Болота та необхідність їх збереження

Курсовой проект - Экология

Другие курсовые по предмету Экология

Скачать Бесплатно!
Для того чтобы скачать эту работу.
1. Подтвердите что Вы не робот:
2. И нажмите на эту кнопку.
закрыть



а виходом інших токсичних газів з-під покладів торфу. Типові болота практично не мають сформованої іхтіофауни. Це пояснюється не лише хімічним складом води, а й ізольованістю боліт від інших водойм, де розмножуються риби. Збереження болотних екосистем необхідне не тільки як водорегулюючих чинників, а й як природних обєктів, для яких притаманні специфічні флора і фауна. [2]

 

2.6 Значення боліт

 

У природному стані болота України здавна використовуються як кормові вгіддя - сіножаті та пасовища. Але велике і тривале обводнення, а також залісення і закустарнення обмежували і утруднювали використання боліт.

У кінці XVIII і на початку XIX ст. виникає інтерес до боліт як резервів палива - торфу. Перші спроби добування торфу на паливо виявляються в колишніх Київській, Подільській, Чернігівській, Полтавській та Харківській губерніях. На підставі загальних поверхневих досліджень зявляються перші торфорозробки: у 1845 р.--на Чернігівщині, в 60-х роках - на Волині, згодом - в інших місцях. Торф добували на низинних (евтрофних) болотах і використовували як паливо на цукрових, винокурних, цегельних та інших заводах, а також для опалення приміщень. У звязку з розвитком промисловості торфодобування поступово зростає.

На Волинському Поліссі використовували торфові болота навіть під присадибні ділянки, але це явище мало місцевий характер. Пізніше виявляється інтерес до боліт як до природних кормових угідь. Протягом 1873-1902 рр. так звана західна експедиція провадила роботи по дослідженню та осушенню боліт в основному на землях Білорусії і лише частково - на півночі України, переважно в її поліській частині.

У 90-х роках минулого століття з метою освоєння боліт розпочато вивчення їх спочатку в Чернігівській і Полтавській, а пізніше - у Волинській губерніях. Для проведення дослідів по окультуренню боліт створюються дослідні господарства. Перші такі пункти виникли у 1912-1913 рр. на Західному Поліссі: в Ковельському повіті біля Смідина, на Коростенщині - біля Рудні-Радовельської і біля Сарн - на болоті Чемерне. У 1915 р. створюється дослідна станція на Супої; на дослідні станції перетворились Руднє-Радовель-ський та Сарненський опорні пункти (Сербин, 1914; Кузнецький, 1915). Дальшому розгортанню робіт в цьому напрямку перешкодила перша імперіалістична війна.

Наукове вивчення проблем використання болотних площ і торфовищ для потреб народного господарства широко розгорнулось в радянський період. У 1923 р. відновлюються і розгортаються роботи Руднє-Радовельської станції та Підставського опорного пункту; у 1926 р. засновується Бурівське дослідне поле на Замглаї. Приділяється увага вивченню проблеми освоєння боліт у лісостеповій частині. У 1932 р. на болоті Ромен створюється Сульський опорний пункт, а з 1936 р. розгортається робота Яготинського пункту на Супої. Болотні опорні пункти, дослідні поля та станції дедалі більше оснащуються технікою та забезпечуються кваліфікованими кадрами. Результати діяльності болотних дослідних господарств, підсумовані і узагальнені М. О. Тюленевим (1926, 1936), сприяли більш раціональному використанню боліт для потреб сільського господарства. Було розроблено ряд сівозмін для торфових грунтів. Плодотворна робота Руднє-Радовельської та інших дослідних станцій та полів припинилася у звязку з другою імперіалістичною війною.

Після Великої Вітчизняної війни ще більше поширюється практичне використання торфових боліт. Цьому сприяли дальше вивчення боліт республіки, а також плодотворна робота болотної дослідної мережі та зростаючий досвід колгоспів. Розвивається Сар-ненська станція по освоєнню боліт; відновлюють роботу Бурівське та Панфилівське дослідні поля, Сульський опорний* пункт та ін. Створюються лукомеліоративні станції з метою поліпшення природних кормових угідь - лук, боліт (Тюленєв, 1958).

Болота використовуються як природні кормові вгіддя - сіножаті та пасовища, травостій іде для виготовлення силосу, торф - на паливо, добриво та для інших потреб промисловості й сільського господарства. Осушені болотні площі перетворюються в орні землі з природно родючими грунтами; на них створюються також і високопродуктивні луки. Як природні кормові вгіддя використовуються головним чином евтрофні (низинні) болота, рідше - мезотрофні (переходові). До таких угідь належать, зокрема, травяні і травяно-мохові болота з переважанням осок. Урожай болотних сіножатей взагалі невеликий: на травяних - осокових з участю великого болотного різнотравя він досягає 25 ц/га. При цьому травостій, особливо на заплавних болотах, частіше з осокою омською та високорослими видами (лепешняк, півники, плакун, іноді й очерет, рогіз тощо) дає досить значну кількість зеленої маси, але низької кормової якості, що більш придатна для силосування. На травяно-мохових (осоко-во-гіпнових, а на Поліссі й осоково-сфагнових, іноді з ринхоспорою), звичайно з рідким і дрібнішим, ніж у травяних боліт, травостоєм, урожай сіна становить лише 5-10 ц/га.

Кормова якість болотного сіна взагалі низька; в ньому переважають осоки; мало на таких болотах і хороших злаків, здебільшого трапляється куничник, іноді й очерет; різнотравя складається з малоцінних у кормовому відношенні рослин (бобівник, вовче тіло, калюжниця, кизляк, півники тощо), а також і неїстівних. Бобові тут звичайно відсутні або ж участь їх не значна. До того ж на болотах часто ростуть дерева вільхи, берези, сосни, кущі^верб тощо, внаслідок чого зменшується корисна площа сіножатей й ут

s