Антифеодальна та визвольна боротьба балканських слов'ян у XVII-18 ст.

Гайдуцтво було наслідком жорсткого національного гніту. Гайдуки були піонерами боротьби з турецькими завойовниками. Гайдуцькі загони, які знаходили притулок в лісах

Антифеодальна та визвольна боротьба балканських словян у XVII-18 ст.

Контрольная работа

История

Другие контрольные работы по предмету

История

Сдать работу со 100% гаранией
священну війну Єгену, то вирішував йти на примирення з нам, а тим часом банди Єген - паши стали повноправними господарями в Сербії та західній Болгарії. В цей час було пограбовано чимало сербських монастирів. Населення тікало в ліса та гори. Голод, свавілля загонів Єген - паши, наближення угорських військ до Дунаю - все це робило становище в прикордонних землях досить вибуховим. Порта мала всі підстави, щоб побоюватись виступів південнословянських народів на боці руських або угорських військ, їх масового повстання. Тому зовсім не випадково місцевій владі було наказано відбирати у населення зброю, заборонити будь - які збори мешканців. Однак ніякі репресії не були в змозі зупинити хвилю народно - визвольної боротьби підкорених Туреччиною народів. При наявності глибоких внутрішніх причин визвольної боротьби війна європейських держав з Османською імперією створювала позитивну внутрішньо - політичну ситуацію для повстань проти турецького панування, дозволяла об єднати їх з воєнними діями угорців на Балканському півострові. Ця обставина і визначила характер визвольної боротьби балканських народів у кінці XVII ст. Й обумовила виникнення декількох спалахів руху. В західних районах Балканського півострова виступи були повязані з діями проти Порти Венеціанської республіки. Вони весь час підтримувалися сеньйорією, яка всі свої війська та флот направила в Далмацію та Чорногорію, сподіваючись проводити операції за допомогою місцевого населення.

Малонаселена й економічно відстала Чорногорія фактично перебувала у стані перманенті війни з Туреччиною. Вона мала потребу з зброї і матеріальний допомозі. Венеція, володіння якої межували з Чорногорією проти Туреччини, обіцяючи їй підтримку. Але насправді далі слів справи не йшли, і це часто ставило чорногорські племена в дуже скрутне становище. Чорногорський народ все частіше звертав свої погляди у бік Росії. Шкодський паша Сулейман Бушатли неодноразово направляв каральні єкспедиції проти чорногорських митрополитів Цетиньє (7, 223).

Проте турки так і не домагалися укріплення своїх позицій в цій маленькій гірській області, яка вела постійну боротьбу за повну незалежність.

Визвольна боротьба в Сербії, Македонії, західній Болгарії орієнтувалась на підтримку угорських військ, які наступали на турецькі володіння з півночі. Коли у 1646 р. угорці форсували Дунай та почали швидко наближатися до Сербії, велике повстання розпочалося в західній частині Болгарії, центрі рудникових розробок -м. Чіпровці. Повстання було організовано представниками вищого католицького духовенства у Болгарії, яке виступало у ролі агентів західноєвропейських католицьких держав - Рима та Відня. На чолі цієї „ католицької пропаганди стояв софійський католицький архієпископ Петро Богданов. В 1646 р. організатори повстання - міські нотаблі, католики та православні, звернулися за допомогою до валашського воєводи Матвія Басараба (1633 - 1654) /3, 119/.

Вони запропонували йому очолити повстання та обіцяли обрати його болгарським царем, якщо повстання переможе, але з умовою, що війська його не будуть руйнувати болгарські села і що він особисто буде відноситися з повагою до вождів народного руху. Матвій Багараба погодився та пообіцяв відправити у Болгарію 20 - тисячну армію, але заявив при цьому, що краще було б, якби про все це дізнався польський король та венеціанський сенат, щоб і вони взяли участь у цій справі (3, 120).

Було вирішено відправити у Варшаву та Венецію делегатів з особливими повноваженнями. Вибір був зупинений на католицькому єпископі - Петрі Парчевичі, болгарина за національністю. З цього моменту Парчевич стає душею всього руху. Однак і ці переговори 1647 р. не дали позитивних наслідків: польський король Владислав IV з співчуттям поставився до болгарського народу та подарував змовникам свій портрет,перстень, одяг та шовковий прапор, але Венеція вирішила, що пропозиція болгар не відповідає її інтересам на Сході. Тоді у 1649р. архієпископ Петро Богданов особисто, у супроводі князя Франка Маррканича, відправився до Тарговища у Валахії, щоб виступити у прямий звязок з Матвієм Басараба, і тут було прийнято рішення відправити нове посольство до Варшави та Венеції на чолі з тим же Петром Парчевичем з повноваженням від князя Марканича, архієпископа Петра Богдановича та „болгарського народа. Польський король Ян Казимр і цього разу висловив свою готовність підтримати болгар, але за умови, що Австрія та Венеція візьмуть участь у війні. Але останні відмовилися від будь - яких активних дій (1650), а Польща не наважилася діяти без підтримки.

