Архітектура Поділля

Густинський літопис повідомляє, що польський король Казимеж Великий (1333-1370 р.р.) "мурами многие грады омурова", переслідуючи мету зміцнення кордонів з Ордою

Архітектура Поділля

Курсовой проект

Туризм

Другие курсовые по предмету

Туризм

Сдать работу со 100% гаранией

План

 

Вступ

Розділ 1. Дослідження історії архітектури Поділля

Розділ 2. Визначні памятки архітектури Поділля

Висновки

Список використаної літератури

 

Вступ

 

Поділля - один з найцікавіших з історико-архітектурної точки зору регіонів, відомий своєю винятковою ґеополітичною роллю в житті Південно-Західної Русі-України. Місце розташування на перехресті щоважливіших торговельних шляхів та на межі між християнським Заходом та мусульманським Сходом наводить на думку про подібність його історичної долі до долі всієї України, яка саме завдяки ключовому ґеополітичному положенню в євроазійському просторі на декілька століть опинилася в епіцентрі політичних змагань видатних держав Європи та Азії. Аналогічну модель історичного розвою демонструє й Поділля, на терені якого впродовж ХП-ХVIIІ століть перетиналися політичні інтереси Литви, Польщі, Золотої Орди, Туреччини, Росії. Порубіжне положення Поділля спричинилося до появи на його теренах потужних фортифікацій, котрим, на думку А.Н.Кирпичникова, треба завдячувати могутньому військово-технічному злету Київської Русі, який протягом довгого часу впливав на розвиток військової техніки і тактики, а також організації оборонного будівництва (1).

Проблема генези й еволюції фортифікацій Поділля опрацьована вкрай слабо. Це пояснюється складністю архітектурно-археологічних досліджень здебільшого зруйнованих, занедбаних і спотворених замчищ, фортець, замків та оборонних храмів, а також недостатньо опрацьованою джерелознавчою базою. Стан справ в галузі вивчення оборонного будівництва найвичерпніше визначив Б.Ґеркен в ґрунтовній монографії, присвяченій одному з найвідоміших подільських замків - Язловецькому. Це дослідження дотепер не тільки не втрачає актуальності, а й лишається єдиним прикладом ґрунтовної історико-архітектурної монографії з середньовічної фортифікації. На жаль брак подібних публікацій створює своєрідний вакуум, який стихійно заповнюється науково необґрунтованою, неперевіреною, здебільшого поверховою інформацією на кшталт побутуючої нині в історіографії концепції зародження в Україні мурованого оборонного будівництва. Згідно з цією концепцією перші муровані укріплення виникли н другій половині ХІП ст., спорадично застосовувалися у ХІV-ХV ст., і лише у ХVІ-ХVII ст. розповсюдилися внаслідок перебудови в камені або цеглі первісних дерев'яних замків і фортець. Ця концепція, що зайняла в сучасній науці досить стійку позицію, кочуючи з джерела до джерела, як не дивно, ніколи не мала чіткої наукової аргументації і абсолютно не кореспондується з висновками ґрунтовних досліджень окремих оборонних об'єктів. Вона лишає без відповіді питання, чому завжди аванґардна з точки зору функціональної орґанізації та використання прогресивних архітектурних форм, конструкцій, матеріалів і будівельних технологій фортифікація, порівняно з іншими видами будівельного мистецтва (зокрема культового), на теренах Західної України пішла абсолютно нелогічним і неефективним шляхом розвитку, зіґнорувавши з найбільш доцільного, економічного й розповсюдженого на цих землях будівельного матеріалу - каменю - і віддавши перевагу дереву, що у воєнних умовах значно йому поступалося.

 

РОЗДІЛ 1. ДОСЛІДЖЕННЯ ІСТОРІЇ АРХІТЕКТУРИ НА ПОДІЛЛІ

 

За останні роки українською історико-архітектурною наукою отримані нові дані щодо історії фортифікацій Кам'янця-Подільського, Меджибожа, Львова, Переяславля, Кременця (4), які свідчать про появу мурованих укріплень раніше другої половини ХШ ст. Цікавим є факт, що, датуючи муровану Ладозьку фортецю (Північна Русь) початком XII ст., А.Н.Кирпичников вважає її прототипом фортецю Переяслава-Хмельпицького (т.зв. Єфремова города), а вплив досягнень фортифікації Південної Русі на північні руські землі переконливо пов'язує з закономірностями історичних обставин (зокрема зв'язків Ладоги та Переяслава через дім Всеволодовичів-Мономаховичів). Заслуговує також на увагу думка дослідника про те, що "на Руси могли сооружать настоящие боевые каменные крепости задолго до второй половины ХШ в., когда это стало общей необходимостью ... Создание каменных Переяславля и Ладоги объясняется не какой-то местной "технологической" традицией, а общерусской военной потребностью, что расширяет паше представление о возможностях и масштабах государственного каменного строительства на Руси ХІ-ХП вв." (5).

