Селянська реформа 1861 року і її юридичне оформлення

Курсовой проект - История

Другие курсовые по предмету История

Для того чтобы скачать эту работу.
1. Подтвердите что Вы не робот:
2. И нажмите на эту кнопку.
закрыть



лялися на розгляд двох спеціальних редакційних комісій, які, завершивши роботу, передали проект у Головний комітет, під представництвом великого князя Костянтина Миколайовича. Там йому надали остаточної форми. Після цього, на початку 1861 року, проект був внесений у державну раду і по бажанню царя негайно розглянутий. Государ особисто відкрив засідання державної ради по селянській справі й у великій промові указав раді, що знищення кріпосного права є його пряма воля. Для виконанні цієї волі рада розглянула й схвалила проект закону про звільнення селян. Ані торгово-промислова буржуазія, ні тим більше селянство до підготовки реформи не були допущені. У річницю свого вступу на престол, 19 лютого 1861 року, імператор Олександр II підписав знаменитий маніфест Про скасування кріпосного права.

 

2.1 Правова база селянської реформи 1861 року в Україні

 

Одночасно з Маніфестом в той самий день були затверджені ще 17 законодавчих актів, що містили умови визволення селян. На територію України поширювалися документи як обовязкові для всієї Російської імперії (Общее положение о крестьянах, вышедших из крепостной зависимости, их усадебной оседлости и о содействии правительства к приобретению сими крестьянами в собственность полевых угодий, Правила о порядке приведения в действие положений о крестьянах, вышедших из крепостной зависимости), так і спеціально призначені для українських губерній місцеві положення. Так, порядок проведення селянської реформи в Катеринославській, Таврійській, Херсонській губерніях, а також в тих повітах Харківської губернії, для яких було характерним общинне землекористування, визначався Местным положением о поземельном устройстве крестьян, водворенных на помещичьих землях в губерниях великороссийских, новороссийских и белорусских. Для Чернігівської, Полтавської і частини Харківської губерній, де переважала подвірна форма селянського землекористування та існувала значна нерівномірність у дореформеному наділенні землею різних категорій селянства (господарів двору, піших робітників та ін.), було видане особливе Положення про поземельний устрій селян. Для губерній, що входили до Правобережної України з переважанням помісного дворянства польського походження і подвірної форми надільного землекористування у селян, чинним було Местное положение о поземельном устройстве крестьян, водворенных на помещичьих землях в губерниях Киевской, Подольской и Волынской.

 

2.2 Основний зміст реформи

 

У змісті селянської реформи можна виділити кілька основних напрямів. Передусім це скасування кріпосного права й особисте визволення селян. Крепостное право на крестьян, водворенных в помещичьих имениях, и на дворовых людей, зазначалося в Загальному положенні, отменяется навсегда и им надаются права состояния свободных сельских обывателей. Це означало, що з моменту оприлюднення Маніфесту 19 лютого 1861 р. колишній кріпосний селянин, у якого раніше поміщик міг відібрати все, що у нього було, а його самого продати, подарувати, програти в карти, без усякої вини заслати до Сибіру, міг вільно розпоряджатися своєю особистістю. За поміщиками зберігалися лише деякі права щодо нагляду за поведінкою селян, які вийшли з кріпосної залежності.

Однак отримання селянством в повному обсязі прав свободных сельских обывателей не було одноразовим актом, а являло собою тривалий процес. Не випадково, Маніфест 19 лютого 1861 р. досить невизначено проголошував, що кріпосні люди отримають повні права вільних селянських обивателів в свое время. І справді, селяни протягом двох років, тобто до 19 лютого 1863 p., зобовязані були відбувати ті ж самі повинності (панщину й оброк), що й за часів кріпосного права, і підкорятися, як і колись, поміщикам. Упродовж цього часу Сенат за поданням губернаторів призначав із числа дворян мирових посередників, на яких покладалося розвязання спорів між селянами і поміщиками і втілення в життя реформи 1861 р. на місцях.

Поміщики або мирові посередники повинні були скласти для кожної селянської общини статутні грамоти, в яких будет исчислено, на основании местного положения, количество земли, предоставляемой крестьянам в постоянное пользование, и размер повинностей, причитающихся с них в пользу помещика как за землю, так и за другие от него выгоды. Зміст статутної грамоти обовязково доводився до відома відповідної селянської общини, і селяни мали право вносити до неї свої зауваження і пропозиції. Після того, як селян ознайомлювали з текстом статутної грамоти і мировий посередник визнавав її зміст таким, що відповідає вимогам закону, грамота набувала чинності. Згода селян на умови, передбачені грамотою, не була обовязковою. З цього часу селяни ставали тимчасовозобовязаними. Поки що вони одержували землю лише в користування і за це мусили розраховуватися повинностями на користь поміщика панщиною або оброком, які мало чим відрізнялися від їхніх колишніх кріпосних повинностей.

