Аналіз філософських та літературознавчих поглядів Е. Штайґера і М. Гайдеггера

Істинне буття, на думку М. Гайдеггера, живе в найінтимнішому лоні культури - у мові: мова - це дім буття. Сучасне

Аналіз філософських та літературознавчих поглядів Е. Штайґера і М. Гайдеггера

Информация

Философия

Другие материалы по предмету

Философия

Сдать работу со 100% гаранией

Аналіз філософських та літературознавчих поглядів Е. Штайґера і М. Гайдеггера

 

Робота присвячена філософським основам теорії іманентної інтерпретації тексту та літературного твору відомого швейцарського літературознавця Еміля Штайґера. У центрі нашої уваги - категорія часу, що її Е. Штайґер запозичив з філософії Мартіна Гайдеггера й переніс у сферу поетики.

Предмет розгляду - філософське підґрунтя іманентної інтерпретації літературного твору, основним теоретиком якої вважається Е. Штайґер, і, зокрема, проблема часу - категорія, запозичена швейцарським теоретиком літератури з філософії Мартіна Гайдеггера і спроектована у площину фундаментальної поетики.

Літературознавча концепція Еміля Штайґера формувалась під впливом феноменологічної герменевтики Вільгельма Дільтея і Ніколая Гартмана, екзистенціальної філософії Мартіна Гайдеггера та вчення німецької духовно-історичної школи XIX століття. Проте саме екзистенціалізм у всіх його різноманітних виявах був чи не найважливішою складовою тогочасного інтелектуального клімату, "повстанням" проти традиційних систем, а у випадку Е. Штайґера - спробою адаптації Гайдеггерівських категорій "екзистенція" та "час" до розуміння художньої літератури. В інтерпретації літературного твору швейцарець намагався подолати зовнішню оболонку написаного слова, проникнути в його ядро, яке мусило б пов'язати літературу з "фундаментальними можливостями людського буття". Пошуки Е. Штайґера в цій площині - серйозне свідчення наявності у сфері теорії літератури постійної потреби в онтологічному оновленні. Нагадаємо, що всю свою літературознавчу концепцію він поставив на службу філософської антропології, яка досліджує свідомість людини й намагається дати відповідь на питання: що таке людина? Яка структура людського буття?. Уже наприкінці 20-х років Е. Штайґер докладно читає "Буття і час", і до кінця життя цей основний твір М. Гайдеггера залишається для нього настільною книжкою. У 1928 році швейцарський літературознавець відвідує мюнхенські лекції М. Гайдеггера, які захоплюють його своєю феноменологічно-екзистенціальною тематикою. 17 січня 1936-го відомий філософ читає в Цюріхському університеті доповідь "Про витоки мистецького твору" й особисто знайомиться з Е. Штайґером. Це знайомство згодом переростає в дружбу двох інтелектуалів, що тривала до смерті філософа. Е. Штайґер фактично відкрив філософію М. Гайдеггера для швейцарської германістики, помістивши його концепцію в доволі автономну філософську традицію. Намагаю чись розглядати М. Гайдеггера в якнайбільш "чистому" вигляді, швейцарець порівнював його з Гераклітом, Платоном, Ґ.В.Ф. Гегелем та І. Кантом [19]. Виходячи з такої констатації, вважаємо за необхідне докладніше зупинитись на основних моментах екзистенціальної філософії Мартіна Гайдеггера, що знайшли, на нашу думку, найбільше відображення в літературознавчій концепції Еміля Штайґера.

Центральне питання своєї філософії - питання про буття (Sein)- M. Гайдеггер зводить до питання про людське "тут-буття" (Dasein), місце, в якому взагалі може йтися про розуміння буття [26, 329]. Це розуміння виявляється не в абстрактних актах свідомості, а в конкретних формах буття людини у світі -"буття-у-світі" (In-der-Welt-sein), що тлумачиться як основна характеристика "тут-буття".

Оскільки проблему буття М. Гайдеггер розглядає через проблему людини, то його онтологія оформляється через антропологію. Людина, на думку філософа, є сущим, існуючим способом екзистенції: "Суще, аналіз якого постає як завдання, це завжди ми самі. Буття цього сущого завжди моє" [8, 41]. Тільки вона, наділена самістю (Selbst), здатна екзистувати. Екзистенція - це феномен людини, її якість як сутності [8: 41, 207].

