Запорізький національний університет
Трансформація способів конструювання хронотопу в історичних повістях XXI століття
Верба Т.Ю.
Анотація
У статті на прикладі історичних українських повістей ХХІ ст. Раїси Іванченко «Розлилися круті бережечки» і В. Чемериса «Царгородська галера» зроблено першу спробу визначити новаторські способи конструювання хронотопу в сюжетно-композиційній структурі творів та моделюванні історичної постаті як художньої особистості. Встановлено розмаїття хронологічних топонімічних різновиді, проведено їх класифікацію і виявлено типологічні ознаки у відображенні національної ментальності.
Ключові слова: історична повість, хронотоп, сюжет, композиція, хронологічні й топонімічні різновиди.
Аннотация
В статье на примере исторических украинских повестей ХХІ века Раисы Иванченко «Разлились крутые бережочки» и В. Чемериса «Цареградская галера» сделана первая попытка определить новаторские способы конструирования хронотопа в сюжетно-композиционной структуре произведений, моделирований исторической фигуры как художественной личности. Установлено разнообразие хронологических и топонимических разновидностей, проведена их классификация и выяснены типологические признаки в отображении национальной ментальности.
Ключевые слова: историческая повесть, хронотоп, сюжет, композиция, хронологические и топонимические разновидности.
Summary
In the article on the example of historical Ukrainian stories of XXI century of Raisa Ivanchenko «Spaced steep banks» and V. Chemeris «Tsargorodskaya galerea» was made the first attempt to determine the innovative ways of constructing a chronotope in the plot composition of works and modeling the historical figure as an artistic personality. A variety of chronological toponymic types was established, their classification was made and typological features were revealed in the reflection of national mentality.
Keywords: historical novel, chronotope, subject, composition, chronological toponymic varieties.
Постановка проблеми. Аналіз історичних повістей ХХІ ст. дає підставу визначити новаторські способи конструювання художнього часу і художнього простору, розкрити різновиди їх вияву, ознаки і функції, використовуючи поняття «хронотоп».
«Хронотоп» (грец. сЬготоБ: час і topos: місце) — «істотний взаємозв’язок часових і просторових зв’язків, художньо освоєних літературою», за допомогою яких визначається жанр та жанрові різновиди, «образ людини в літературі» [6, с. 564]. Жанрово-стильове значення часових і просторових відношень розкрив М. Бахтін: «Можна прямо сказати, що жанр і жанрові форми визначаються саме хронотопом, до того ж у літературі провідним началом у хронотопі є час. Хронотоп як формально-змістова категорія визначає (значною мірою) і образ людини в літературі, цей образ завжди істотно хронологічний» [1, с. 122].
Аналіз останніх досліджень і публікацій. Закономірно постає потреба звернення до розвідок, теоретичні засади яких стали підґрунтям до розроблення методики хронотопного аналізу. Це, насамперед, праці М. Бахтіна, М. Кодака, Д. Лихачова, Ю. Лотмана та ін. Цікавим дослідженням є праця Н. Копистянської «Час і простір у мистецтві слова». До проблеми хронотопного аналізу зверталася у дисертаційній праці В. Сікорська «Художній часопростір в історичних романах Павла Загребельного».
Виділення невирішених раніше частин загальної проблеми. Актуальність дослідження полягає у спробі дещо по-новому розглянути роль хронотопу в сюжетно-композиційній структурі історичних повістей сучасних авторів, моделюванні історичних постатей як художніх особистостей, що майже не досліджено в сучасному літературознавстві, висвітлити здобутки глибинного змісту текстів, індивідуально-авторські трансформування способів зображення реалій, співвідношень документа, домислу і вимислу.
Формулювання цілей статті. Виокремлення малодосліджених сторін проблеми зумовило виконання таких завдань: становлення основних інваріантних й оновлених тенденцій співвіднесення хронотопу з жанром, темою, часом і місцем дії; визначення сукупності хронологічних і топонімічних різновидів, проведення їх класифікації та висвітлення специфіки типологічних ознак; виявлення особливостей хронотопного відображення, замовчуваних або сфальсифікованих фактів історії України, національної ментальності.
Виклад основного матеріалу. Еволюція історичної повістевої прози ХХІ ст. пов’язана з інтенсивним урізноманітненням хронотопних структур текстів, виводячи їх на новий, менш обмежений жанровими традиціями ступінь осмислення реалій минулого, через бінарні опозиції «людина-час», «людина-батьківщина» з виявами можливостей патріотичного й морального зростання особистості, рівнів життєрозуміння і життєдіяльності.
Відсунувся далі інерційний процес продукування історичних повістей, у яких згідно ідеологічних вимог автори в інтерпретації народних повстань, визвольних війн, видатних постатей дбали передусім про соціальні акценти, спрямовували творчу фантазію в напрямках, визначених тогочасними орієнтирами. Активнішали поліваріантні зв’язки древнього й сьогоднішнього, трагедійної долі рідної землі й родового покликання духовності істини і західноєвропейського модерну.
