Археологія Закарпаття

У XVI-XVII ст. Мукачівщина стала теренами боротьби між державою Габсбурґів і Трансільванією. У той час фортецю кілька разів нищили, перепродували

Археологія Закарпаття

Дипломная работа

Культура и искусство

Другие дипломы по предмету

Культура и искусство

Сдать работу со 100% гаранией
лення гроші на спорудження монументу визволителям.

З проспекту Миру через гарну браму можна потрапити на подвіря перед «Білим Будинком», знаного також як камяниця родини Ракоці. Палац зазнав найбільших перебудов і пристосувань для потреб родинної резиденції у середині XVII ст. Особливо до цього приклався Дьордь І Ракоці після того, як у 1633 р. став управителем мукачівського замку. З 1726 р. ці маєтності відійшли у власність роду Шьонборнів. Сьогодні будівля є результатом поєднання стилів ренесансу і бароко. На своєму початку вона мала розмір 26х19 метрів і її оточувала відкрита галерея. Свою назву «Білий будинок» отримав через білі зовнішні стіни з елементами червоних прикрас на кутах. Пізніші вдосконалення на замовлення графа Ервіна Шьонборна запровадив австрійський архітектор Балтазар Ньюмен і вони щасливо дотривали до нашого часу. Особливо ефектно виглядає бароковий портал і відкриті сходи, що провадять до центрального входу.

Поряд, на Площі Світу встановлено памятник видатному живописцю, засновнику реалістичної школи угорського живопису ХIХ ст. Міхаєві Мункачі (1844-1900) Особу цього художника відносять до найважливіших постатей угорського мистецтва. На жаль, щоб досягти яскравости, більшість картин він ґрунтував бітуменом - темно коричневою фарбою. Час її нищить. Попри те, що найцінніші полотна маляра зберігають у спеціальних сховищах, може трапитись так, що за півстоліття більшість творів просто «згорять».

Майже наприкінці проспекту стоїть римо-католицький Костел св. Мартина, споруджений у 1904 р. на місці готичної будівлі. Це одна з найголовніших святинь міста, хоча б з того огляду, що св. Мартин є покровителем міста.

На внутрішньому подвірї, ліворуч від входу збереглась стара каплиця. На початку існування первинної будівлі храму вона слугувала його вівтарною частиною. Найбільшу мистецьку цінність становлять фраґменти розписів і камяної пластики, які збереглись до наших часів з XIV ст. Фрески доповнюють декор навколо стрілчастих вузьких вікон і зовнішні контрфорси. Ззовні, праворуч і ліворуч від входу до храму, між контрфорсами збереглись стародавні епітафії вірників.

Святомиколаївський монастир на Чернечій горі - це видатна памятка сакрального мистецтва. Народні перекази стверджують, що засновниками монастиря у ХІ ст. були монахи, які примандрували сюди з-над Дніпровських круч. Вони викопали під Чернечою горою, що за три кілометри від монастиря, печери. Опіку над монастирем здійснювала дочка князя Ярослава Мудрого - Анастасія, яка була дружиною угорського короля Ендре І. Однак, вповні монастир розвинувся за часів правління Федора Корятовича. Князь надав йому значну матеріальну і моральну допомогу. По смерти, у 1414 р. меценат був похований у криптах монастиря. Легенда розповідає, що якось, коли Ф. Корятович полював поблизу гори, на нього напав страшний звір - «шаркань з дванадцятьма головами і многими крилами». Лише молитва до Св. Миколая врятувала володарю життя. Одразу після перемоги над потворою перед князем зявився ангел, який вказав йому на вершину гори. Після цієї пригоди володар дав обіцянку збудувати там святиню.

У 1458 р ігуменом монастиря був монах Лука, з якого почалось літописання святині. Спочатку монастирська церква була деревяною. У 1657 р. загони князя Ю. Любомирського зруйнували її разом з монастирем. Однак, святиню відбудували. У 1661 р. єпископ Зейкан віддав розпорядження про початок будівництва камяної церкви. Роботи провадив майстер зі Львова Стефан Пяменс. Планування і оздобу виконали у візантійському стилі. Монастир був частково зруйнований під час повстання Ференца ІІ Ракоці. Монастирська церква простояла до 1826 р., коли через поганий стан її розібрали. Сучасний її вигляд належить до кінця XVIII - початку ХІХ ст. Будівництво здійснювалось під керівництвом архітектора Дмитра Даца. У 1862 р. монастир знову горів, однак через три роки реконструкцію все ж було закінчено. У 1906 р. художник Ю. Віраґ, котрий вступив до чину Св. Василія, упродовж трьох років розробив креслення іконостасу і вівтарів і розмалював стіни і плафон церкви композиціями «Проповіді св. Мефодія» і «Славословіє».

Монастир завжди провадив серед населення велику просвітницьку роботу. Святиня була і залишається важливим осередком культури і мистецтва. У минулому монастирська бібліотека налічувала понад шість тисяч книг. Вони надходили зі Львова, Острога, Києва. До сьогодні на терені Закарпаття зберігається багато цінних примірників словянської писемности. Між ними і знамените «Закарпатське Євангеліє» (1401 р.).

