Зародження та становлення новітньої форми кобзарського мистецтва - капели бандуристів

Історичний аспект дослідження виконавства на бандурі розвивається у наукових працях вітчизняних і зарубіжних дослідників В. Дутчак, Б. Жеплинського, А.

Зародження та становлення новітньої форми кобзарського мистецтва - капели бандуристів

Статья

Культура и искусство

Другие статьи по предмету

Культура и искусство

Сдать работу со 100% гаранией


Зародження та становлення новітньої форми кобзарського мистецтва - капели бандуристів

Єсипок В.М., Іваніїш А.А.

Київський національний університет культури і мистецтв

Вступ

Стаття присвячена дослідженню виникнення та розвитку в Україні перших гуртів бандуристів у 1918-1934 рр. Окреслюються визначні постаті кобзарсько-бандурного мистецтва названого періоду, аналізується репертуар цих гуртів, розповідається про гастрольні подорожі перших гуртів бандуристів в Україні. Ключові слова: капела бандуристів, Гнат Хоткевич, Володимир Кабачок.

Постановка проблеми

Українське кобзарське мистецтво нерозривно пов’язане із історією Батьківщини. Кобзарі, лірники, бандуристи завжди були духовними наставниками народу, виразниками його світогляду, моралі, волелюбних прагнень і сподівань. Отже, кобзарське мистецтво розглядаємо не лише як мистецтво, але й як суспільно-історичне явище, суто національне, самобутнє і притаманне тільки українському народу. Незважаючи на переслідування та нищення, кобзарство вижило і зберіглося до наших днів.

кобзарський бандурист капела

Аналіз останніх досліджень і публікацій

Історичний аспект дослідження виконавства на бандурі розвивається у наукових працях вітчизняних і зарубіжних дослідників В. Дутчак, Б. Жеплинського, А. Омельченка, В. Мішалова, К. Черемського та ін. В академічно-виконавському і сценічно-академічному аспектах бандурне мистецтво розглядають Н. Брояко, О. Ваврик, С. Вишневська, І. Зіньків, Л. Мандзюк, Н. Морозевич, О. Ніколенко, О. Олексієнко та ін.

Виділення невирішених раніше частин загальної проблеми. «В наш час кобзарське мистецтво розвивається в основному в двох напрямках: традиційному народно-фольклорному та сучасному сценічно-академічному», — наголошує Б. Жеплинський [1, с. 6]. Недостатньо дослідженим, на наш погляд, є витоки новітньої форми кобзарського мистецтва — ансамблевої.

Формулювання цілей статті (постановка завдання): дослідити етапи виникнення та розвитку в Україні перших гуртів бандуристів у 1918-1934 рр.; назвати визначні постаті кобзарсько-бандурного мистецтва названого періоду, проаналізувати репертуар і гастрольні подорожі перших гуртів бандуристів в Україні.

Виклад основного матеріалу дослідження

Після встановлення радянської влади в Україні, розвиток кобзарського мистецтва пішов новими шляхами. На відміну від форм кобзарського виконання дореволюційного часу, для якого було характерним переважно сольне виконання, у післяжовтневі роки створюються невеликі ансамблі і капели бандуристів, що виконують народну пісню в хоровому трьох-чотирьох-голосному викладі. Загалом «У 20-30-х рр. ХХ ст.,... у ці часи бандура була надзвичайно популярним музичним інструментом й швидко набувала великої популярності, що сприяло зростанню кількості бандуристів на Україні», — наголошує О. Бойко [3].

Відомо, що вже в 1918 році в Києві існувала невелика група кобзарів-бандуристів, до складу якої входили М. Кашуба, Г. Копан, Г. Андрійчик, А. Яценко, Г. Комаренко, В. Ємець, Ф. Дорошко.

Їхньою роботою зацікавились композитори, музикознавці, фольклористи і всіляко сприяли їх творчому зростанню. Організатором і керівником цього ансамблю був Василь Ємець — талановитий бандурист, що згодом виїхав за кордон.

Досліджуючи новітні форми кобзарського мистецтва 1920-х рр., О. Бойко зауважує: «Новим явищем у бандурному мистецтві стали появи дуетів, тріо, ансамблів, капел, які продовжували традиційні форми музикування. Треба відзначити, що ці форми музикування відбувалися на сучасний лад. Значний внесок на початку ХХ ст. у розвиток бандури здійснив Василь Ємець. Так, він створив капелу бандуристів, талановито і професійно об’єднав способи гри слобідської, чернігівської та полтавської, що існували на території Україні» [3].

У 1919 р. наступило пожвавлення в діяльності бандуристів. Тут доречно згадати композитора К. Стеценка, який серед інших заходів, спрямованих на реорганізацію музичної освіти, склав проект кобзарської школи. Будучи шанувальником кобзарського мистецтва, Кирило Григорович Стеценко (1882-1922) надавав йому великого значення. Розробляючи проект реорганізації музичної освіти і навчання, К. Стеценко ініціював заснування спеціальної кобзарської школи, яка давала б учням відповідну музично-теоретичну підготовку. На жаль, соціально-політичні обставини того часу (1917-1919 рр.) не сприяли реальному здійсненню ідеалів композитора.

Шанобливе ставлення К. Стеценка до кобзарства засвідчує і той факт, що в концертах організованого ним Київського народного хору (1905-1907 рр.), брав участь відомий кобзар Терешко Пархоменко. Звичайно, К. Стеценку було відомо про заснований у 1918 році в Києві перший гурток кобзарів — бандуристів.

