Археологія Закарпаття

У XVI-XVII ст. Мукачівщина стала теренами боротьби між державою Габсбурґів і Трансільванією. У той час фортецю кілька разів нищили, перепродували

Археологія Закарпаття

Дипломная работа

Культура и искусство

Другие дипломы по предмету

Культура и искусство

Сдать работу со 100% гаранией
його перебудову як кафедрального собору. Саме тоді в інтерєрі зявився теперішній вівтар (майстер Франциск Тек, 1799 р.) та инші предмети декору. Імператриця Марія Терезія щедро доклалась до підтримки святині, подарувавши єпископу Андрію Бачинському дорогі шати і предмети церковного вжитку. Саме на її честь відбулось освячення храму 15 жовтня 1780 р. - у день народження монаршої особи. Над додатковим оздобленням храму почергово працювали єпископ Василь Попович (1846 р.), художник Фердинанд Видра. Найбільші зміни було впроваджено з ініціативи єпископа Івана Пастелія. У 1812 р. велика гроза пошкодила одну з дзвіниць. Попри те, до 1877 р. роботи під керівництвом архітектора Ласло Фабрі були завершені. Зовнішні зміни у вигляді прибудованих коринфських колон і годинників на вежах наблизили будівлю до стилю пізнього бароко. У 1939 р. над оздобою плафону «Воздвиження Чесного і Животворящого Хреста» і шести круглих фресок «Отці церкви» працював відомий закарпатський художник Йосип Бокшай, який водночас є автором вітражів у вікні захристії і виконаної у сецесійному стилі каплиці єпископа.

З шести бічних вівтарів два прикрашені образам роботи Бокшая («Пресвята Богородиця»). Вівтар «Святе Серце Христове» виконав Юлій Віраґ. На свято Воздвиження у 1926 р. були посвячені три нові дзвони, вилиті фірмою «Акорд». Влітку 1928 р. провели оновлення обох веж і позолотили хрести. Ще раніше у лівій вежі встановили дзвін «Іван» вагою в одну тону, а у правій - тритонний дзвін. Після ліквідації Греко-Католицької Церкви храм було передано Православній Церкві. За часів совєтської влади багато памятних таблиць зруйнували, поховання пограбували. Лише 7 січня 1991 р. після кількарічної боротьби храм повернувся до давніх господарів.

Зараз у криптах храму спочиває багато достойників Греко-Католицької Церкви. 28 червня 2003 р. тут перепоховали мощі єпископа Теодора Ромжі. Після приєднання Закарпаття до СССР влада змушувала його зректись віри, однак владика рішуче відмовлявся. Тоді на нього вчинили замах, інсценізований під автомобільну аварію. Однак, єпископ вижив. Вже у лікарні, за особистим розпорядженням найвищого керівництва, до нього підіслали «медсестру», яка за допомогою отрути кураре вбила його. У 2001 р. під час свого візиту в Україну папа Іван Павло ІІ беатифікував Теодора Ромжу як мученика за віру.[13,с.32-35]

Поряд з Кафедральним храмом стоїть будинок Єпископської резиденції. Його будівництво розпочалось за рішенням Яноша Х Другета майже водночас із церквою. Фундамент заклали у 1641 р. Тут розташовувалась єзуїтська колегія і школа - перший вищий навчальний заклад Закарпаття. За своїм освітянським значенням його порівнюють із знаменитою Києво-Могилянською академією. У 1644 і 1685 рр., коли ворожі війська плюндрували місто, важкі випробування випали і на долю колегії. Однак, кожного разу її відбудовували. У 1773 р. будівлю колегії передали державній скарбниці і вона стояла пусткою. 1 серпня 1775 р. вже новий власник - Мукачівська греко-католицька єпархія перейняла приміщення і цінну бібліотеку. З часом резиденція була багато оздоблена (арх. Лука Фабрі, 1878 р.) і вражала відвідувачів своїм інтерєром. У її приміщенні відбувались важливі події. Одне з останніх оновлень будівлі і прилеглої до неї території проводилось у 1937 р. будівельником Дезидерієм Боніславським за проєктом Еміліана Еґреші.

Окрему цінність становила бібліотека колегії з 1858 книг. Єпископ Андрій Бачинський оточив її особливою турботою і постійно поповнював. Перед Першою світовою війною збірка налічувала понад 20000 томів. У 1949 р. приміщення будівлі займали органи НКВС. Пізніше бібліотеку передали Ужгородському державному університетові.

Будівля колишнього ужгородського Жупанату (пл. Жупанацька, 3) збудована у 1809 р. Її фасад і досі прикрашений гербом комітату. Раніше тут містилась міська адміністрація. Будинок, збудований у формі літери «П», був свідком великої кількости знаменних подій. У його приміщенні прийняли рішення про вуличне освітлення міста, а 10 лютого 1878 р. член Ужанського культурного товариства Лойок Зекань продемонстрував присутнім дію телефонного апарату. Не оминули стін жупанату і найважливіші політичні події. У 1848-1849 рр. він став одним з центрів угорської національної революції. У 1919 р. тут відбулось засідання Руської Народної Ради, де ухвалили рішення про приєднання краю до Чехословаччини. 9 травня 1920 р. у будинку оголосили про створення товариства «Просвіта». Григорій Жаткович - перший губернатор Закарпаття з 1919 по 1921 рр., також урядував у цьому будинку. Зараз приміщення використовують як музей творів видатного художника Йосипа Бокшая та инших митців краю.

