Бунтівні та лояльні: полтавські освітяни у хлібозаготівельній кампанії 1932–1933 років

Були у їхніх планах і репресивні методи роботи. Згідно з кращими зразками тоталітарного підходу, педагоги запропонували «посилено мобілізувати» (читай

Бунтівні та лояльні: полтавські освітяни у хлібозаготівельній кампанії 1932–1933 років

Статья

История

Другие статьи по предмету

История

Сдать работу со 100% гаранией

Бунтівні та лояльні: полтавські освітяни у хлібозаготівельній кампанії 1932–1933 років

Постановка проблеми. Те, що Голодомор 1932–1933 р. не був спонтанним явищем, викликаним самими лише природніми негараздами чи рішеннями влади 1930 р., – факт, який, напевне, не потребує іншого підтвердження, окрім історичної логіки. Це був наслідок багаторічної ходи тоталітарної монстра українським селом дорогою військового комунізму з продрозкладками, стежками хлібозаготівельних кампаній часів нової економічної політики і, з рештою, трактом сталінської форсованої колективізації. Освітяни України були по обидві сторони «хлібозаготівельних барикад». З одного боку, вони були ідеологічними працівниками – новою пролетаризованою елітою, якій не слід було ставити під сумнів рішення партії, а допомагати найскоріше втілювати їх у життя. З іншого ж і студенти, і викладачі вищої педагогічної школи 1920–1930-х років здебільшого походили із сільських родин. Тому не могли не бачити голодної реальності, яку приховувала від світу влада. І часто опинялися на межі правди життєвої, коли вдома пухла від голоду родина, і правди політичної, коли в інституті вимагали з щупами вилучати «куркульський хліб» [1].

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Історія геноциду українців голодом ставала темою численних досліджень та матеріалів збірників, перерахувати які вже, насправді, важко. Окремі розвідки присвячені з’ясуванню юридичної сутності явища (К. Савчук [16]), інші вибудовують хід подій на основі методів усної історії (О. Синявська [17]). За роки незалежності науковці присвятили публікації справі архівної евристики у сфері вивчення Великого Голоду (І. Копитько [18]). Загалом, історіографія розвідок з проблеми геноциду українців 1932–1933 рр. стала темою окремих широких досліджень (Н. Ісакова [19]). Залучення студентів педагогічних інститутів до політики відбирання хлібу в села було розкрите в нещодавній монографії О. Комарніцького [20]. Автор не виділив цю тему як окремий блок дослідження, помістивши у підрозділі про опозиційність студентів педагогічних вишів до радянської влади. Дослідник зібрав чималий фактичний матеріал, навів перелік реакцій молоді на політику хлібозаготівлі з вишів Вінниці, Житомира, Києва, Полтави, Харкова тощо. Проте, попри титанічну пошукову роботу, у межах монографії питання ставлення до голоду загубилося серед інших проявів опозиційності. До того ж, незгода буда скоріше нетиповою реакцією, аніж загальною лінією поведінки пролетарського студентства. Автор оминув питання участі студентів у процесі відбирання хліба. Інформація про це відсутня і в розділі, присвяченому сприянню виконання економічної політики влади на селі. Звісно, треба зважити на потенційну «джерельну мовчанку» з цього приводу. Комплексного дослідження участі студентів та викладачів вищої педагогічної школи країни в організації та спротиву Голодоморам донині не існує.

Саме тому метою даного дослідження ілюстрація специфіки поведінки освітян з одного боку, в умовах боротьби за врожай, з іншого, – боротьби за життя. Хронологічні межі статті охоплюють період Великого голоду 1932–1933 років. для з’ясування причинно-наслідкових зав’язків ми вдалися до огляду поведінки колективів вищої педагогічної школи у хлібозаготівельні кампанії кінця 1920-х років. Географічні межі цієї публікації в основному пов’язані з Полтавою. У межах наших пошуків ми вдаємося до взаємодоповнюючих методів макро- та мікроісторичних студій.

Виклад основного матеріалу. У переддень Великого Голоду 1932–1933 рр., освітяни уже переживали бродіння настроїв. Причому виявлялися вони під час усіх можливих приводів. Так, у серпні 1928 р. студенти Полтавського інституту народної освіти проходили обов’язкову допризовну підготовку у реальному військовому таборі. Це співпало у часі з кризою 1927–1928 рр., коли тоталітарна держава виснажила Україну постійно зростаючими нормами хлібозаготівлі [2]. Молодь була у числі тих, хто доводив показники збирання зерна до вимог держави. Однак, уже тоді почали лунати обвинувальні голоси. Так, студенти ІІ курсу Полтавського ІНО Кривко та Кучеренко пішли на конфлікт з військовим керівництвом, звинувачуючи в його особі всю державну верхівку. Юнаки заявили: «Радвлада обдирає селянство, а безплатно трактора не дасть». Молодь демонстративно ухилялася не лише від військових навчань, відмовившись голосувати за «бажання» захищати зі зброєю в руках радянську владу, але й не підтримала політики хлібозаготівлі та практики самообкрадання селян продподатком. Не дивно, що їх як «хворий елемент», який «показав своє дійсне личко», не просто рекомендували не допускати до військових навчань, але й взагалі «відсівати» з інституту [3, арк. 54].

