Жанрово-стильові особливості поезії "Автопортрет" Юрія Тарнавського

Б. Рубчак [14] окреслює комплекс рис анти- поетичного стилю Тарнавського на матеріалі наступних збірок — «Пополудні в Покіпсі» (1960),

Жанрово-стильові особливості поезії Автопортрет Юрія Тарнавського

Статья

Литература

Другие статьи по предмету

Литература

Сдать работу со 100% гаранией

Центральноукраінський державний педагогічний університет імені Володимира Винниченка

ЖАНРОВО-СТИЛЬОВІ ОСОБЛИВОСТІ ПОЕЗІЇ «АВТОПОРТРЕТ» ЮРІЯ ТАРНАВСЬКОГО

Буряк О.Ф.

Анотація

тарнавський поезія автопортрет жанр

У статті досліджується функціональна роль художніх засобів у поезії «Автопортрет» Юрія Тарнавського - одного з найяскравіших представників Нью-Иоркської групи. Визначено особливості художньої самопрезентації поета в жанрі сюрреалістичного автопортрета через призму самопізнання ліричного героя - від усвідомлення втрати свого обличчя, неспроможності самоідентифікації до розуміння необхідності духовного відродження.

Ключові слова: художній автопортрет, ліричний герой, авторська індивідуальність, художня самопрезентація, саморефлексія.

Постановка проблеми

У сучасному літературознавстві, яке чутливо реагує на літературні мейнстрими (популярність літератури факту, художньо-документальної прози, мемуаристики), спостерігається черговий сплеск інтересу до проблеми вираження, проекції авторського «Я» в різних літературних формах і жанрах, зокрема вивчення художньої проекції особистості митця через осягнення художньої біографії та автобіографії як її різновиду. Продуктивним у цьому сенсі є оригінальний жанр художнього автопортрета, представлений у творчості багатьох митців. Аналіз поезії «Автопортрет» Юрія Тарнавського — модернізатора та експериментатора, одного з найяскравіших представників Нью-Йоркської групи, дасть можливість нового ракурсу бачення цієї неординарної постаті.

Аналіз останніх досліджень і публікацій

Творча особистість Ю. Тарнавського привертала увагу багатьох літературознавців.

Новаторські пошуки митця осягає Ю. Лаврі- ненко [9], аналізуючи його першу збірку «Життя в місті» (1956): прагнення автора опанувати сутність зображуваних явищ, «уникнення регулярних форм вірша, ніби вони заважають йому бути адекватним і безпосереднім у вислові» [9, с. 1].

Б. Рубчак [14] окреслює комплекс рис анти- поетичного стилю Тарнавського на матеріалі наступних збірок — «Пополудні в Покіпсі» (1960), «Ідеалізована біографія» (1964), «Спомини» (1964): заперечення канонів традиційного віршування (ритмомелодики, рими), «оголеність образу», «оскелетення мови» [14, с. 47].

М. Котик-Чубінська [7] збагатила напрацювання попередників, схарактеризувавши структуру та особливості творення художнього образу в поезіях Юрія Тарнавського.

Функціональну роль різних інтертекстуальних елементів у його віршах розглядає М. Сорока [15].

Один із популярних предметів наукового вивчення — екзистенціалізм як світоглядне підґрунтя поезії Ю. Тарнавського (І. Котик [6], Т. Остапчук [13], А. Бондаренко [2]). Зокрема в монографії І. Котика [6] висвітлено езистенціалістські параметри художнього світу через призму людського «Я». А. Бондаренко [2] розглядає втілення екзистенціалістської світоглядно-філософської концепції митця на рівні мовомислення як «стилістичну версію дегуманізації світу» [2].

Оригінальну феміністичну рецепцію поетичної збірки «їх немає» (1999) містить розвідка Н. Зборовської [4], в якій дослідниця визначає способи пізнання екзистенціалістської категорії «ніщота» й форми її художнього оприявнення.

Цікава спроба М. Котик-Чубінської [8] осмислити «абсорбування» елементів фотомистецтва у творах Тарнавського.

Естетичні орієнтири митця, його творча стратегія, оцінка діяльності Нью-Йоркської групи в історико-літературному процесі почасти презентовані в інтерв’ю [20], [21].

Сучасні науковці (О. Вертипорох [3], Г. Маслюченко [10], [11], А. Цяпа [17], [18], [19]) активно вивчають художні авторські проекції, способи і форми оприявнення «Я» митця у тексті, водночас удосконалюючи теоретико-методологічний інструментарій у цій сфері. Вони працюють над розв’язанням низки проблем, серед яких — з’ясування особливостей авторефлексив- ного тексту через аналіз різних форм авторської самопрезентації (О. Вертипорох), вироблення критеріїв класифікації автобіографічних художньо-документальних явищ (Г. Маслюченко), формування термінологічної парадигми жанру автобіографії (А. Цяпа).

Виділення невирішених раніше частин загальної проблеми

У контексті автобіографічної літератури жанр художнього автопортрета і його специфіка у творчості окремих письменників як самодостатній предмет дослідження, на сьогодні, лишаються практично не осмисленими науковцями, звідси випливає актуальність нашої студії. Прагнемо привернути увагу літературознавців до автопортрета — «найзагадковішої сфери портретного мистецтва» [5], за спостереженням російського художника й культуролога Отарі Кандаурова.

