Авиация, Астрономия, Космонавтика

Авиация, Астрономия, Космонавтика

Целевые наблюдения солнечных затмений (ХVIII-XXI века)

Информация пополнение в коллекции 22.07.2010

Ещё в 1911 г. Эйнштейн высказал предположение, что луч света, проходя вблизи тела большой массы, искривляет свой путь, как если бы он притягивался этим телом. Позднее Эйнштейну удалось вычислить величину этого искривления в зависимости от расстояния луча от тела и величины его массы. В применении к Солнцу единственной достаточно большой массе в солнечной системе, около которой это искривление достигает заметной величины, отклонение луча, идущего по касательной к солнечной поверхности, согласно теории должно составить Г',75. Этот «эффект Эйнштейна» можно подметить только во время полного солнечного затмения, когда рядом с Солнцем бывают видны звёзды, свет от которых проходит мимо Солнца близко к его поверхности. Такие звёзды должны казаться нам из-за искривления луча света смещёнными со своих обычных положений в сторону от солнечного края, причём величина смещения должна быть обратно пропорциональна видимому угловому расстоянию звезды от центра Солнца, достигая на самом краю солнечного диска 1",75.

Подробнее

Астероїдна небезпека: міфи та реальність

Информация пополнение в коллекции 21.07.2010

Учені розділяють астероїди за силою впливу на різні класи.

  1. Астероїди типу Тунгуського метеорита викликають руйнування, які відповідають вибуху ядерної бомби в 40 Мт, що може зруйнувати велике місто. Вибух такого метеорита в густонаселених районах планети може в наш час призвести до загибелі 10 100 тисяч осіб. Таких астероїдів на небезпечно близькій від Землі відстані може існувати близько одного мільйона. Імовірність зіткнення їх з нашою планетою становить приблизно один разу 1001000 років.
  2. Астероїди діаметром 1 км під час зіткнення виділяють енергії у тисячу разів більше, ніж у разі Тунгуської катастрофи, а характер і масштаби руйнувань будуть нагадувати вибухи "Санторіа" і "Кракатау", викликані астероїдами діаметром 0.30.5 км. Перший з них знищив мінойську цивілізацію, тоді загинуло практично все населення навколишніх островів, зокрема острова Крит. На його береги після вибуху впали морські хвилі висотою понад 200 м. Падіння астероїдів таких розмірів у районах Землі з великою кількістю населення в наш час призвело б до загибелі 1 10 млн. осіб. За розрахунками, імовірність зіткнення з таким астероїдом один раз у 10 000100 000 років.
  3. Астероїди діаметром близько 10 км можуть виділити енергію в 10 млн. разів більшу, ніж Тунгуський метеорит. Прикладом зіткнення Землі з таким астероїдом є катастрофа, що ввійшла в історію за назвою "Великий потоп". Уважається, що вона відбулася 11 тис. років тому і викликала загибель Атлантиди та швидке охолодження атмосфери, як під час ядерної зими. Падіння такого астероїда на Землю призвело б до загибелі 10% усього людства та до зникнення багатьох видів тварин і рослин. Можлива частота таких зіткнень становить один раз у 1 10 млн. років.
  4. Зіткнення з велетенським астероїдом (понад 100 км у поперечнику) призведе до глобального знищення всього живого на Землі, крім найпримітивніших форм. Частота зіткнень один раз у кілька сотень мільйонів років. Очевидно, що таке зіткнення викликає глобальну катастрофу.

Подробнее

Вода на Марсі

Дипломная работа пополнение в коллекции 20.07.2010

Згідно з недавніми кількісними оцінками, північна полярна шапка містить приблизно 1.2 млн км3 льоду. Це близько половини крижаного купола Гренландії або 4% від запасів води в антарктичному льодовику. Атмосферні запаси води на Марсі дуже малі. У такій холодній атмосфері, як марсіанська, де вдень температура рідко досягає 300 К, а вночі стає нижчою за 170 К, утримати помітну кількість водяної пари неможливо. Якщо всю водяну пару, що міститься в марсіанському повітрі, сконденсувати, то вийде плівка завтовшки декілька десятків мікронів. Ще один-два мікрони сконденсованої води міститься в хмарах. Здавалося б, за таких умов навіть розмови про гідрологію утрачають сенс, але насправді так званий кругообіг води цілком можливий і в такій слабкій атмосфері, як марсіанська. Марс - це найближча до Землі за основними кліматичними параметрами планета Сонячної системи. Саме на цьому природному полігоні можна відпрацьовувати кліматичну систему, подібну до земної. Розібратися в деталях марсіанського клімату означає глибше зрозуміти земний клімат і цим самим ще на крок просунутися в спробі визначити неодмінні й достатні умови для розвитку біосфери. Питання проте, куди поділася марсіанська вода, виникало ще в докосмічну епоху, коли потужність водозапасів північної полярної шапки оцінювали на основі наземних інфрачервоних спостережень. Адже якщо Марс формувався в умовах, близьких до умов формування інших планет земної групи, з одного й того ж газово-пилового диску, то і кількість летких речовин, утому числі води, на Марсі й інших планетах земної групи має бути приблизно однаковою. Більше того, Марс як планета, близька за розміщенням до планет-гігантів, мав би бути навіть дещо збагаченим леткими елементами проти Землі. Це пов'язано з тим, що зона початкового формування Землі була тепліша від марсіанської зони. Такі ж міркування приводять до висновку, що і та частина гідросфери, котра була привнесена під час ударів кометних тіл на стадії інтенсивного бомбардування, для Марса мала б бути принаймні такою ж потужною, як і для Землі. Відомі тепер механізми втрати летких речовин (такі, як вибуховий парниковий ефект, що, ймовірно, привів до практично повної втрати води Венерою) вимагають великих потоків сонячного випромінювання, а тому на Марсі не могли реалізуватися. Чому ж тоді немає марсіанських океанів? Ще більше запитань виникло після аналізу зображень марсіанської поверхні, здобутих КА «Марінер-9», «Вікінг-1» і «Вікінг-2» в 1970-х pp. Рельєф планети виявився помереженим каньйонами, що схожі на висохлі русла річок, а в «гирлах»" великих рівнин були знайдені структури осадового походження, аналогічні шельфам та островам у дельтах річок (рис. 1).

