Арбітражна угода та арбітражне застереження

Всі вони містять вимогу про те, що арбітражна угода має укладатися у письмовій формі. Таку ж вимогу містить і ст.

Арбітражна угода та арбітражне застереження

Контрольная работа

Юриспруденция, право, государство

Другие контрольные работы по предмету

Юриспруденция, право, государство

Сдать работу со 100% гаранией
к обчислення терміну та момент, з якого починається його перебіг. У цьому випадку вони, укладаючи арбітражну угоду під умовою, створюють додаткові умови для виключення компетенції арбітражного суду.

1.2 ВІДВІД ДЕРЖАВНОГО СУДУ ЗА НЕПІДСУДНІСТЮ

 

Процесуально-правовими наслідками укладення арбітражної угоди є виключення юрисдикції державного суду розглядати конкретний спір (негативний ефект) та надання сторонам спору права звернутися до арбітражного суду для вирішення цього спору (позитивний ефект). Визначаючи в арбітражній угоді арбітражний суд, компетентний розглядати спір, сторони виключають цей спір з підсудності державних судів як своєї, так й інших країн. Так, арбітражна угода, за умови її наявності та дійсності, є законною підставою для того, щоб державний суд відмовив у розгляді спору. Цей інститут регулюється Нью-Йоркською конвенцією, Європейською конвенцію, Женевським протоколом про арбітражні застереження 1923 р. (далі Женевський протокол) та національним законодавством. Ці акти можна поділити за характером регулювання. У Женевському протоколі та Нью-Йоркській конвенції зазначаються загальні положення, без деталізації застосування інституту відводу державного суду. Закон про МКА не лише закріплює існування такого інституту, а й визначає стадії процесу, на яких може бути заявлено відвід, а Європейська конвенція передбачає і процесуальні наслідки пропуску термінів заявлення відводу.

Виходячи з цього, визнається обовязковість арбітражної угоди для сторін, які її уклали. У результаті державний суд має відмовитися від розгляду спору, передбаченого арбітражною угодою, і запропонувати сторонам звернутися до арбітражу, визначеного в арбітражній угоді. Такі положення містяться в Нью-Йоркській конвенції, у ст. 2 якої закріплено: “якщо до державного суду країни-учасниці Конвенції надійде позов з питань, щодо яких сторони уклали арбітражну угоду, то цей державний суд повинен направити сторони до арбітражу, якщо є клопотання однієї із сторін спору та наявна арбітражна угода”.

З наведеного положення можна зробити декілька висновків. По-перше, державний суд за цим правилом здійснює функцію судового контролю, яка полягає у тому, що він має визначити наявність арбітражної угоди, її дійсність, зясувати, чи не втратила вона силу та чи можливе її виконання. У разі позитивного вирішення цих питань суд направляє сторони до арбітражу. По-друге, якщо державний суд дійде негативного висновку хоча б щодо однієї із згаданих умов, він має право прийняти цей спір до розгляду. Але в Нью-Йоркській конвенції не вказано, на яких стадіях розгляду справи сторони мають право заявити відвід державному суду за непідсудністю на підставі арбітражної угоди. Отже, відвід можна заявити на будь-якій стадії процесу, якщо законом країни суду не передбачено інше.

Європейська конвенція, на відміну від Нью-Йоркської, чітко встановлює момент подання такого клопотання. У ст. VI Європейської конвенції зазначено, що сторона арбітражної угоди може заявити відвід державному суду не пізніше подання заперечень по суті справи.

У більшості країн наявність арбітражної угоди є необхідною, але не достатньою умовою для виключення компетенції державного суду. Так, якщо одна із сторін, незважаючи на укладену угоду, звернеться до державного суду, інша може заявити відвід, посилаючись на укладену арбітражну угоду. Отже, суд матиме достатню підставу припинити розгляд спору. Це відносна некомпетентність суду, оскільки необхідним є заявлення відводу. Виділяють також і абсолютну некомпетентність, яка полягає у тому, що для визнання судом своєї некомпетентності достатньо наявності арбітражної угоди.

Найбільшого поширення набула доктрина відносної некомпетентності державного суду, закріплена у Нью-Йоркській конвенції, в Європейській конвенції та Женевському протоколі. Положення Європейської конвенції застосовуються щодо відводу державного суду тільки тоді, коли сторона спору за наявності арбітражної угоди звертається до державного суду країни, яка є учасницею цієї Конвенції. Як уже зазначалося, Європейська конвенція, на відміну від Женевського протоколу та Нью-Йоркської конвенції, чітко визначає, на якій стадії слід заявляти відвід, та відсилає до законодавства країни суду. Питання про те, коли саме подається відвід (до чи під час подання заперечень по суті справи), вирішується відповідно до права країни місцезнаходження суду (процесуального чи матеріального).

Закон про МКА також встановлює стадію розгляду, на якій чи не пізніше якої може бути заявлено відвід. Для позивача такою стадією є подання позовної заяви, а для відповідача відзиву на позов. Як бачимо, український законодавець відніс вирішення цього питання до матеріального права.

