Синкретичні другорядні члени речення з об'єктно-просторовим значенням

Информация - Разное

Другие материалы по предмету Разное

Скачать Бесплатно!
Для того чтобы скачать эту работу.
1. Пожалуйста введите слова с картинки:

2. И нажмите на эту кнопку.
закрыть



 

 

 

План

 

 

І Вступ

ІІ Структурно-семантичний аналіз синкретичних другорядних членів речення з обєктно-просторовим значенням.

1.Загальне поняття про синкретичні другорядні члени речення.

2.Структурно-семантична характеристика синкретичних другорядних членів речення з обєктно-просторовим значенням:

а) з частковим значенням місця дії;

б) з частковим значенням вихідного пункту;

в) з частковим значенням кінцевого пункту;

г) із значенням шляху руху.

ІІІ Висновки.

IV Бібліографія.

V Список умовних скорочень.

VI Додаток.

 

 

Вступ

Для синтаксису сучасної української літературної мови характерний семантичний підхід до вивчення синтаксичних одиниць. Поглиблений інтерес до смислової сфери мови визначається насамперед прагненням поглибити уявлення про закономірності її організації, специфічні властивості, що дозволяють їй бути знаряддям пізнання і комунікації.

Саме в основній синтаксичній одиниці реченні найпоказовіше виявляється спосіб організації семантики і процес її втілення у формально-граматичній структурі. Визнання за реченням багатоплановості дозволяє вивчати його в різних аспектах: структурному, семантичному, комунікативному, номінативному, соціолінгвістичному, емоційному, стилістичному, функціональному тощо.

Питання про члени речення є, як відомо, одним із актуальних і в той же час складних питань синтаксичної теорії. Дотепер зберігається (особливо у вузівській і шкільній практиці) традиційний поділ членів речення на пять класів: підмет, присудок, додаток, обставина, означення.

У традиційному вченні про ДЧ використовується ряд граматичних ознак, а саме: морфологічні показники відповідного ЧР з його опорного слова, характер синтаксичного звязку й семантико-синтаксичних відношень між залежним і опорним компонентами речення.

Традиційні визначення ЧР грунтуються на одночасному врахуванні їх формально-синтаксичних і семантико-синтаксичних ознак, що нерідко руйнує єдині виміри класифікації і веде до обєднання в одному ряду не однопорядкових величин. Тому опрацювання критеріїв розмежування ЧР стало актуальним завданням сучасного мовознавства. Розвязанню цієї проблеми сприяв передусім розгляд речення як багатоаспектної синтаксичної одиниці.

Деякі лінгвісти негативно ставляться до традиційної теорії членів речення. Це викликано насамперед тим, що все живе розмаїття мовлення не вкладається у рамки цієї класифікації. Традиційні пять членів речення, хоча і є найбільш типовими і властиві багатьом мовам світу, не охоплюють, однак, усієї різноманітності синтаксичних категорій. Іншою причиною є випадки невідповідності форми і змісту, відсутність чітко закріплених за ЧР способів вираження. Звідси критичний перегляд багатьох положень теорії ЧР, нерідко істотні зміни в понятійно-термінологічній системі, а в деяких випадках і заміна традиційних назв структурно-семантичних компонентів речення новими (Бабайцева, 1988, 4).

В.А. Бєлошапкова вважає, що традиційне вчення про ЧР при всіх своїх недоліках несе такий сеспект інформації про компоненти речення, який у сучасних синтаксичних описах відсутній. Завдання синтаксису, на її думку, - на основі традиційної ідеї створювати вчення про члени речення, що відтворюють сучасний рівень знань про склад речення. В.А. Бєлошапкова ж поділяє ЧР на головні, що входять в предикативну основу, і неголовні ЧР, що не входять в предикативну основу (Белошапкова, 1977, 132).

Т.П. Ломтєв поняття про ЧР замінює поняттям позицій, повнозначні і неповнозначні, залежні та незалежні позиції словесних форм і т.д. (Ломтев, 1958).

О.М. Мухін, Г.О. Золотова вводять поняття синтаксеми, цим самим замінюючи традиційний аналіз членів речення синтаксичним аналізом (Мухин, 1964; Золотова, 1973).

Н.Л. Іваницька звертається до більш широкого і менш конкретного поняття "компонент", вважаючи термін "член речення" недосконалим у першу чергу стосовно критеріїв виділення ЧР (Іваницька, 1986, 9).

У багатьох роботах із синтаксису автори, звертаючи увагу на вивчення специфіки організуючої ланки речення його граматичного центру, - взагалі не торкаються теорії, що стосується ДЧР: "Словоформи, які по різному поширюють схему, не є її складовими і тому не протиставляються головним членом як "другорядні"." (Грамматика современного русского языка, 1970). Деякі лінгвісти кваліфікують ДЧР як елементи, що реалізують валентні властивості одномісних і багатомісних предикатів, як реалізації структурних схем "поширювачі" та "детермінанти" чи компоненти своєрідних "юнкційних моделей речення" (Русская грамматика. Синтаксис, 1980 т2; Мухін, 1986).

Чимало мовознавців (О.М. Пєшковський, А.А. Булаховський, В.В. Виноградов, Н.Ю. Шведова, І.І. Слинько та інші) виступали проти традиційного вчення про ДЧР, вказуючи на його недоліки. Визначення другорядних членів речення за типами звязку викликало заперечення термінів означення, додаток, обставина з боку О.М. Пєшковського, оскільки, "не будучи нічим іншим, як скороченими позначеннями встановлених вище понять, вони викликають у читача думку, що виражають якийсь інший бік справи, крім понять другорядного предмета, другорядної ознаки і дії, абстрагованої від діяча. Між тим ніякого іншого боку тут нема". Замість цих термінів О.М. Пєшковський встановлює поняття про керовані, узгоджені і прилягаючі другорядні члени (Пешковський, 1933).

А.А. Булаховський виступив п

s