В приміщенні колишньої музичної школи, заснованої М. Лисенком (вул. Велика Підвальна, 15), відбувалися зібрання і репетиції бандуристів. В цей час у гурті було 11 бандуристів — професіоналів, що стало основою для створення капели, до якої входило багато музичних і культурних діячів, як членів правління, а саме: П. Демуцький, М. Грінченко, П. Козицький, Д. Ревуцький.

До капели почали набирати музично грамотних людей, з достатніми вокальними даними. Однак, це було недовго і згуртувались бандуристи у міцний і великий колектив лише в 1922 році. Так виникає «Перша Київська капела кобзарів», фундатором і організатором якої був кобзар старшого покоління М. Кашуба (1873-1942) при найближчій участі Г. Копана і Г. Андрійчика.

До капели вступили А. Яценко, Ф. Дорошко, Г. Комаренко, М. Грисенко. Пізніше приєдналися К. Дзюбенко (ветеран кобзарської справи, постійний учасник Київської капели, в 1943 р. зазнав репресії. Після семирічного заслання, яке відбував на далекій Півночі, повернувся і оселився в с. Кам’янка Вищедубечанського району на Київщині. Тут він навчав дітей співів і гри на бандурі.), М. Полотай, Б. Данилевський, Ю. Барташевський. Склад капели збільшився до 15 чоловік.

Незабаром розпочинається концертна діяльність капели, яка протягом 1924-1926 рр. здійснює ряд концертних подорожей містами і селами України. Художнє керівництво капели тоді очолив М. Полотай. Концерти капели користувалися великим успіхом у народі. Учасник капели М. Грисенко згадував, що в приїзд капели до м. Умані весною 1925 р. молодь зустріла бандуристів із великим захопленням, встеляючи дорогу від станції зеленими ялинками. Дівчата квітчали бандури квітами, одягали на бандуристів вінки. Вхід до міського театру був застелений килимами. Газета «Уманські вісті» вмістила зворушливу рецензію на концерт капели під заголовком «Бандуристи в гостях у Гонти» [4].

Основою репертуару капели були українські народні пісні. Найбільше місце займали історичні пісні героїчного характеру: «Про козака Супруна», «Ой наступила та чорна хмара», думи, побутові та жартівливі пісні («А все гори зеленіють», «Кучерява Катерина» та інші. Капела звертається також до революційних і сучасних пісень.

Гармонізації пісень мали імпровізаційний характер, бо спеціальних хорових аранжувань і інструментальних супроводів ніхто не робив. Частково використовувалися гармонізації М. Лисенка, Я. Степового та деяких інших авторів. Однак, в силу якісного відбору співаків — бандуристів, які добре володіли технікою гри на інструменті (Г. Копан, А. Яценко, Г. Андрійчук, М. Грисенко, М. Полотай), виконання капели приваблювало своєю безпосередністю, задушевністю і достатньою культурою.

Програма концерту будувалася як чергування співу солістів і всього ансамблю. Г. Копан виконував історичні, К. Дзюбенко — ліричні пісні, Ф. Дорошко — думи й гуморески, М. Полотай — також думи, А. Яценко (протягом 1936-1941 рр. працював директором Українського радіокомітету). — танці.

Поряд із збагаченням кобзарського репертуару та підвищенням художньої майстерності виконання, йшли пошуки удосконалення бандури. За свідченням М. Грисенка, учасник капелі Григорій Ісаєвич Андрійчук у 1928 р. ввів на приструнках півтони — фа-бекар, потім ре-дієз, і з 1929-1930 р. було введено п’ять півтонів — крім фа-бекар і ре- дієз, сі-бемоль, ля-бемоль (соль-дієз) і до-дієз.

Відомий майстер О. Корнієвський (1888-1987) удосконалюючи хроматизацію бандури, ввів півтон — ре-дієз ще в 1924 році. Це дозволило капе- лянам користуватися ширшим колом тональностей, що значно збагачувало й урізноманітнювало музичну палітру і звільнило від обмеженості виконувати твори лише в соль-мажорі та мі-мінорі.

Були й супротивники хроматизації (Г. Копан). Це пояснюється бажанням зберегти в недоторканості народний тип кобзи-бандури. Однак, це явище було тимчасовим, адже діалектика розвитку процесів музичної культури, в даному разі стосовно кобзарського мистецтва, породжує нові прогресивні ідеї. Експериментальна робота по удосконаленню бандури, як інструменту, пройшла довгий шлях і триває й досі.

У 1928 р. керівником капели став Микола Опришко. Він приділив багато уваги підвищенню професіональної якості музичних супроводів і хоровому виконанню, зробив низку гармонізацій народних пісень. Новим явищем у виконавській практиці капели цього періоду було утворення ансамблів — дуетів, тріо, квартетів. Тоді ж М. Опришко опрацював для тріо народну пісню «Ой попливи вутко», яку проникливо емоційно, з великою експресією виконували І. Петрусь, М. Опришко і Б. Данилєвський (Борис Іванович Данилєвський (1900-1943) закінчив Київський музично-драматичний інститут ім. М. Лисенка як диригент (капельмейстер) духового оркестру (1933 р.). Другий його фах — професіональний бандурист; мав приємного тембру голос (ліричний бас). Був постійним учасником Київської капели бандуристів, чудовий ансамбліст). Ця пісня й до цього часу є в репертуарі бандуристів, як високий художній зразок.

У 1928 р. капела відзначила 10-річчя свого існування. На цей час вона вже дала біля 2000 концертів, обслуговуючи трудящих України. Під впливом концертної діяльності капели вини

Похожие работы

1 2 >