Європейська конвенція містить колізійні норми, якими керуються державні суди країн-учасниць Конвенції у вирішенні справи щодо непідсудності спору державним судам. Основним принципом є автономія волі сторін. Якщо сторони обрали право, якому підпорядковується арбітражна угода, то суд у визначенні питань щодо наявності та дійсності арбітражної угоди має керуватися саме ним. У разі коли вони не узгодили таке право, то, відповідно до Європейської конвенції, державний суд керується законом країни, в якій має бути винесене арбітражне рішення згідно з арбітражною угодою (закон країни-місця винесення рішення). Це положення набуває важливого практичного значення у випадку, коли спір розглядає арбітраж ad hoc. Якщо рішення приймає інституційний арбітраж, то місце прийняття рішення збігається з місцем розгляду спору. А якщо спір розглядає арбітраж ad hoc, рішення може бути винесене в іншому місці, ніж місце розгляду спору (наприклад, у місці (країні) проживання арбітра).

У разі коли неможливо зясувати місце винесення рішення, державний суд, відповідно до Європейської конвенції, має застосувати закон країни знаходження державного суду. Європейська конвенція не лише наводить низку колізійних привязок, а й визначає послідовність їх застосування. У вирішення питання про правоздатність сторін арбітражної угоди можуть застосовуватися:

  • закон країни місця реєстрації сторони арбітражної угоди;
  • закон місцезнаходження головного офісу;
  • закон місця здійснення основної діяльності сторони в арбітражній угоді.

Що стосується можливості звернутися до державного суду із заявою про визнання арбітражної угоди недійсною під час розгляду спору арбітражним судом, то Нью-Йоркська конвенція та Закон про МКА не містять положень, які б дали змогу вирішити це питання однозначно. У ст. 5 Закону про МКА зазначено: “З питань, що регулюються цим Законом, ніяке судове втручання не повинно мати місця, крім як у випадках, коли воно передбачене в цьому Законі”. Але Європейська конвенція надає змогу звернутися до державного суду із заявою щодо недійсності, відсутності та втрати юридичної сили арбітражною угодою, а також із позовною заявою стосовно того самого предмета, що і справа, яку розглядає арбітражний суд. Відповідно до положень Європейської конвенції державний суд, отримавши таку заяву, має відкласти винесення рішення про компетенцію арбітражного суду до прийняття арбітражним судом рішення по суті справи. Таким чином, паралельне порушення справ не допускається як щодо вирішення спору по суті, так і щодо недійсності арбітражної угоди.

Питання, повязані зі зміною назви чи організаційно-правової форми, у тому числі з реорганізацією та ліквідацією юридичної особи, вирішуються відповідно до права держави місця реєстрації юридичної особи.

Розглянемо це на прикладі. Так, під час розгляду справи у МКАС при ТПП України відповідач подав клопотання про закриття провадження у справі у звязку із поданням позову неналежним позивачем. Клопотання відповідача ґрунтувалось на тому, що позов було заявлено ЗАТ, а в контракті зазначено АО. Для розгляду цього клопотання суддя витребував у позивача його установчі та інші документи, що могли підтвердити право на подання позову. За розбіжності найменування позивача з найменуванням сторони арбітражної угоди (у розглянутому випадку сторони контракту), в якій містилося арбітражне застереження, на позивача покладено тягар доказування свого права на подання позову. Доказом можуть бути офіційні документи, що свідчать про правонаступництво (зокрема установчі). У цій ситуації розгляд справи було відкладено до зясування, чи є юридична особа, яка подала позов, належним позивачем. Відповідно до наданих стороною документів арбітражний суд визнав її належним позивачем.

Вирішення питань про належну чи неналежну сторону розгляду спору продовжують термін розгляду справи. Більше того, якби позивач не зміг би довести своє право на подання позову, то провадження у справі було б закрито. Відсутність достовірних відомостей про сторону може ускладнити або навіть призвести до закриття провадження у справі, що може завдати значних збитків, якщо позивачем є українська юридична особа.

Закон України “Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті” від 23 вересня 1994 р. № 185/94-ВР встановлює, що порушення резидентами термінів, передбачених статтями 1 і 2 цього Закону (90 днів), тягне за собою стягнення пені за кожний день прострочення у розмірі 0,3% від суми неодержаної виручки (митної вартості недопоставленої продукції) в іноземній валюті, перерахованої у грошову одиницю України за валютним курсом Національного банку України на день виникнення заборгованості. У разі прийняття судом або арбітражним судом, Міжнародним комерційним арбітражним судом чи Морською арбітражною комісією при Торгово-промисловій палаті України позовної заяви резидента про стягнення з нерезидента заборгованості, яка виникла внаслідок недотримання нерезидентом термінів, передбачених експортно-імпортними контрактами, терміни, передбачені статтями 1 і 2 цього Закону, зупиняються і пеня за їх порушення в цей період не сплачується. У випадку прийняття судом або арбітражним судом рішення про відмову в позові повністю чи

Похожие работы

<< < 1 2 3 4 5 > >>