М. Гайдеггер та його послідовники вважали, що екзистенція - це буття, спрямоване в "ніщо", буття, що усвідомлює свою кінцевість. Визначаючи екзистенцію через її кінцевість, М. Гайдеггер тлумачить її як "тимчасовість" (Zeitlichkeit), реальна точка відліку якої - смерть. Жодне суще, окрім буття людини ("тут-буття"), не знає про свою кінцевість, і тому ніякому сущому, крім нього, не відома часовість, не відкрите буття: "Тимчасовість взагалі не є сущим. Вона не є, а вказує (zeitigt) на себе... Тимчасовість вказує, а саме - вона вказує на можливі способи самої себе. Останні роблять можливою множинність модусів тут-буття" [8, 328]. "Тут-буття" організується своєю кінцевістю, ставлення до якої, назване М. Гайдеггером "турботою" (Sorge), визначає саму структуру "тут-буття". "Турбота" - це єдність трьох моментів - "буття-у-світі", "буття-наперед-себе" (Sich-vorweg-sein) і "буття-при-внутрішньо-світовому-сущому" (Sein-bei-innerweltlichem-Seienden). Визначаючи турботу як "буття-у-світі", М. Гайдеггер намагається наголосити на відмінності "тут-буття" від традиційного поняття "суб'єкта", оскільки останній зазвичай характеризується як антипод об'єкта. Натомість "тут-буття" - це певна нероздільна цілісність суб'єктивного та об'єктивного. Визначаючи турботу як "буття-наперед-себе", М. Гайдеггер визначає її відмінність від будь-якого наявного, речового буття; "тут-буття" у цьому сенсі постає тим, чим воно (ще) не є, тобто як власна можливість, і Нарешті, екзистенція - "буття-при-внутрішньо-світовому-сущому" - покликана визначити спосіб ставлення до речей як до супутників людини у відведеному їй "кінцевому" відтині життя - спосіб ставлення до них не як до наявних, що передбачає дистанція між людиною і річчю, а як до "підручних" (Zuhandene). Турбота як "буття-наперед-себе-у-світі-при-внутрішньо-світовому-сущому" - структура часова. Кожен з елементів турботи, як показує М. Гайдеггер, це відповідний модус часу: "буття-у-світі" - модус минулого, "буття-наперед-себе" - майбутнього, а "буття-при" - теперішнього. Однак оскільки ці три модуси - єдиний цілісний феномен, вони взаємопроникають (тому М. Гайдеггер називає їх "екстазами" часу). Так, наприклад, минуле - це не те, що лишилось "позаду", чого більше немає, навпаки, воно постійно присутнє в теперішньому й визначає як теперішнє, так і майбутнє. Відповідно кожен із трьох модусів часу набуває певної якісної характеристики (на відміну від "фізичного" часу). У М. Гайдеггера модус минулого - це "фактичність" чи "закинутість" (Geworfenheit), модус теперішнього - "занепадання" (Verfallen-heit), модус майбутнього - "проектування" (Entwurf). Таким чином, у М. Гайдеггера час первинно постає як кінцевий і якісний. Саме він є апріорно-екзистенціальною структурою турботи.

Як "тут-буття" спрямовано до своєї кінцевості, так час визначається з майбутнього. Модус майбутнього набуває особливого значення в структурній цілісності часовості: "Первинним смислом екзистенційності... є майбутнє". Саме зосередженість на майбутньому наділяє "тут-буття" дійсним існуванням. Недійсність - переважання теперішнього - виявляється в тому, що "світ речей", світ буденності, який М. Гайдегїер називає світом "Man" (субстантивований неозначено-особовий займенник), закриває для людини її кінцевість. Закликом до буття стає страх - але не емпіричний страх (Furcht), а невизначений, безконтрольний страх-туга, страх-томління, жах (Angst): "Від-чого жаху є буття-у-світі як таке... Від-чого жаху не є внутрішньо-світове-суще... Від-чого жаху є повністю невизначеним... Загрозою є не це чи інше, але й не все наявне разом як сума, але можливість підручного взагалі, тобто сам світ... Якщо відповідно в якості від-чого жаху виступає ніщо, тобто світ як такий, то це означає: від-чого жахається жах є саме буття-у-світі". Будь-яка спроба втечі від такого жаху буде марною, доки людина не наважиться зазирнути туди, звідки виходить цей жах, - у "ніщо", у "смерть"- і тим самим не набуде істинного розуміння свого буття.

Істинне буття, на думку М. Гайдеггера, живе в найінтимнішому лоні культури - у мові: мова - це дім буття. Сучасне ставлення до мови як до знаряддя перетворює мову з "дому буття", яким вона була первинно в усіх народів, у суще поряд з іншим сущим. Мова технізується, стає засобом передачі інформації й тим самим помирає як істинне "мовлення" (Reden), як "висловлювання" (Aussage), "казання" (Sage). Разом з її смертю втрачається той останній елемент, що пов'язував сучасну людину та її культуру з буттям, вичерпується джерело життя цієї культури, а сама мова стає мертвою. Через систему термінів люди забули справжній сенс речей і сенс буття. Слова означають тепер не те, що вони означали колись і що вони означають насправді. Мова науки свідчить про забування сенсу існування, а нагадати його можуть тільки письменники, бо лише поетична мова здатна прорватись крізь традиційну павутину метафізики до джерел справжнього буття. Мова говорить про буття, ми ж лише використовуємо сказання мови (Sage der Sprache), ми вживаємо сказання мови, щоб розповісти про себе. Іншими словами, не ми говоримо мовою, а мова говорить у нас, "мова говорить нами". Вона ставить людину у "просвіт" (Lichtung) буття, відкриває "істину буття". Так, не слова й мова є знаряддями людини, а навпаки - людина стає знаряддям слова й мови. Через людину (а точніше через письменників) буття промовляє про сенс нашого існування. Мова - не функція людини, не властивість буття, а подія (суб'єкт) буття. "Подія" тлумачиться тут як спів-буття, як співіснуюче буття мови й людини в часі. Вона - "тимчасова" реалізація мови, реалізація мови через людину. У цьому закладена мовність буття. Так М. Гайде

Похожие работы

1 2 3 > >>