Подробнее

Системи лічби часу

Информация пополнение в коллекции 19.07.2010

Система годинних поясів, запропонована американським інженером залізничного транспорту Флемінгом та прийнята в багатьох країнах в кінці XIX століття, фактично ніколи не використовувалась в оригіналі. Границі поясів проводились і до цих пір проводяться з великими відступами від меридіанів. Іноді доходить до смішного: в деяких місцевостях, щоб обійти якесь природне або штучне утворення (або пройти по його контуру) чи відповідати політичному та адміністративному розподілу, границі поясів проведені на сотні кілометрів майже по паралелях або ж точно по них. Виявляється, годинники треба переводити не лише при русі на схід чи захід, як це описано в кожному підручнику астрономії, а й рухаючись... вздовж одного й того ж меридіану! Далі більше. Досі існують границі поясів типу “змійка”, пересікаючи які, припустімо, на схід, необхідно переводити годинник... на 1 годину назад! Крім того, Флемінг, пропонуючи систему годинних поясів, в якій границі кожного пояса однаково віддалені від центральних меридіанів (на 7°30′), не знав, а можливо і не здогадувався про існування такого поняття як рівняння часу (позначається η). Нагадаю, що рівнянням часу η вважають різницю між прямими піднесеннями істинного та середнього сонця. На початку листопада η, досягаючи свого мінімального значення (16m26s), створює великі незручності, особливо у східній „половині” будь-якого годинного пояса системи Флемінга. Наприклад, якщо всю Україну віднесено до другого пояса, то в листопаді, за поясним часом, навіть на центральному меридіані (30°східної довготи) Сонце кульмінуватиме раніше на 16 хвилин 26 секунд а значить сходитиме і заходитиме раніше приблизно на цю ж величину. Про східні регіони України годі й говорити. Велике відємне значення η призводить до того, що приміром, в Луганську в кінці осені на початку зими за так званим поясним часом Сонце заходить близько 15 годин 15 хвилин. Зважаючи на короткі осінньо-зимові присмерки, вже о пів на четверту дня місто поринає в майже цілковиту темряву. Сходить же там Сонце в цю пору справно близько 7 годин ранку (в листопаді навіть в 6 годин 30 хвилин). Переважна більшість луганчан починають робочий день у 8 годин, тобто йдуть на роботу, коли Сонце вже давно зійшло, а закінчують в 17 годин, тобто повертаються з роботи в повній темряві. Світла частина доби використовується надзвичайно нераціонально. Державна Комісія Єдиного Часу та Еталонних Частот України, куди, як сказано в “Астрономічному Календарі” на 1996 рік (видання Головної Астрономічної Обсерваторії НАН України), входять спеціалісти з питань обчислення часу та провідні вчені, вважає, що для того, щоб раніше закінчувати роботу, треба раніше її починати. Але, чому ж це не виконується, хоча б для того ж сходу України? Тому що, по перше, ніхто не хоче переробляти усталені десятиліттями терміни робочого дня. Крім того, коли ми дивимось на годинник, у нас виробляються певні асоціації (адже завжди і майже скрізь роботу починали у 8 годин) а також біологічні ритми, які практично неможливо ні перехитрити, ні виправити. Біда лише в тім, що мешканці східних регіонів нашої держави в названу пору року споглядають невірний годинник. Навіть за системою Флемінга, наприклад Луганськ, маючи довготу 2h37m,5 на схід від Гринвіча, має входити до третього годинного пояса. Проте це, та інші міста сходу України, які за географічним положенням суть належність третього годинного пояса, на даний момент віднесені до пояса № 2. Цілком згідний з тим, що в невеликих країнах, подібних нашій, в плані керування транспортом існує перевага використання єдиного часу. Але, єдиний час потрібно запроваджувати там, де це можливо насамперед з географічної, а не необхідно з політичної точки зору. Україна і є тим винятком. Та й не тільки Україна. З подібною проблемою стикалися багато держав світу. Деякі її “вирішили” в оригінальний спосіб: досі на Землі є місця (наприклад, країни Близького Сходу, частина Австралії), де існує 30-хвилинна різниця в показах хвилин місцевого часу та хвилин UТС. Годинний пояс ділять не лише навпіл, а й на менші частки в деяких місцях Південної Америки різниця в показах хвилинних стрілок місцевого часу та UTС всього лише ...15 хвилин, в той час, як навіть недосконала система годинних поясів Флемінга передбачала, що покази хвилинних стрілок у всіх поясах на земній кулі будуть однаковими.

