Тримірне моделювання великих кратерів моря Ясності

Для вивчення поверхні Місяця було здійснено 65 офіційних запусків, в т.ч. автоматичних міжпланетних станцій, які були оснащені посадочними модулями,

Тримірне моделювання великих кратерів моря Ясності

Курсовой проект

Геодезия и Геология

Другие курсовые по предмету

Геодезия и Геология

Сдать работу со 100% гаранией
альновідомо, який великий вплив робить на історію планетарного розвитку Землі гравітаційне поле Місяця, яке реалізується за допомогою припливів і приливного тертя, що викликає гальмування обертового руху Землі. Враховуючи зіставлення мас Землі і Місяця (80: 1), цей вплив Землі на Місяць повинен бути відповідно значно більшим. Припливи на Землі в основному впливають на океани і лише незначно позначаються на консолідованих масах суші. Чи не міг би гравітаційний вплив Землі на Місяць бути настільки значним, щоб подолати в якійсь мірі силу зчеплення в породах місячної кори (оскільки приливні сили обернено пропорційні кубу відстані, вони впливають на оболонки поверхні більш сильно). Це призвело б до спучування величезних ділянок місячної кори. При самій незначності цього ефекту, при його тривалості могли бути сформовані величезні сводові підняття, в центральних частинах яких спучування досягло б свого максимуму. Кожна споруда в залежності від взаємодії сил зчеплення і гравітаційного впливу має межу міцності. Сводове підняття могло збільшуватися до тих пір, поки не перейшло свою межу міцності в умовах місячного тяжіння. Після цього неминуче повинні були відбутися багаторазові й обширні по площі просідання (обвалення), більш або менш ізометрічних за формою. Обвалення таких величезних мас не могло не вплинути на щільність порід ділянки, яка обвалилась, речовина яких так само, як і порід місячної кори, повинно було значно ущільнитися. Це цілком ув'язується з розміщенням аномальних гравітаційних полів ("маскони"), скрізь на поверхні Місяця приурочених до "морів". Це лиш припущення, однак один доказ все ж є – місячні моря, настільки широко поширені на видимій стороні Місяця, рідкісні на зворотньому її боці. Ця обставина ясно говорить про одне: незалежно від походження цих специфічних місячних форм рельєфу причина їх виникнення пов'язана з впливом Землі на Місяць, інакше не було б розходження в рельєфі півкуль. Мабуть, це форма рельєфу планети-супутника.[5]

2.3 Геолого-геоморфологічна характеристика регіону кратерів Тімохаріс та Ламберт

Рис. 2.2.1. Територія видимої півкулі Місяця з кратерами Тімохаріc та Ламберт

Територія дослідження знаходиться на північному-заході видимої півкулі Місяця. Висоти Коливаються від 0 до 5000 метрів від найнижчої точки Місяця. Південну частину квадрату займає морська територія. Воно складається з матеріалу, який вкритий бороздами і депресіями Імберійської ери. Тобто ця частина досліджуваного квадрату є досить старою. Територія моря вкрита також численними кратерами Ератосфенської та Коперніканської ер, які є досить молодими. На крайньому південному заході є відклади Нектарсько-Імбрійської системи – утворення Фрау-Мауро, що належать до басейну моря Імбріум. Утворення є північними відрогами гірської системи Апеніни На крайньому південному сході є нерозчленований матеріал валів Ератосфенської системи. На північ від утворення Фрау-Мауро є невелика ділянка горбистого морського матеріалу Імбрійської системи, ймовірно вулканічні потоки. Також на території моря розташовані численні кратери різних геологічних систем.

У морі Імперіум простягається система хребтів. В основному напрям простягання з північного заходу на південний схід, у північній східній частині є хребти із простяганням з північного сходу на південний захід.

Рис. 2.2.1. Тримірна модель регіону з кратером Тімохаріс

На досліджуваній території є чотири досить великі кратери різних геологічних систем. Досить значну територію займає кратер Тімохаріс Коперніканської системи, тобто він є досить молодим. Він оточений кратерним матеріалом, горбистий біля валу грабенів. Схили кратеру мають нахил 20-40 градусів та покриті схиловим матеріалом, поширені осипи та первинні схили. Днище кратеру гладке або плоске, наявний уламковий матеріал. У центрі днища кратеру є псевдо ефузивний вулкан, який утворився під час потужного удару метеориту. Схили кратеру добре терасовані, простежуються потужні осипні тіла. Територія кратеру піддавалась бомбардуванню, оскільки у північно східній частині кратерного матеріалу є малий кратер із простою структурою. Загалом кратер разом з кратерним матеріалом має дещо витягнуту форму з півночі на південь.

На захід від кратера Тімохаріс є кратер Ламберт Ератосфенської системи, який має меншу площу, у порівнянні з попереднім. Навколо кратера поширений кратерний матеріал нерозчленованих валів. Центральна частина складена матеріалом центральних піків. Схили кратеру добре терасовані, у північній його частині виділяється осипне тіло.