Положення Про поземельний устрій закріплювали виконання подібного роду повинностей на весь період тимчасовозобовязаного стану, що тривав від двох до девяти років, а інколи і до 1 січня 1883 р. Так, у губерніях Південної України і в деяких повітах Харківської і Чернігівської губерній сума оброку становила 9 крб. за вищий, зазначений наділ або ж призначалося 40 чоловічих і 3О жіночих днів панщини. У Чернігівській, Полтавській і частині Харківської губерніях за десятину лану залежно від розряду місцевості оброк призначався у розмірі від 1 крб. 40 коп. до 2 крб. 80 коп. Панщина обчислювалася тільки чоловічими пішими днями у кількості від 12 до 21 дня. У Київській, Подільській і Волинській губерніях оброк коливався від 1 крб. 35 коп. до 3 крб. 30 коп., а панщина чоловічими пішими днями від 8,5 до 20 днів.

Отже, поміщикам надавалася можливість користуватися протягом тривалого часу дармовою працею своїх колишніх, зменшувати площе селянських земель, надавати їм неповні душові наділи.

У селах Лівобережжя і Півдня було відрізано близько 1 млн. десятин, або 15 % загальної площі землекористування. Із загальної кількості 2,5 млн. ревізьких душ колишніх поміщицьких селян в Україні 220 тис. (із сімями 440 тис. осіб) були зовсім позбавлено землі. Майже 100 тис. одержали наділи до 1 десятини на ревізьку душу. Наділи, менші за 5 десятин, тобто менші за прожитковий мінімум, одержали 94 % ревізьких душ. До того ж поміщики залишали собі найкращі землі, а селянам віддавали найгірші, позбавляли селян випасів, водопоїв, луків, лісів та інших угідь. Інтересам поміщиків відповідала також закупівельна операція, яку здійснював царський уряд. Загалом селяни повинні були внести закупівельних платежів на суму, що приблизно в чотири рази перевищувала тогочасну ринкову вартість землі. Для державних селян (50 % селянства України 2,2 млн. ревізьких душ) умови реформи були сприятливіші. Вони одержали майже вдвічі більші земельні наділи, ніж поміщицькі селяни, а викупні платежі вносили менші.

Ще одним напрямком реформи було наділення селян землею. У звязку з цим виняткового значення набувало питання про розмір земельних наділів, які одержували селяни. Автори законодавчих актів про реформу виходили з того, що селянин повинен одержати землі рівно стільки, скільки необхідно, щоб привязати його до села, і не допустити переїзду в місто. Іншими словами, землі наділяли стільки, щоб її селянину не вистачало, тобто щоб він був привязаний до поміщицького господарства, вимушений йти в кабалу. Як наслідок, тільки 4,8% селян отримали наділи в розмірі, що забезпечував прожитковий мінімум, тоді як основна маса одержала менше землі, ніж мала до реформи.

Стаття 3 Загального положення про селян, які вийшли з кріпосної залежності, проголошувала: Помещики, сохраняя право собственности на все принадлежащие им земли, предоставляют за установленные повинности в постоянное пользование крестьян усадебную их оседлость и сверх того, для обеспечения их быта и для выполнения их обязанностей пред правительством и помещиком, то количество полевой земли и других угодий, которое определяется на основаниях, указанных в местных положениях. Остаточне вирішення питань про розміри земельних наділів і повинності залежало від добровільної угоди між селянами і поміщиком. З цією метою і був утворений інститут мирових посередників, покликаних примирити інтереси сторін. Однак цілком зрозуміло, що добровільної угоди між селянами і поміщиками з цього питання не могло бути. Тому закон одночасно встановлював досить визначені норми розміру наділів, максимально забезпечуючи при цьому інтереси поміщиків окремих губерній і повітів. Там, де земля давала невеликий прибуток, установлювалися дещо більші норми наділів, бо поміщику було вигідніше одержати викуп за землю, ніж вести своє господарство, і, навпаки, в місцевостях, де земля була кращої якості, більша її частина залишалася у власності поміщиків, а селянам виділялися мінімальні ділянки.

Розміри селянських наділів визначалися трьома місцевими положеннями, які враховували специфіку поземельних відносин у різних районах України. Зокрема, губернії Катеринославська, Херсонська і частково Таврійська, а також деякі повіти Харківської і Чернігівської губерній згідно з одним із місцевих Положений поділялися на три основні смуги: нечорноземну, чорноземну й степову. Ці смуги додатково поділялися на місцевості, для кожної з яких визначався розмір наділу на селянську душу, в який входили як присадибні ділянки, так і орні, сінокосні землі і пасовиська.

Крім того, Положение передбачало й іншу можливість обмеження селянського наділу. Наприклад, якщо сільська община виявляла бажання викупити землю у власність, поміщик мав право відрізати собі дві третини наділу. Він та