Инша сторінка в житті монастиря настала після початку Другої світової війни. За часів окупації краю гортистами, монахи-василiяни через свою чітку проукраїнську поставу зазнали великих переслідувань. Неугодних ченців спровадили за межі Закарпаття, а деяких заарештували. З-поміж них і настоятеля о. А. Станканця, мукачівського ігумена о. А. Мондика. Девятеро ченців було інтерновано на територію Румунії. На цьому лиха не закінчились. Після приходу совєтської влади, в ніч з 21 на 22 березня 1947 р. до монастиря увірвались працівники НКВС. Монахи були заарештовані, а їхнє місце посіли іноки Московського патріархату.[23,с.16-19]

ЧИНАДІЄВЕ

Перші відомості про Чинадієве походять з ХІІІ ст. Тоді його назва звучала як Сент Міклош. Сьогоднішні мешканці Чинадієвого звичні до приїжджих гостей і привітно налаштовані. Вони охоче допомагають мандрівнику у пошуках місцевих памяток. У центрі селища збереглись залишки укріпленого палацу XIV-XV ст., збудованого бароном П. Перені. На відміну від більшости фортець закарпатського краю, ця не мала суто оборонного значення і радше була свідком частих міжусобних конфліктів. У 1657 році її серйозно пошкодили польські війська. Під час нацистської окупації замок перетворили на вязницю. Сьогодні будівля приватизована і новий господар намагається вдихнути життя у старі мури. Цікаво, що у 1900 р. з нагоди одруження своєї дочки граф Ф. Шьонборн запропонував людям збудувати для них на вибір нову церкву чи школу. Громада обрала школу.

Головними туристичними принадами Чинадієвого все ж справедливо вважають мисливський палац родини Шьонборнів-Бухгаймів. Палац будували як літню і мисливську відпочинкову резиденцію (арх. З. Грессерсон) на замовлення графа Ервіна Фрідріха Шьонборна. Найбільше він послужив графу Фрідріху-Карлу Шьонборну-Бухгайму. До нашого часу будівля збереглась із незначними зовнішніми і внутрішніми змінами. Будинок пятикутний, масивний, з двома кутовими круглими триярусними вежами. Стіни виконано без надмірних архітектурних деталей. По периметру замку, над вікнами другого поверху, розташовано декоративні стрільниці. Додатковою оздобою можна вважати численні комини будівлі. Розповідають, що раніше у будинку існували два підземних ходи, які сполучали приміщення першого поверху. В архітектурі палацу втілено цікаву ідею. Кількість його вікон - 365 - відповідає кількості днів у році; 52 кімнати - кількості тижнів, а 12 входів - кількості місяців. Оригінально запланували і ставок. Він передає обриси тогочасних кордонів Угорщини.

Краса й архітектурна довершеність оселі була її щастям, приваблювала численних гостей і друзів родини. Повоєнна історія маєтку - це процес його перетворення на курорт. За совєтських часів тут відкрили санаторій «Карпати», який працює і сьогодні. Нові господарі не залишили надто багато від його внутрішньої оздоби, знищивши довершеність і витонченість. Залишки вишуканого інтерєру можна побачити в одній із зал санаторію та окремих музеях Закарпаття.[15,с.50-55]

БЕРЕГОВЕ

Цілком природно і вірно, що своє рідне місто ми вважаємо центром світу. Палоці Горват Лайош Берегове часто називають «Українською Угорщиною». Довший час провадились переговори про створення окремого угорського національного району. Мандрівник може наштовхнутись тут на проблему комунікації з місцевими жителями. Більшість мешканців, особливо старше покоління, послуговується виключно угорською і орієнтується на угорський час.

Місто розкинулось на мальовничому березі річки Верке, поблизу гірських пагорбів, вкритих виноградниками. За припущеннями письменника П. Ференца, колись ці землі становили прикордоння Римської імперії. Сумнівна, але гарна легенда, впроваджена до літератури Міхаєм Томпою (1817-1868), розповідає, що місто постало на тому місці, де мітичний пастух на імя Сас знайшов у ямі, яку розрили під час бійки двоє биків, сім корит золота і вирішив збудувати храм.

Перші згадки про місто походять з 1063 р. Після смерти короля Бейли І (1046-1061) його володіння були поділені між його трьома синами. Від імені останнього з них - Ламперта, поселення назвали Вілла Ламперті. Дата заснування міста дискутується. Одні дослідники вказують на 1063 р. Згідно инших відомостей, початок йде з 1141 р., коли король переселив сюди саксів, і тому місто отримало назву Лампертхаза. У 1241 р. поселення зруйнували татари. Для підтримки колоністів, у 1247 р. жителі отримали від короля Бейли IV статус королівського міста і тимчасове звільнення від податків. Розквіт припав на період правління короля Людвіга Великого і королеви Ержебет. Після чергового запрошення на ці терени переселенців з Саксонії число їх настільки швидко зросло, що в 1504 р. місто вже мало назву Берегсас. Разом з иншими, жителі тяжко пережили поразку короля Лайоша ІІ під Могачем. Юнацькі роки у Мукачевому і Береговому провів майбутній польський король Стефан Баторій. Пізніше ці землі отримав у власність трансільванський князь Габор Бетлен. У 1657 р., як помсту за війну, яку проти Польщі провадив Дьордь Ракоці ІІ, місто спалили війська князя Ю. Любомирського.

22 травня 1703 р. на центральній площі міста кріпак із с. Тарпа Тамаш Есе розгорнув знамено анти-австрійського повстання куруців під проводом Ференца ІІ Ракоці. На прапорі було написано «Cum Deo pro Patria et Libertate» («З Богом за Вітчизну і Свободу»).

Похожие работы

<< < 7 8 9 10 11 12 13 14 15 > >>