Археологія Закарпаття

У XVI-XVII ст. Мукачівщина стала теренами боротьби між державою Габсбурґів і Трансільванією. У той час фортецю кілька разів нищили, перепродували

Археологія Закарпаття

Дипломная работа

Культура и искусство

Другие дипломы по предмету

Культура и искусство

Сдать работу со 100% гаранией
а тиждень бригада з кількох людей березовими мітлами намагалась навести лад. Очевидно, що їх зусиль було замало. Угорський поет Шандор Петефі писав, що «… Ужгород дуже погане місто. Брудне й неохайне. Якраз таке, як пяна людина, котра впала в калюжу й тепер брудна хитаючись іде додому». Що змінилось відтоді - вирішувати сучасному мандрівнику.

Вулиця Корзо. В історичних джерелах вулиця, що зєднує сучасну площу Ф. Корятовича та вул. А. Волошина, мала назву Мостова, а пізніше її назвали на честь відомого угорського письменника і педагога Ф. Казінці (Kazinczy Ferenc). Тут мешкали переважно заможні ремісники. Сьогодні це одне з найулюбленіших місць для прогулянок мешканців і гостей Ужгорода. Після численних перебудов її архітектурне обличчя сформувалось переважно наприкінці ХІХ - на поч. ХХ ст. Останнім часом місцева влада оновила більшість фасадів, однак за гарним фасадом часто приховується не менш неповторна атмосфера двориків і закутків.

Власне кажучи, у перекладі назва Корзо і означає місце для прогулянок, променаду. Раніше вулиця була місцем, де розмістилась велика кількість маленьких крамниць. Серед власників було багато євреїв. Місцеві модниці могли задовольнити тут найвибагливіші бажання і мрії. Після вдалої покупки її можна було відсвяткувати в одній з численних каварень. Вулиця провадить у бік Пішохідного мосту, який є ще однією візитною карткою Ужгорода.[13,с.2-3]

Перш, ніж піти звичним для більшости туристів шляхом, варто зупинитись на перетині Корзо з вулицею А. Волошина, де стоїть будинок, що, на перший погляд, може і не привернути увагу пересічного перехожого. Збудована з білої силікатної цегли, споруда є знаменитим в минулому «Білим кораблем», що свою назву отримала не тільки від кольору стін будинку, але й від назви корчми, яку відкрили тут у 1780 р. Нагорі облаштували гостьові покої, що органічно доповнювали послуги закладу. Будинок і корчма належали державі, але для якіснішого управління будинок передавали у приватне користування. На жаль, від старої архітектури сьогодні залишились лише літературні спогади. Останню перебудову здійснив арх. М. Мегер у 1902-1903 рр., а вже 4 січня 1909 р. будинок згорів. Ця подія навіть спонукала міську владу серйозніше поставитись до організації пожежної безпеки у місті. Сьогодні тут житловий будинок, крамниці і каварні.

Будинок пожежної команди в Ужгороді розташувався на вул. Тургенєва, 2. Це одна з будівель, що упродовж десятиліть не змінює свого призначення. Хоча першочергово це були військові казарми ім. Франца Йосифа. Пожежі були для міста другим після повеней лихом. У 1852 р. тут запровадили перші протипожежні правила, згідно з якими кожен господар мав мати на власному подвірї бочку з водою. Невиконання постанови каралось великим штрафом.

Вулиця А. Волошина заслуговує на окрему увагу. Залишивши на хвилину мандрівку до Пішохідного мосту, варто звернути біля «Білого корабля» праворуч і оглянути її памятки. Раніше ця частина вулиці мала назву Маломостова, бо провадила до Малого моста, перекинутого через один з рукавів Ужа - Малий Уж. Попри свою «дрібну» назву, вулиця славна своїми «великими» справами. У числі перших вона була забрукована. У 1855 р. цю традицію поширили на инші вулиці, доповнивши ними частину важливого тракту Кошіце - Мукачеве. У місці виходу вулиці на площу Ф. Корятовича стоїть будинок, будівництво якого розпочалось у 1909 р. Згодом у ньому розмістилися готель і ресторан «Берчені». На той час заклад вважався одним з найпрестижніших і у ньому збиралась місцева аристократія.

Повернувшись до перехрестя ліворуч, побачимо Римо-католицький костел Св. Юрія (Георгія) (вул. Волошина, 9) - одну з найдавніших памяток міста. Припускають, що історію цієї будівлі можна розпочинати з 1619 р., коли володар міста Юрій Другет (1583-1620), повернувшись в лоно католицької церкви під впливом архієпископа Пейтера Пазманя, зруйнував лютеранську церкву і вирішив на цьому місці збудувати католицький костел. Уже після його смерти наступник Міклош Берчені (Bercsйnyi Miklуs) продовжив започатковані роботи. Сучасного, необарокового вигляду споруда набула лише у 1762-1766 рр. під опікою архідиякона Емеріха Хорвата. У 1763 р. над її оздобою працював відомий майстер Янош Лукач. Необароковий вівтар з полотном відомого в Ужгороді майстра Лукача Йожефа Краккера (1717-1779) було завершено у 1895 р. У 1820 р. на вежі костелу встановили годинник. Після пожежі 1857 р. його замінили на новий, який працює і сьогодні. Костел і фігура Діви Марії на подвірї ліворуч від входу щасливо витримали всі військові лихоліття. Щоправда, совєтська влада таки закрила храм, а фігуру знищила. Лише у 2000-2001 рр. святиню і скульптуру відновили.