Об’єкт нашого дослідження — поезія «Автопортрет» Ю. Тарнавського.

Мета статті — з’ясувати специфіку художньої самопрезентації митця в жанрі автопортрета, а також визначити його функціональну роль в осягненні авторської індивідуальності.

Виклад основного матеріалу

М. Котик-Чубінська стверджує: зв’язок творчості Ю. Тарнавського з «несловесними способами мистецького осмислення життя» (кіномистецтво, малярство, музика, скульптура, архітектура, театр) — прикметна риса його художнього мислення [7, с. 60]. Науковець наголошує, що «синтез мистецтв у творчості митця не зводиться до запозичення зовнішніх, видимих подібностей чи порівнянь, а полягає у привнесенні, вживленні принципів та прийомів інших родів мистецтва в літературу, використання, розширення можливостей мови для адекватного її функціонування в сучасному мистецькому дискурсі» [7, с. 60].

«Автопортрет» Ю. Тарнавського підтверджує міркування дослідниці, актуалізуючи зв’язок поезії з живописом.

Самобутній сюрреалістично-імпресіоністичний автопортрет відтворює рецепцію типового стану емігранта, помноженого на гостроту відчуттів талановитої людини.

Утрата пуповинного зв’язку з рідною землею, ностальгія за Україною спровокували виникнення найдраматичнішого для особистості стану самовідчуження, усвідомлення втрати свого автентичного «Я». На експліцитному рівні це виявляється у вживанні займенника «твоє» («твоє лице», «твоє серце») замість логічного в ситуації самоосмислення «моє».

Але основний вияв цього болісного стану відкривається в процесі візуалізації портрета, створеного як палімпсест.

Твоє лице заболочене ніччю... [16, с. 257].

Жанроформа автопортрета найбільш адекватна для втілення авторської концепції самоусвідомлення: справжнє «Я» деформовано новими обставинами, «зафарбовано» новими впливами, не органічними для ліричного героя.

Замість очікуваного людського зображення маємо сюрреалістичну візію перекриту темною фарбою кольору «заболоченої ночі». Колористичний маркер «заболочена ніч» — емоційно негативно заряджений образ, що на асоціативному рівні посилюється поєднанням зорових відчуттів («ніч» — темрява, провокує появу страху через відсутність перспективи бачення, можливу небезпеку) із неприємними дотиковими й запаховими (в’язке, смердюче, огидне болото). Увесь цей емоційно-почуттєвий спектр презентує саморефлексійну матрицю ліричного героя, який, зважаючи на жанр автопортрета, упритул наближається до автора, зливається з ним.

Очевидно, для осягнення «Автопортрета» Ю. Тарнавського варто керуватися авторським розумінням алгоритму творення поезії: «Звичайний, раціональний спосіб передавання того, що письменник відчуває — це перекладати те, що він хоче сказати, з «емоційного рівня» на раціональний, щоб читач сприйняв його своїм раціональним апаратом і тоді переклав це на свій емоційний рівень. Я ж хотів іти просто від власного емоційного рівня до емоційного рівня читача, не вдаючись до цього посереднього рівня мови» [І, с. 14].

Імпресіоністична автопроекція увиразнюється гіркою самоіронією, в якій читається і розчарування, й розпач, й усвідомлення власної безпомічності, й жаль за втраченим (часом? можливостями? самим собою?). Цікаво, що портретна деталь «усмішка» увиразнює драматичну наснаженість, доповнюючи образний ряд нюансовим штрихом «павутиння»: усмішки павутиння у кутиках уст [16, с. 257].

Поетична мініатюра — імпресіоністичний згусток змішаних настроїв, почуттів, поривів ліричного героя, який силкується розгледіти, впізнати себе в собі. Але ця саморефлексія — не тільки фіксація миттєвого настрою, емоції, в автопортреті задано й вектор устремлінь, життєвих пошуків ліричного героя:

У кольорі очей простяглася віддаль, в шуканні якої загубилося твоє серце [16, с. 257].

Поняття, яке позначає бажаний, але недосяжний предмет не названо, адже ліричний герой перебуває в процесі визначення життєвих орієнтирів, аксіологічних пріоритетів. Важливо, що в такий спосіб витримано й канони жанру портрета: предмет, на який спрямовано погляд зображеної людини, лишається невидимим для глядача (а в нашому випадку, для читача).

Послуговуючись методологією біографічної школи, звичайно, можна залучити до інтерпретації позатекстовий фактор — життєпис митця. Тоді есплікується образ Вітчизни, який набуває особливої цінності через втрачений зв’язок із нею. Проте емоційно-почуттєвий контекст поезії Ю. Тарнавського — драматичне прагнення сягнути далекого неможливого — загострює інтригу, лишає поезію відкритою, активізуючи читача на пошуки інтерпретаційних варіантів: до чого (кого) прагне ліричний герой (Батьківщини? матері? коханої? себе?).

Художня саморефлексія змодельована за канонами живопису: здійснена спроба імпресіоністичної візуалізації зовнішності ліричного героя, котрий зближується з автором: обличчя, очі, усмішка, задана перспектива через погляд, використано колористичний код емоцій і настроїв.

Сюрреалістичний «Автопортрет» Ю. Тарнавського умовно можна назвати сюжетним, тому що в ньому втілено екзистенціалістський, драматичний сюжет самопізнання ліричного героя, котрий впр

Лучшие

Похожие работы

1 2 >