Отже, факт існування домонгольських мурованих укріплень па теренах як Західної, так і Східної України незаперечне доведений архітектурною археологією. В зв'язку з цим основне питання полягає в тому, чи є підстави розглядати це явище як типове, чи й падалі вважати його унікальним, а об'єктам досліджень надавати статус винятків, як це робилося дотепер. Середньовічне військове будівництво Поділля як цілісне явище досі практично не досліджувалося і неопрацьоване ані в історіографічному, ані в джерелознавчому аспектах. Виняток становить неопублікована праця Г.Логвина, в якій зроблена спроба розглянути па соціально-історичному тлі та узагальнити поширений по окремих публікаціях історико-архітектурний матеріал, що стосується групи подільських замків (6). Відсутні дані про локалізацію, стан збереженості об'єктів, немає бодай схематичної фіксації натурних залишків всіх споруд. Точно не визначена навіть кількісні укріплень, що існували па Поділлі. Так, О. Мацюк та П. Штойко картографують на підставі історико-літературних та архівних джерел 485 оборонних споруд в межах лише західної частий Поділля (7). Принагідне зауважимо, що серед науковців є суттєві розбіжності у визначенні історичних меж Подільського регіону. Аналіз картографічних матеріалів середини XVI - третьої чверті XVII ст. (8) показує, що Поділля не мало сталих меж: на заході вони змінювалися на обширі між річкою Збруч та Рогатином Івано-Франківської області, на сході - від Бара Вінницької аж до Очакова Одеської області. Відносно стійкою є північна межа, що проходила по лінії Збараж - Старокостянтинів - Хмільник. Незмінною залишалася лише південна межа, що співпадала з середньою течією Дністра. На мапах XVII ст. Поділля розділяється на Нижнє (ВАSSА РОDOLIА) та Верхнє (АLТА РОDOLIА). Останнє, як найдавніше і найбільш насичене оборонними спорудами, цікавить нас передовсім. Студіюючи оборонне будівництво Поділля, слід насамперед вказати па низку історіографічних робіт М.Грушевського, Д.Дорошенка, К Шайпохи, Ю. Антоні, О. Чоловського, Ю. Сіцінського, Р. Афтаназі, В. Гульдмана, М. Молчановського (9); доповнених нечисленними статтями і монографіями нашого століття, присвяченими окремім об'єктам, частіша з яких виконана на базі сучасних історико-архітектурних досліджень та солідному архівному матеріалі. Дослідники середньовічного оборонного будівництва Поділля зазначають, що суттєвий вплив на фортифікацію виявили особливості природної топографії Подільської височини, порізаної численними притоками Дністра та Південного Бугу, річища яких лежать в глибоких долинах і мають безліч вигинів та закрутів, утворюючи численні миси, підняті на десятки метрів над заплавами річок. Тип масового укріплення, що у фаховій літературі дістав назву "односторонньої фортеці", є найхарактернішим для Поділля. До нього належать замки та оборонні храми Кам'янця-Подільського, Меджибожа, Зіньова, Кудрипців, Кривчого, Скали-Подільської, Сутківців, Чорпокозинців, Шарівки, Буданова, Підзамочка, Бучача, Монастирка під Бучачем, Панівців, Янова, Теребовлі, Язловця, Сидорова, Токів, Червоиограда, Микулинців, Висічки, Старого Збаража, Буші, Озаринців, Стіни тощо. Мисовий тип демонструє також безліч городищ, розкиданих по притоках Дністра: у селах Сокольці, Джуринцях, Лоївцях, м.Брацлаві Вінницької області, м.Смотричі, селах Гринчук, Великому Карабчієві, Хребтієві, Пилипах Хребтіївських, Княгинині, Карачківцях, Кривчику, Калюсі, Княжполі, Колубаївцях, Купині, Грицькові, Приворонні Хмельницької області, селах Більчому Золотому, Вовківнях, Ланівцях, Тудорові (Федорівні), Зеленчому (Теребовлі) Тернопільської області та багатьох інших. Цікаво, що мисовий тип є досить архаїчним, але на Поділлі він зустрічається аж до ХVП ст. включно. П.Раппопорт виділяє мисовий тип укріплень як домінуючий па території Галицької землі починаючи з Х-ХІ ст., на відміну від круглих та наближених до квадрату в плані городищ, що були розповсюджені в інших регіонах і відсутні на Галичині й Поділлі.

На нашу думку, ландшафтно-топоґрафічний чинник був значною мірою підсилений також і історичними умовами розвитку регіону, зокрема, його історико-політичною роллю. Якщо звернути увагу на кількість міст Пониззя-Поділля, згадуваних в літописах до XIV ст., складається враження, що ця земля майже не була урбанізованою. Це особливо виразно простежується по даних картографування Л.Махновцем міст, що згадуються в Літописі Руському. Міста Пониззя з'являються в літописі у XII ст. як такі, що вже існують; жодних даних про час їх заснування літопис не подає. Ці міста вкрай нечисленні: Ушиця, Микулин, Бакота, Калюс, Кучелмин, Кам'янець. В кінці XIV ст. до них додаються Смотрич, Червоноград, Скала, Меджибіж, Божський, Винниця. Всі міста, що їх згадує літопис, локалізуються па дуже обмежених територіях, що прилягають до Дністра та двох його головних приток. Разом з тим простір в межіріччі Дністра та Південного Бугу (приблизно 100x150 км) взагалі не має поселень, що порівняно з щільно залюдненими теренами Галичини й Волині видається малоймовірним, враховуючи природні багатства, клімат і родючі землі пронизаного річками Поділля. Слушний напрямок розв'язання цієї проблеми запропонував М. Молчановський, звернувши увагу на "раптовість", з якою на політичній мага Південної Русі і, зокрема, Галицько-Волинського князівства, з'являється Пониззя з містами. Він звернув увагу на певну політичну незалежність цієї землі, що досить переконливо проступає з контексту літопису. По

Похожие работы

1 2 3 4 5 > >>