Бунтівний памятник. На теперішній площі Ш. Петефі раніше стояв памятник президентові Чехії Т. Масарику. У 1938 р. монумент демонтували угорці і перевезли до словацького міста Міхайлівці, а потім у Братиславу. 1945-го німці перевезли його у німецьке місто Пасау. Після війни памятник повернувся до Чехії. Але його вигляд муляв очі комуністам і його знову демонтували. Громадяни заховали його і повернули на пєдестал лише у 1968 р. Уже як «учасника антикомуністичного заколоту» памятник покарали, переплавивши на сталеливарному комбінаті. У 2002 р. у сквері біля Великого мосту встановлено новий бюст президента (ск. Й. Вайце).

Будинок Гізелли (вул. Волошина, 13). До 1859 р. у місті не було жодної церковної школи для дівчат, хоча бажаючих надати добру освіту для дочок не бракувало. Ініціятива створення закладу належала католицькому єпископу Міхаю Гаасу. Будівля, що збереглась до нашого часу, є результатом перебудов 1903-1907 рр. У школі, де мешкало тринадцять дівчат, навчали рукоділлю, музиці, розвивали у вихованок естетичне почуття. Свою назву школа отримала від імени Св. Гізелли - дружини угорського короля Іштвана Святого. Після смерти чоловіка Гізелла відмовилась від світського життя, пішла у монастир і по смерті була беатифікована. Її скульптура на фасаді за совєтських часів стала «вязнем сумління». Влада її просто замурувала і лише у 1996 р. справедливість відновлено. Зараз тут музичне училище ім. І. Задора.

Сьогодні уже ніщо не нагадує, що на місці найвищої споруди довоєнного Ужгорода, а саме приміщення Василіанського монастиря (сьогодні одного з корпусів Ужгородського університету), стояла будівля Грецької церкви - ще одного свідчення національного різнобарвя міста. Греки прибули до Ужгорода у другій половині XVII ст. з міста Токай, що в Угорщині. На відміну від грецьких емігрантів в Галичині, які торгували вином, головним заняттям закарпатських греків була торгівля вовною. Наприкінці століття їм належало шість крамниць. Саме тоді частина з них, обєднавши зусилля, придбали земельну ділянку для будівництва храму. Як згадує краєзнавець Йосип Кобаль, церква мала гарні дзвони, один з яких було відлито аж у Венеції. Греки мали власний цвинтар. Однак, поступово, через конкуренцію з боку єврейських торговців вони почали втрачати позиції. З часом від славних родів Графіоді, Паун, Коста, залишились лише спогади. Останній грецький священик - Світозар Болярич залишив місто у 1879 р. 22 вересня 1900 р. будівлю і землю придбала Мукачівська греко-католицька єпархія. Після чергової, нищівної пожежі у 1906 р. було прийнято рішення про цілковиту перебудову храму і започаткування монастиря. Урочисте закладення наріжного каменю відбулось 29 жовтня 1911 р. По закінченні будівництва і аж до початку Першої світової війни це була найвища споруда Ужгорода. Шляхом великого народного здвигу і щоденної праці монахів 1 вересня 1937 р. тут організовано класичну гімназію з українською мовою навчання. Монастир славився багатою внутрішньою оздобою та активною діяльністю власної друкарні. Рештки будівлі перебудували і прикрасили фресками Йосипа Бокшая. У листопаді 1938 р., після приєднання Ужгорода до Угорщини, гімназію закрили. У 1947 р. совєтська влада ліквідувала монастир, пристосувавши його приміщення для потреб університету.

Пройшовши кілька кроків далі, потрапимо на вулицю І. Ольбрахта. Зараз вона носить імя знаного чеського письменника, однак її перша назва - Підвальний ряд. З огляду на те, що вона пролягла уздовж схилу замкової гори, тут зручно і винахідливо розташували винні підвали, яких, за деякими повідомленнями, було у місті близько ста. До початку Другої світової війни сюди приходили мешканці, щоб у затишній атмосфері, за келихом знаменитих закарпатських вин провести кілька годин вихідного дня. Місцеві вина, знані в иноземних джерелах як «угорські», завжди були предметом активного експорту. І сьогодні багато мешканців Закарпаття виробляють вино для власного вжитку і на продаж. Через свою невисоку ціну і добру якість вина завжди були особливо популярними. До впорядкування імпорту вин у ХІХ ст. особливо доклалась родина графів Шьонборнів. Щоправда, у 1891 р. закарпатські винороби пережили трагедію. З Америки сюди потрапила філоксера - хвороба, яка знищила майже всю лозу. Місцевим виробникам довелось розпочинати все спочатку…[36,с.5-6]

Ужгородський замок є тим обєктом, що приваблює кожного, хто хоча б на один день прибув до міста. Цю величну споруду помітно вже на підїзді до міста. Вона домінує над старою частиною вже хоча б тому, що стоїть на природній горі заввишки понад 30 м. Як і загалом про місто, першу згадку про фортецю залишив згаданий раніше Аль-Ідрісі. Однак, свій твір він написав у ХІІ ст., а сучасні археологічні студії засвідчують, що вже принаймні у VII-IХ ст. на Замковій горі було укріплене городище білих хорватів. Середньовічна хроніка «Діяння угорців» повязує заснування замку з іменем легендарного словянського князя Лаборця. Згідно з відомостями, останній щасливо правив своїм народом аж до часу, коли племена угрів, зазнавши нищівної поразки від печенігів та у пошуках нової землі для поселення, перейшли Верецький перевал у Карпатах і оточили замок. Побачивши безперспективність опору, Л

Похожие работы

<< < 1 2 3 4 5 6 7 8 9 > >>