю Майстра Л. Майстрен- ко спочатку потрапили до бандуристів Америки, а потім, декілька так званих «коробочок Штокалка», які містили по 10 касет, передали в Україну. На Батьківщині вони потрапили, зокрема, до знаного сучасного кобзаря і бандурного майстра Володимира Кушпета, а від нього до Миколи Будника та його учнів — людей, які зробили дуже багато для відтворення традицій старосвітського кобзарства і лірництва в Україні.
Ще один несподіваний вплив, окрім розширення репертуарної палітри сучасних бандуристів, мають аудіозаписи Штокалка: «Вважається, що «Коробочки Штокалка» допомогли вберегти, зокрема, харківську бандуру і харківський спосіб гри... після прослуховування записів Штокалка стало зрозуміло, що харківський спосіб гри потрібно відроджувати» [5].
Штокалкові звукозаписи можна поділити на такі категорії:
Народні пісні (історичні пісні, пісні про кохання, жартівливі пісні, пісні літературного походження).
Інструментальні твори (традиційний кобзарський репертуар, експериментальні твори).
Канти.
Думи.
Билини.
Перша група — такі твори, що їх може виконувати чи сольно, чи гуртом у супроводі бу