Поряд з жупанатом височіє будівля Реформатської (Кальвіністської) церкви, яка увінчана восьмикутною булавою. Після численних дискусій між католиками і реформатами останні отримали у 1767 р. можливість заснувати власну громаду. 1789 р. імператор Йосиф ІІ дозволив побудувати храм. Будівлю виконано у псевдоготичному стилі і завершено у 1796 р. У 1854 р. проведено останню велику реконструкцію.

Щоб вповні відчути неповторну атмосферу передвоєнного міста, варто, спустившись з гори, вийти на вулицю О. Довженка, яка ще в 20-30-х рр. за планом чеської влади забудована оригінальними і водночас функціональними будинками у стилі знаменитого конструктивізму. Дійшовши до Народної площі, можна оглянути колишній будинок Народної ради (арх. А. Крупка). Сьогодні це будівля обласної держадміністрації. Звідси залишається лише кілька кроків до Набережної Незалежности, яка допровадить нас до Пішохідного мосту. Як повноцінна вулиця вона існує лише з 1923 року, коли розпочались роботи з регуляції течії річки у межах Ужгорода. Це дало змогу вивільнити на правобережжі значні площі заболочених земель і віддати їх під забудову. Частину грошей на цю реконструкцію чеській владі виділив французький уряд Ж. Клемансо. Перша назва набережної була на честь одного з найбільш відомих художників Підкарпатської Руси - I. Рошковича. У совєтські часи її перейменували на Ленінградську. Нинішня назва нарешті майже аполітична.

До цікавих споруд Набережної Незалежности відносять будівлю колишньої чеської жандармерії, де зараз розмістився медичний факультет Ужгородського національного університету, приміщення Національного банку (1934-1936 рр.) (вул. Пушкіна, 1), збудованого у стилі пізнього конструктивізму з цікавими скульптурними формами, і будинок колишньої угорської гімназії для хлопців, виконаний в 1912 р. у еклектичному стилі (зараз ЗОШ ім. Т. Шевченка). Окрасою набережної є найдовша в Европі (2,2 км) липова алея, яку було висаджено ще у 1928 році.

У свій час на набережній було встановлено монумент совєтським солдатам. Ужгородці з гумором стверджують, що його розібрали через особливість композиції, у якій один з вояків експресивно цілив гранатою у бік місцевого комітету комуністичної партії. Зараз на набережній є памятник А. Волошину.

Ужгородські мости -- Пішохідний, Підвісний, Підзамковий, Залізничний, Радванський, Обїзний та Боздочиський - це не лише важлива система міських комунікацій. Більшість з них збудовані вже у ХХ ст. Однак, деякі віддавна є цікавою частиною історії. Спокійний на перший погляд Уж у давнину розливався кількома рукавами настільки потужно, що фактично припиняв рух між право- та лівобережними дільницями. Саме тому близько 1333 р. була здійснена спроба впорядкувати і приборкати русло річки. Перша згадка про міст в Ужгороді належить до 1320 р. А у 1631 р. у місті існувало вже принаймні два великих мости. За підтримання їх технічного стану відповідали власники, однак ремонти здійснювались за кошти, отримані з податку городян і перевізників. Митниця стояла біля камяного Пішохідного мосту з боку сучасної площі Є. Фенцика. За часів самоврядности мито вибирала вже державна скарбниця. Так тривало аж до 30 вересня 1907 р., коли плату скасували.

Повені - одвічна і найбільша природна проблема Закарпаття. Инколи стихія була такої сили, що цілковито руйнувала мости, і тоді, попри великий ризик, людей і товари доводилось перевозити на човнах. Саме під час повені 1893 р. деревяний Пішохідний міст був знищений. Більша частина сьогоднішніх транспортних мостів споруджені або перебудовані після Другої світової війни.

Найбільш знаменитий з мостів - Пішохідний, є одним з улюблених місць відпочинку мешканців і гостей Ужгорода. Потрапити до нього можна вулицею Корзо або з вулиці А. Волошина через Театральний провулок. Дільниця між сучасними вул. Волошина та площею була розбудована коштами чеського взуттєвого короля Баті. Упритул до готелю «Корона» стояв його будинок з гарною крамницею. Зараз тут магазин «Барвінок». У цих околицях чудові краєвиди і гарна атмосфера. За умови, якщо вода під мостом не замутнена через дощі, що пройшли у горах, можна помилуватись фореллю, що инколи навіть вискакує на поверхню плеса.

Про дотепність мешканців Ужгорода свідчить факт, що поблизький ресторан «Над Ужом» молодь лагідно називає «Над Гадом». Поблизу каварні росте трьохсотлітній ясен. Щоправда, більшість відвідувачів, прогулюючись мостом, навіть не здогадуються, що, споглядаючи водяне плесо, перебувають за два кроки від місцевої «стіни смерти». Власне кажучи, це мур, який зміцнює берег праворуч від мосту. Мешканці розповідають, що тут постійно траплялось багато нещасних випадків. На додаток, стіну уподобали самогубці, котрі з неї стрибали до річки. Щоправда, поза випадками останніх закарпатських повеней, в инший час утопитись у цьому місці було б важко, адже річка дуже обміліла.

Площа Євгена Фенцика (1844-1903), що прилягає до мосту, названа на честь знаного закарпатського письменника і політичного діяча. За совєтських часів вона мала назву Театральна, тому багато мешканців і надалі воліють послуговуватись саме тією версією. Архітектурне обличчя площі сформувалось переважно у другій пол

Похожие работы

<< < 3 4 5 6 7 8 9 10 11 > >>