Селянські податки на Україні в ХІХ – поч. ХХ століття

Курсовой проект - История

Другие курсовые по предмету История

Скачать Бесплатно!
Для того чтобы скачать эту работу.
1. Пожалуйста введите слова с картинки:

2. И нажмите на эту кнопку.
закрыть



/b>яка одержала 300 десятин землі, відробляла понад 6000 робочих днів панщини. Характерно, що колишні кріпосники поділяли панщинні дні на літні і зимові, перші з яких становили 3/5, а другі 2/6 загальної їх кількості.

Селян і після реформи до переходу на викуп примушували працювати на поміщика. Закон, захищаючи інтереси поміщиків, не допускав ніяких послаблень і вимагав, щоб селяни беззаперечно виходили на роботу навіть тоді, коли наряд на роботу було зроблено неправильно.

В Катеринославській, Херсонській і Таврійській губерніях панщину відробляли чоловіки і жінки, причому чоловічі дні поділялись на кінні і піші. Виконували їх селяни за круговою порукою (при общинному землеволодінні). При подвірному землеволодінні кожний хазяїн двору відповідав за повинності з своєї ділянки.

Одержавши жебрацькі наділи, селянство було прикуте не лише до цих наділів, а й до сільської общини, до поміщицької землі 8; 102.

Щодо Правобережної України, то тут і після реформи залишились специфічні кріпосницькі відносини так звані сервітути. Селянам надавалося право пасти худобу після збору хліба, збирати хмиз па землях поміщиків, поміщик також мав право випасу худоби па землях селян. Па правобережній Україні сервітутами (з поміщицькими маєтками) була звязана майже половина селянських дворів.

Щоб забезпечити сплату податків і зборів, селянство було звязане круговою порукою. Законодавчим актом заборонявся вихід із сільської общини. Крім податків, на плечі селянства великим тягарем лягли натуральні повинності: підводна, дорожна, етапно-арештантська, постоєва і т.п., а також витрати на утримання нижчої адміністрації.

Умови, що створилися на селі в звязку з розвитком капіталізму, примушували значну кількість селянства залишати село і йти на заробітки. Щоб запобігти цьому, царський уряд, крім кругової поруки, вишукував інші заходи для прикріплення селян до общини (громади). Запроваджувалася паспортна система, яка обмежувала пересування селян. Селянство підпорядковувалося нагляду поліції та численного селянського начальства.

Головним джерелом існування селян в багатьох місцевостях були заробітки у містах, на польових роботах у поміщиків, в економіях, у куркулів, а також на фабриках, заводах, залізницях і т.д. Ось чому значна частина селянства опинилась у становищі не хліборобів, а сільськогосподарських робітників і робітників взагалі.

Податки, у царській Росії були основним джерелом прибутків державного бюджету. Розподілялися вони дуже нерівномірно не лише серед станів, а й серед самого селянства. Чим заможніше було господарство, тим меншу частку становили податки в його бюджеті. Особлива несправедливість була в тому, що при розподілі податків і зборів виходили не з прибутковості господарства, а з душі. Податки, які мав сплатити селянин, і порядок їх сплати встановлювались казенними палатами, які розсилали по волосних правліннях окладні листи, складені на підставі даних останньої ревізії.

Волосні правління до цих окладних листів додавали ще збори на земську пошту і на утримання волосного правління, а сільські сходи на підставі цих документів розкладали податки і збори між платниками, додаючи ще збори на витрати громади (сільські збори): на заробітну плату сільському і церковному старостам, вчителю школи, пастухам і т.д.

Селянство платило шість видів податків і зборів: державний поземельний податок, викупні платежі, земські збори, обовязкове страхування, подушну подать (до її скасування у 80-х роках) і мирські збори 9; 78.

Найбільшими і найтяжчими податками були викупні платежі і мирські збори. Викупні платежі в окремих місцевостях становили 2,5 крб. і більше з десятини. Розмір мирських зборів коливався від 50 коп. до 2 крб. і вище з десятини, але здебільшого ці збори брали подушно. Розподілялися податки між волостями дуже нерівномірно. Значно більші податки доводилось сплачувати колишнім поміщицьким селянам. Так, вони сплачували викупні платежі, тим часом, як, наприклад, козаки Лівобережної України, обєднані у волості, їх не платили.

Для переважної більшості селянства викупні платежі були непосильними. Вже через десять років після реформи це мусила визнати навіть і Валуївська комісія. Вона відзначила, що платежі селян перевищують прибутковість селянських господарств і що селяни сплачують їх за рахунок сторонніх заробітків. Селяни, які вийшли з кріпосної залежності, несли величезний фінансовий тягар. За землю, споконвічно їм належну і ними оброблювану, їх примушували сплачувати поміщикам величезні гроші. Оскільки селянство не мало чим сплатити кріпосникам за землю, уряд царської Росії, щоб забезпечити інтереси поміщиків, повністю сплатив їм вартість землі відповідно до затверджених викупних актів, але не готівкою, а процентними паперами, які поступово погашались. Державний борг перекладався на селян. їх примушували сплачувати не лише номінальну ціну землі, а й проценти на капітал на протязі 49 років. У звязку з цим сума капітального боргу, збільшувалась у три рази. Таким чином, царська держава виступала і в ролі боржника (щодо поміщика), і в ролі кредитора (щодо селянства), а також брала на себе функції по збору з селянства викупних платежів, які з нелюдською жорстокістю стягувала з селян адміністрація волосних установ, мирові посередники і поліція.

Всього селянство України за 49 років повинно було сплатити за землю і своє звільнення понад 490 млн. крб. (замість 166, 8 мли. крб.), з яких до 1906р. було сплачено 382 млн.

s