Нова хвиля хижацької хлібозаготівлі сколихнула країну після закону 1930 р., який зобов’язав селян здавати державі 25–30% врожаю. Інститутське партійне керівництво з жалем для себе констатувало, що частина студентства вороже віднеслася як до самої посівної, так і до участі у контрактації [4, арк. 40]. Однак, конкретних прикладів опору не наводилося. Натомість відомо, що частина викладачів та студентів у ході хлібозаготівлі та на оголошеної у 1929 р. ліквідації куркульства як класу розривали зв’язки з рідними. Наприклад, аспірант вишу Іван Мазепа ще у 1930 р. посварився з батьком через небажання останнього дослухатись «ідеологічно вірного» сина та вступити до колгоспу [5, арк. 21]. Забігаючи наперед, констатуємо, що навіть розриваннясоціальних зв’язків не допомагало сховатися від партійного гніву. Уже коли вщух голод, у 1934 р., лектор-пропагандист Іван Мазепа був виключений з членів ВКП(б), бо начебто «приховав» факт продажу батьком-куркулем майна, яке складалося з 12 га землі, 1А молотарки, 1А вітряка та працевлаштування 100 найманців. Навіть оголосивши про власну стійку ідеологічну позицію, освітянин постраждав, бо його брат був відправлений до концтабору за невиконання державних зобов’язань та саботаж хлібозаготівлі [6, арк. 29]. «Хлібна політика» впливала на долю освітян не лишу у партійному, але й у професійному зростанні. Так, Мойсей Курилко у 1931 р. був знятий з посади секретаря Полтавської міськради за невиконання поставлених перед містом планів збору збіжжя. У наслідок партійного стягнення чоловік став лектором педінституту [6, арк. 7].

Уже на весні 1932 р., коли в Україні загалом не залишилося борошна, і влада знала про продовольчу кризу [7, с. 85], освітяни так само впевнено виконували доручення товариша Сталіна. Відомо, що студенти та викладачі упродовж півроку були у підшефному селі у якості агітаторів, переконуючи хліборобів у перевагах колгоспної системи. Однак, успіхи у цій діяльності були мізерними. Партійні боси критикували освітян за те, що їм так і не вдалося домовитись з колгоспниками про посилення уваги до потреб робітників. Насправді, таке формулювання було доволі цинічним: педагоги мусили умовити селянина піклуватися про продовольчі потреби працівника фабрики та заводу, коли той сам пухнув з голоду. Не дивно, що студенти часто звітували про негативне ставлення та категоричні відмови місцевого населення постачати їм продукти: «внам самих є сім’ї», – казали вони прийшлим з міста учителям. Можливо, через шквал неприязні на місцях члени колективу Полтавського ІНО виявляли доволі низьку активність в обговоренні чергової доповідь про хлібозаготівлю, м’ясозаготівлю та сільськогосподарський податок на 1932 р. Це обурювало міську партійну владу. Пасивна більшість мовчала. Активна ж комуністична меншість заявляла, що освітянам варто було стати до виконання цих настанов, показавши у підшефному селі передові результати у збільшенні продуктивності колгоспу [8, арк. 36–37].

Однак, мовчанка порушилась уже восени 1932 р., коли голод дійшов до обласного центру впритул. У жовтні студенти не приховували, що жили в умовах майже повної відсутності продуктів харчування в буфетах вишу [8, арк. 3 зв]. Уже за місяць вони десятками кидали навчальний заклад і від’їздили в рідні села, бо навіть там, у виснажених голодом областях, їм було простіше вижити, аніж у Полтаві [9, арк. 2]. Хоча, знаходимо свідчення, що у голодні роки студенти часто й виживали за рахунок того, що належали до когорти майбутніх ідеологічних працівників, яких держава забезпечували найелементарнішим пайком. Звісно, якщо вони ще й мали доступ до його розподілу. Наприклад, член партійного бюро педінституту Легеза з жалем констатувала необхідність покинути виш улітку 1932. У розпал голоду дівчина користувалася привілеями, які втрачала з випуском: «мені жити складно, коли я була завідуючою магазину, я пила і їла, заразя голодна, скоро поїду з інституту і більше не повернуся» [10, арк. 10].

Пік голодомору припав на зиму 1933 р., коли нові не підйомні для України норми здачі хліба були спущені з Москви. Колектив педагогічного вишу Полтави уже в січні був мобілізований, аби допомогти в реалізації схожої ухвали по Полтавському району. Студенти в цей час були на зимових канікулах. Та це не зупинило дирекцію відзалучення всіх, хто перебував на той час у місті, до роботи під керівництвом міського партійного комітету. З молоді під керівництвом партійних викладачів організували окрему бригаду та послати у підшефне село Руновщина для вилучення зерна [11, арк. 1]. Уже за три дні парторганізація вишу взяла на себе відповідальність за 100% виконання плану хлібозаготівлі в іншому населеному пункті – с. Великий Тростянець. На допомогу у боротьбі з куркулем до села відправили чергову бригаду комуністів у кількості 7 осіб [9, арк. 9].

З приходом весни додалися й інші клопоти. Педагоги мали допомогти понівеченій голодом провінції, яку самі обкрадали, провести посівну кампанію. Попри те, що посівна була проголошена справою політичною, а не економічною, членам парторганізації було складно одразу стати до боротьби за високі врожаї. Заступник директора вишу Йосип Стасюкайтіс змушений був констатувати жахливий стан українського села: не було

Похожие работы

1 2 >