Рис. 2.2.2. Тримірна модель кратера Тімохаріс (крупним планом)

У центральній крайній західній частині молодий кратер Коперніканської системи Euler. Як і Тімохаріс, він оточений матеріалом кратеру, горбистий біля кратерних валів. У кратера чітко простежуються дві тераси, схили яких досить стрімкі – 20-40 градусів. Нижня тераси більша та з півдня порушена потужним осипним тілом. У днищі кратеру – невеликі пагорби, які з сходу і заходу оточені матеріалом днища кратера.

Невеликий кратер Коперніканської системи у центральній частині – Pytheas. Структура кратеру досить проста, він оточений кратеним матеріалом, схили досить стрімкі, не порушені осипами, у днищі – матеріал центральних піків. Територія навколо кратеру неодноразово піддавалась повторному бомбардуванню.

Також є два злиті кратери Draper I Draper C з досить простою структурою, навколо яких кратерний матеріал, а в середині матеріал центральних піків. Кратери неглибокі, у Draper є центральна гірка.

На півночі є невеликий кратер Carlini Ератосфенської системи. Його структура досить проста, він оточений кратерним матеріалом, схили є терасовані і непорушені та на днищі – центральна гірка.

Рис. 2.2.3. Тримірна модель регіону з кратером Ламберт

Малі кратери розміщені більш-менш рівномірно, але спостерігається їх більша концентрація у північній і південній частині, на відміну від центральної.

Загалом південна частина досліджуваної території має дещо складнішу будову та різноманітніший набір відкладів.

Рис. 2.2.4. Тримірна модель кратера Ламберт (крупним планом)

Основні елементи структури кратерів Тімохаріс та Ламберт, що дозволили ідентифікувати тримірні моделі

1. Днища кратерів – морфометрично є плоскими ділянками в центральній частині кратера й заповнені по периферії колювіальними відкладами, які скотились або продовжують скочуватися з внутрішніх кратерних схилів.

2. Депресивні днища – це частини днищ кратерів, які знаходяться на нижчому рівні й не заповнені колювіальним матеріалом.

3. Схили центральних гірок – знаходяться, як правило, в центральній частині великих кратерів й утворені внаслідок сильного удару астероїда, що спричинив вилив магми на поверхню. Насправді сам процес утворення центральних гірок набагато складніший.

4. Випуклі вершини центральних гірок – найвищі точки центральних гірок, які чітко вирізняються на фоні схилів своєю плосковершинністю або незначною опуклістю.

5. Внутрішні кратерні схили – схили, які відокремлюють днище кратера від терасованих схилів.

6. Уступи терас – схили, які відокремлюють вищу терасу від нижчої.

7. Внутрішньократерні тераси – плоскі ділянки внутрішніх схилів кратерів, які утворились внаслідок накопичення колювіального матеріалу, або масштабних зсувів.

8. Напірні вали – підвищення продовгуватої форми, які утворились внаслідок удару астероїда й становлять, переважно, вивержену з кратера породу.

9. Схили напірних валів – досить круті ділянки, по яких скочується матеріал, що знаходиться вище. Також тут активні зсуви.

10. Випуклі вершини напірних валів – різко припідняті частини напірних валів.

11. Зовнішні кратерні схили – схили, які з’єднують внутрішні терасовані схили кратера зі схилами напірних валів. У порівняні з внутрішніми – мають набагато меншу крутизну, але показники кривизни значно вищі.

12. Випуклі кратерні шлейфи – горбиста територія, яка обрамляє кратер по периферії.

13. Увігнуті кратерні шлейфи – вирівняна поверхня, яка оконтурює кратер по периферії.

14. Осипні депресії – увігнуті ділянки утворені зсувами.

15. Дрібні кратери – невеликі кратери, які не мають системи терас.

16. Морська поверхня – рівнини з густо вкритими кратерами.

17. Випуклі ділянки морської поверхні – яскраво виражені в рельєфі підвищення морської поверхні.

18. Увігнуті ділянки морської поверхні – яскраво виражені у рельєфі западини, які не пов’язані з ударами метеоритів

Висновки

Місяць є найбільш дослідженою планетою Сонячної Системи. Для вивчення поверхні Місяця було здійснено 65 офіційних запусків, з них найбільше було здійснено США(34).

На сьогоднішній день геологія Місяця вивчена краще ніж у будь-якої іншої планети. Термін (геологічна будова) у застосуванні до Місяця означає, як і для Землі, опис розповсюдження і співвідношень геологічних тіл в оболонці і на поверхні Місяця, а також створюваних ними поверхневих форм. Основними структурами на Місяці є материки і моря, ударні кратери і басейни, вулканічні утворення. Материки Місяця – це світлі височини, густо вкриті кратерами і структурами обрамлення місячних басейнів. Вони займають близько 84% всієї поверхні. Моря – це темні базальтові рівнини з відносно рідкісними кратерами, розташовані в регіональних зниженнях, звичайно в округлих западинах місячних басейнів. Вони займають 16% поверхні. Басейни – це круглі западини, оточені декількома кільцевими хребтами з поперечником понад 250 – 300 км. Найпоширенішими вулканічними утвореннями є практично безструктурні покриви морських лав.

Найбільш детально геологічна історія поверхні Місяця реконструйована Д. Вілхелмсом.

Виділяють такі періоди розвитку поверхні Місяця:

    Донектарський або гіппархівский період почина

Похожие работы

<< < 2 3 4 5 6 7 >