Буковинське народне віче

Информация - История

Другие материалы по предмету История

Скачать Бесплатно!
Для того чтобы скачать эту работу.
1. Подтвердите что Вы не робот:
2. И нажмите на эту кнопку.
закрыть



 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Ухвала Буковинського народного віча 3 листопада 1918 р. - визначний документ українського державотворення

 

1998 р. виповнилося 80 років з дня визначної історичної події в житті буковинців - Буковинського народного віча в Чернівцях 3 листопада 1918р. Його учасники прийняли доленосне рішення про входження Північної Буковини до складу Західноукраїнської держави й заявили про своє прагнення обєднатися з Великою Україною.

На жаль, через те, що цьому факту в радянські часи не надавалося належного значення або він фальсифікувався й подавався як приєднання краю до "радянської" України, у частини населення краю, особливо для якого українська, а тим більше регіональна історія не становила інтересу, ще й досі побутує уявлення про "малозначущість", а то й "випадковість" рішення цього віча.

Насправді це не так. Дане рішення мало давні свої витоки. У звязку із заселенням краю двома основними етносами - українцями, а згодом і молдаванами (румунами) ще в далеку давнину та в міру їх розвитку й національного самоусвідомлення питання про поділ Буковини за етнічним принципом на дві частини - північну, заселену переважно українцями, та південну, заселену здебільшого молдаванами (румунами), набувало все більшої актуальності.

Уже в перші роки після приєднання більшої частини Буковини до Австрії (1774 р.) військовий генерал-губернатор Карл Енценберг, встановивши, що більше 2/3 населення краю становлять "руснаки", тобто русини (українці) і лише дещо більше чверті - молдавани (румуни), пропонував австрійському імператору Иосифу II адміністративне поділити край на дві частини: північну українську й приєднати її до Галичини і південну румунську та приєднати її до Семигороду (Банату). Але після відвідання краю самим Иосифом II цей план у 1781 р. був відхилений, вся Буковина в 1786 р. адміністративно включена в Галицьку губернію як 19-та округа.

Галичина ж у свою чергу складалася фактично із двох частин: Східної, заселеної переважно українцями, і Західної, заселеної переважно поляками. Українці зазнавали там постійно національних утисків з боку польських магнатів і шляхти. Тож питання про адміністративний поділ Галицької губернії на українську й польську ставало все більш нагальним. Особливої гостроти воно набуло в буремному 1848 р. 22 травня секретар Головної Руської (української. -Авт.) Ради (створена 2 травня) о. Михайло Малиновський вніс на обговорення Ради проект поділу Галичини на Східну українську (разом з північною частиною Буковини) і Західну польську, щоб на базі українських територій створити окрему українську область [16, с. 17].

На початку червня представники Галичини (до складу якої входила тоді й Буковина) Іван Борисикевич, Григорій Гинилевич і Олексій Заклинський від імені

Головної Руської Ради виступили на Словянському зїзді в Празі з пропозицією виділення зі складу Галичини, Буковини та Закарпаття українських територій і створення на їх базі єдиного автономного українського округу, заселеного переважно українцями. Це обмежило б засилля польських, угорських та румунських панівних кіл і створило б сприятливіші умови для крайового та місцевого самоврядування й національного розвитку українців [2, с. 141-217]. Внаслідок революційних боїв у Празі, обстрілу міста артилерією Віндішгреца засідання зїзду були перервані, а підготовлені рішення не реалізовані.

Під час обговорення в австрійському парламенті питання про адміністративне відокремлення Буковини від Галичини й створення окремого буковинського коронного краю, чого домагалися місцеві румунські боярські кола, українські селянські депутати від Буковини Іван Доленчук, Василь Моргоч, Василь Кирстя, Юрій Тиміш, Лукян Кобилиця 15 грудня 1848 р. та 30 березня 1849 р. виступили проти такого відокремлення. Вони справедливо вважали, що це вестиме до дальшого роздроблення українських земель і ослаблення сили українців у їхніх домаганнях своїх національних прав. Якщо ж цьому відокремленню не можна запобігти, то троє з них погоджувалися на поділ Буковини: відокремлення південної частини Буковини при залишенні північних українських повітів у складі Галичини [4, с. 166-167; 8, с. 12].

За наполяганням .депутатів різних земель, у т.ч. Галичини та Буковини, австрійський парламент у Кромержі (біля Оломоуця) ухвалив конституцію, яка передбачала поділ Австрії на окремі краї, що історично склалися, зі своїми представницькими органами влади, а також управління. Серед них мало бути й королівство Галичини та Володимерії з герцогством Буковиною. Але 7 березня 1849 р. цісар Франц-Иосиф І розпустив парламент і ліквідував кромержську конституцію. Головна Руська Рада 29 березня 1849 р. востаннє звернулася із заявою до Міністерства внутрішніх справ з вимогою утворення з українських частин Галичини й Буковини окремої адміністративної одиниці, але безуспішно [15, с. 19]. Придушення революції, розпуск парламенту в 1849 р., розпуск у 1851 р. Головної Руської Ради, а також деякі політичні реформи 60-х років надовго відсунули це питання на задній план.

З виникненням на західноукраїнських землях політичних партій і необхідністю формулювання їхніх програмних вимог в останніх знову зявляються домагання територіальної автономії для українського населення. Так, на IV зїзді Української радикальної партії Галичини у 1895 р. було прийнято резолюцію про створення окремої "руської (тобто, української. - Авт.) пр

s