Між тим султанська влада дізналася про існування у Чіпровці заколотницької організації та про її відносини із західними державами, і незважаючи на те, що Чіпровцю і вдалося, користуючись підтримкою матері султана, значними коштами відкупився від загрожуючої йому небезпеки, але все ж його область у 1668р. була наповнена турецькими військами /10, 3/. Таємна організація в Чіпровці припинила своє існування, але з часом політичні події на Балканському півострові знову внесли пожвавлення в діяльність чипровецьких єпископів. У 1672 р. спалахнула війна між Туреччиною та Польщею. Турецькі війська почали проходити через Молдавію та Валахію. Ця обставина викликала у князів цих областей неабияке занепокоєння за свою долю, яке посилилось разом з першими успіхами турків, і вони вирішили повстати проти Туреччини, якщо їм допоможуть Австрія, Венеція та Польща. Цим моментом скористалися чипровецькі заколотники і знову відправили Парчевича у Варшаву та Венецію для відповідних переговорів. В своєму місті від 5 березня 1673 р. до названих держав архієпископ Петро Богданов писав, що „зараз, більше чим коли-небудь народ на Сході міцно та рішуче стоїть на своєму, старому бажанні визволитися від турків, виходячи з чого він вирішив закликати християнських володарів прийти йому на допомогу, тим паче в той час, коли і обидва придунайські князі згідні в цьому плані з ним./3,120/. Однак усі зусилля Парчевича к Відні, Венеції і в Римі у папи не дали ніяких результатів, а у 1674р. він помер. У тому ж році помер і його товариш та однодумець Петро Богданов /5, 39/.

Скориставшись поразками Османської імперії у 1686р. відбувається нове повстання у Тирнові. Воно готувалося під керівництвом князя Ростислава Стратимировича, який видавав себе за нащадка останнього віденського царя. Він відправився до Москви і там встановив звязок з патріархом Іокимом. В цей час заколот в Тирново був розкритий. Незважаючи на жорстокий опір, турецькі війська захопили міський посад та повністю спустошили його. Частина населення знайшла притулок у вежі куди й прибув Ростислав, але під натиском сил ворога останні повстанці відступили в гори. Повстання було потоплене у крові. Прихильники Ростислава були страчені,2/3 населення столиці було знищено /6, 113/. Тяжко пораненому Ростиславу вдалося втекти до Росії, а у 1689р. він прибуває до Москви. Однак і після цієї невдалої спроби болгарської родовитої та заможної знаті шляхом озброєного повстання відновити болгарську національну державність, вона не залишала надії досягти своєї мети і намагалася використовувати усілякий привід та зручний момент у міжнародній політичній ситуації для нового виступу. Таким моментом стали воєнні невдачі та поразки турок у 1687р., коли вони зазнали тяжкої поразки при Мохачі, та захоплення Белграда австрійцями у1688р. (/3,121/. Організатором болгарського повстання на цей раз був валашський князь Щєрбан II. Центром повстання знову було місто Чипровці. На чолі повстання стояли два чіпрвичанина - Гєоргій Пеячевич та Богдан Марінович. Валашський князь Щєрбан, звертаючись до володарці Софії та царів Івана та Петра з проханням наділити як найшвидше війська на Дунай, запевнював російську владу у тому, що „як тільки її війська з являться сюди, все місцеве населення повстане і збереться сербів та болгар з 300 тис., а німцям ті народи зовсім не раді /4, 77/. Але Росія в цей час була зайнята кримськими татарами і надіслати свої війська на Дунай не змогла.

Спочатку воєнні дії чіпровчан при підтримці вдало наступаючих у Сербії та Боснії австрійців мали деякий успіх, але в бою при с.Кутловіце вони були повністю розбиті турками. Чіпровці були остаточно розорені й пограбовані. Більша частина населення була знищена, інших було взято у полон, а ті хто залишився в живих втекли до Валахії.

В той час як верхи міського болгарського суспільства організовували невдалі повстання проти турецького панування з метою відтворення національної державності і втягували в свої авантюри і місцеве трудове населення, котре потім розплачувалось своїм жителям за виступи національних феодалів, трудові маси болгарського народу, починаючи з XVI ст. Також перейшли до самооборони у формі озброєних виступів законів хайдуків, або гайдуків.

Боротьба сербського народу за визволення від іноземного панування, як і болгарського, висловлювалася у широкій участі повсталих в воєнних діях проти турецьких військ. У 1688 - 1689рр. Війна з Туреччиною здійснювалась головним чином силами населення Боснії, Сербії та Македонії. Саме ця обставина обумовила швидкий наступ австрійських військ на балканському фронті. Вже у 1686 - 1687рр. до австрійських військ почали приєднуватися добровольці із Хорватії, Баната, Боснії. Коли навесні 1688р. австрійці розгорнули наступ на лівобережжі Дунаю, населення цих районів самостійно створювало загони, які здійснювали напад на турецькі війська. Антитурецька боротьба в цей час дістала найбільшого поширення у Банаті та Валахії. Про участь сербів у воєнних діях в Угорщині та Трансильванії свідчить одна з сербських літописів: „... і тоді багато сербів перейшло на бік імператора і почали воювати проти турків та гнали їх від міста Бубім до великого сербського міста Бєлграда... (2,78).

У вересні 1688р. австрійські війська захопили Белград, котрий захищав Єген - паша. Серби починають озброюватися, створювати загони, переслідувати банди Єген - паші, які відступають до Нішу. Як записано в сербському літописі,серби-

Похожие работы

< 1 2 3 4 > >>