Селянська реформа 1861 року і її юридичне оформлення

Курсовой проект - История

Другие курсовые по предмету История

Скачать Бесплатно!
Для того чтобы скачать эту работу.
1. Пожалуйста введите слова с картинки:

2. И нажмите на эту кнопку.
закрыть



ідала також закупівельна операція, яку здійснював царський уряд. Загалом селяни повинні були внести закупівельних платежів на суму, що приблизно в чотири рази перевищувала тогочасну ринкову вартість землі. Для державних селян (50 % селянства України 2,2 млн. ревізьких душ) умови реформи були сприятливіші. Вони одержали майже вдвічі більші земельні наділи, ніж поміщицькі селяни, а викупні платежі вносили менші.

Ще одним напрямком реформи було наділення селян землею. У звязку з цим виняткового значення набувало питання про розмір земельних наділів, які одержували селяни. Автори законодавчих актів про реформу виходили з того, що селянин повинен одержати землі рівно стільки, скільки необхідно, щоб привязати його до села, і не допустити переїзду в місто. Іншими словами, землі наділяли стільки, щоб її селянину не вистачало, тобто щоб він був привязаний до поміщицького господарства, вимушений йти в кабалу. Як наслідок, тільки 4,8% селян отримали наділи в розмірі, що забезпечував прожитковий мінімум, тоді як основна маса одержала менше землі, ніж мала до реформи.

Стаття 3 Загального положення про селян, які вийшли з кріпосної залежності, проголошувала: Помещики, сохраняя право собственности на все принадлежащие им земли, предоставляют за установленные повинности в постоянное пользование крестьян усадебную их оседлость и сверх того, для обеспечения их быта и для выполнения их обязанностей пред правительством и помещиком, то количество полевой земли и других угодий, которое определяется на основаниях, указанных в местных положениях. Остаточне вирішення питань про розміри земельних наділів і повинності залежало від добровільної угоди між селянами і поміщиком. З цією метою і був утворений інститут мирових посередників, покликаних примирити інтереси сторін. Однак цілком зрозуміло, що добровільної угоди між селянами і поміщиками з цього питання не могло бути. Тому закон одночасно встановлював досить визначені норми розміру наділів, максимально забезпечуючи при цьому інтереси поміщиків окремих губерній і повітів. Там, де земля давала невеликий прибуток, установлювалися дещо більші норми наділів, бо поміщику було вигідніше одержати викуп за землю, ніж вести своє господарство, і, навпаки, в місцевостях, де земля була кращої якості, більша її частина залишалася у власності поміщиків, а селянам виділялися мінімальні ділянки.

Розміри селянських наділів визначалися трьома місцевими положеннями, які враховували специфіку поземельних відносин у різних районах України. Зокрема, губернії Катеринославська, Херсонська і частково Таврійська, а також деякі повіти Харківської і Чернігівської губерній згідно з одним із місцевих Положений поділялися на три основні смуги: нечорноземну, чорноземну й степову. Ці смуги додатково поділялися на місцевості, для кожної з яких визначався розмір наділу на селянську душу, в який входили як присадибні ділянки, так і орні, сінокосні землі і пасовиська.

Крім того, Положение передбачало й іншу можливість обмеження селянського наділу. Наприклад, якщо сільська община виявляла бажання викупити землю у власність, поміщик мав право відрізати собі дві третини наділу. Він також міг за домовленістю з селянами виділити їм безплатно лише четверту частину вищого або зазначеного наділу, а решту землі залишити собі.

Певні відмінності мало Місцеве Положення про поземельне упорядкування селян, поселених на поміщицьких землях губерній: Чернігівської, Полтавської та частини Харківської. Його специфіка полягала в тому, що в основу наділення селян землею був покладений принцип спадкоємно-сімейного землекористування. Земля розподілялася в межах сільської общини не на зрівняльних засадах з періодичними переділами, як це робилося за общинної форми землекористування, а на основі сімейних ділянок, що складалися з садиби та польового наділу, або тільки з садиби. Вищий наділ на душу, залежно від місцевості, коливався від 2,75 до 4,5 десятин, нижчий становив половину вищого. При цьому, якщо існуючий селянський наділ перевищував вищий розмір наділу, розрахованого на всю селянську общину, то поміщику дозволялося відрізати цей надлишок у своє безпосереднє розпорядження. Якщо після надання землі в користування селян у розпорядженні поміщика залишалося менше однієї третини загальної кількості угідь, що йому належали, то він міг утримувати у своєму безпосередньому розпорядженні до третини всієї кількості угідь.

Внаслідок реформи українські селяни втратили 1 млн. десятин землі, або понад 15% загальної площі земель, які раніше перебували у їхньому користуванні. 94% колишніх поміщицьких селян одержали наділи, менші за пять десятин, що було нижче норми середнього прожиткового мінімуму. 344 тис. селян відпускалися на волю без землі або з наділом до 1,5 десятин на ревізьку душу. Найгірше забезпечувалися землею колишні поміщицькі селяни Полтавської, Катеринославської та Харківської губерній, де на одну ревізьку душу припадало від 1,1 до 1,9 десятин. Не набагато кращою була ситуація в Подільській (2 десятини), Київській (2,1 десятини) та Чернігівській (2,4 десятини) губерніях. Загалом у Полтавській і Катеринославській губерніях селяни втратили внаслідок реформи 40% своїх колишніх наділів, а в Харківській 31%.

На Правобережній Україні діяло особливе Місцеве положення про поземельне упорядкування селян, поселених на поміщицьких землях у Київській, Подільській та Волинській губерніях. Його основу становили дані так званої інвента

s