Дві лінії розгортання сюжету — найістотніші засоби відтворення подій у повісті Р. Іванченко «Розлилися круті бережечки». У козацький табір під Білою Церквою прибуває посланець від брацлавського воєводи Адама Киселя з місією схилити «повстанців» на мир із Річчю Посполитою. Але зустрічає спротив сподвижника Б. Хмельницького полковника Філона Джалалія. Ця перша сюжетна лінія відтворює намагання коронного гетьмана Миколи Потоцького вести своє військо з-під Черкас на Запорозьку Січ. Події походу поляків мають насичену часову конкретизацію: «Вісім днів весни сонце обпалювало обличчя шукачів легкої слави. Вісім днів вимірювали стежки і вибалки, продиралися крізь діброви, перепливали повноводні ріки. Де він, той ворог?» [2, с. 23]. Після того, як угледіли воїнство самого Хмельницького, «ніч минула в тривозі. А ранок виявився пекельним... Заговорили козацькі гармати... Це було 6 травня 1648 року» [2, с. 24-25].
Часові маркери значно збагачують інформативність тексту: «16 травня 1648 року польсько-шляхетські війська почали відступати чотирикутним табором.» [2, с. 26]. хронотоп постать ментальність художній
В осягненні історичних подій Р. Іванченко активно послуговується документальними джерелами. До текстової площини повісті вона залучила понад два десятки прямих цитувань листів, послань Б. Хмельницького до російського царя і його відповідей, до турецького султана, а також із грамот, наказів тощо. Кожна цитата починається із вказівки на дати. Наприклад: «Травень 1649 року. Б. Хмельницький до царя Олексія Михайловича: «.Щоб Ваша царська величність не тільки від свого, але й від нашого послання все зрозуміли, вислали ми єсми пана Федора Вешняка, полковника Чигиринського, од усього Війська Запорозького, вручивши йому, щоб з Вашою царською величністю усно розмовляв і всю істину ісповідав. нас, слуг своїх, до милості царської своєї величності прийми і благослови. раті свої на загарбників наших пошли.» [2, с. 32].
Цей інтертектуальний прийом дає змогу письменниці якнайчіткіше відобразити час історичний у поєднанні з індивідуальним, що не лише розширює хронологічні межі твору, а й виформовує узагальнені картини історичного буття. Точне включення історіографічних даних, документальні «тексти в тексті» уводять в час епічний, який відриває персонажів від щоденної конкретики й укрупнює виміри інформативності твору. Але їх стислість не збіднює художність, естетичну домінанту трактування історії як державотворення, боротьби за збереження національної самототожності.
Особливу увагу зосередила Р. Іванченко на художньому моделюванні Переяславської ради 8 січня 1654 р. і можна сказати, що протиставила його кон’юнктурному висвітленню на догоду пропагуванню російсько-українського «возз’єднання» в романі Н. Рибака «Переяславська рада».
Сьогоднішня історіографія констатує, що загальна рада «не мала всенародного характеру, не була передбачена попередніми домовленостями царя і гетьмана. На ній були присутніми близько 300 чоловік. На раді гетьман виступив із промовою і змалював тяжке становище України, в якому вона опинилася після шестирічної виснажливої війни за незалежність» [11, с. 371].
Р. Іванченко конструює таке художнє представлення: «Площа заніміла. І ніби від тої тиші прокинулися очі гетьмана. Гетьманові очі немовби заглянули в душу свого народу — одвічного страдника і борця. Але нескореного. Ніби закам’янілого од вічних мук» [2, с. 35]. Красномовними є зокрема такі часові панорами в промові Б. Хмельницького щодо аргументації переходу в підданство російського царя: «Аби ви самі собі обрали господаря з чотирьох, які пропонують нам поміч. Цар турецький єсть бусурман: усім відомо, як утискує він православних греків і скільки нашої крові пролив. Кримський хан — також бусурман, котрого ми поневолі собі в дружбу прийняли. Але скільки нестерпних бід, яке нещадне пролиття християнської крові зазнали від нього! Польські пани. Знову горить Поділля й на полях конають тисячі наших братів. А православний государ, цар російський, з нами одної благочестивої віри. Зжалившись над нами, над нашими шестирічними молитвами, тепер милостиво до нас прихилив своє серце. І прислав до нас своїх наближених людей із царською милістю своєю... Окрім його царської руки благотишнійшого пристанища не знайдемо.» [2, с. 36].
Р. Іванченко, на відміну від Н. Рибака, деталізує бажання гетьмана: «Ми хочемо, щоб і цар-самодержець заприсягся нам у своїй вірності. Аби не зламав ніколи свого слова й не видав Війська Запорозького. А ще хочемо, боярине, щоб наші завойовані вольно