Подробнее

Экзопланеты: история открытия и современные достижения

Курсовой проект пополнение в коллекции 19.07.2010

Фотографии планет, обращающихся вокруг иных звезд, полученные в оптическом и инфракрасном диапазонах. Эти достижения стали возможными благодаря современным телескопам и специальным методам, позволяющим выделять слабый свет планет на фоне яркой засветки от родительских звезд. Космический телескоп NASA "Хаббл" (Hubble) сфотографировал планету у гиганта Фомальгаута (HD 216956) самой яркой звезды в созвездии Южной Рыбы и одной из ярчайших звезд на всем земном небосклоне (Фомальгаут находится от нас на расстоянии 25 световых лет). По массе Фомальгаут примерно вдвое превосходит Солнце. Автором открытия стала группа американского астронома Пола Каласа из Калифорнийского университета в Беркли. Имеется уже две фотографии экзопланеты, полученные в 2004 и 2006 годах, которые свидетельствуют о том, что планета движется по орбите в полном соответствии с законами небесной механики. За 21 месяц сдвиг был именно таким, как и положено планете, находящейся на 872-летней орбите на расстоянии 119 астрономических единиц от светила (1 а.е. примерно равна 150 миллионам километров). Новооткрытая планета (Фомальгаут b), вероятно, близка по массе к Юпитеру, но при этом удалена от своей звезды в четыре раза дальше, чем Нептун от Солнца. Из-за относительно низкой массы и удаленности орбиты этот объект не мог быть обнаружен более привычными на сегодняшний день методами. Открытие планеты у Фомальгаута в оптическом диапазоне стало своего рода неожиданностью, поскольку произошло лишь благодаря ее исключительной яркости (объект, надо думать, обладает очень высоким альбедо отражательной способностью). Сообщение об открытии обнародовано 14 ноября 2008 года в журнале Science. Еще в одной статье в Astrophysical Journal дополнительно анализируется взаимодействие между планетой и пылевым диском Фомальгаута с тем, чтобы произвести оценку массы планеты. Не исключено также, что в системе Фомальгаута вскоре отыщется по крайней мере еще одна планета. Все предыдущие сообщения о получении фото экзопланет имели один существенный недостаток: за планету могли принять более массивный коричневый карлик, который на самом деле представляет собой неудавшуюся звезду (массой свыше 13 масс Юпитера) и на ранних этапах жизни ярко светится в инфракрасном диапазоне. Поэтому только сейчас можно с уверенностью утверждать, что получена фотография инозвездной планеты. Примечательно, что практически одновременно с этой работой стало известно и еще об одном достижении, когда с помощью крупнейших гавайских наземных телескопов Keck II и Gemini North, способных работать в инфракрасном диапазоне, группе астрономов из Канады, США и Великобритании под руководством Кристиана Маруа из канадского Института астрофизики имени Герцберга, удалось получить фотографии сразу трех планет у еще одной гигантской звезды HR 8799 из созвездия Пегаса, которая удалена от нас на 130 световых лет (публикация в том же журнале Science). Каждый из этих объектов (находящихся на расстояниях 25, 40 и 65 астрономических единиц от звезды) в 513 раз превышает массу Юпитера. Если их планетная природа в свою очередь подтвердится, то речь можно будет вести не только об очередных снимках экзопланет, но и о первых прямых наблюдениях инозвездных мультипланетных систем. Не прошло и двух недель после обнародования информации об открытии планеты у Фомальгаута и у HR 8799, как стало известно о новом достижении: французским астрономам под руководством Анн-Мари Лагранж из Гренобльской обсерватории удалось получить изображение экзопланеты, расположенной к своей родительской звезде ближе, чем какая-либо иная планета на других подобных снимках. Речь идет об уже хорошо изученной молодой звезде Бете Живописца (второй по яркости в созвездии Живописца), находящейся от нас на расстоянии около 63 световых лет. Новообнаруженный объект также корректнее пока называть кандидатом в планеты, поскольку еще предстоит подтвердить, что это не коричневый карлик и не фоновая звезда. Последнее, впрочем, почти исключено, поскольку вероятность того, что посторонний объект окажется столь близким (спроецируется на орбиту, по размерам чуть меньше орбиты нашего Сатурна, 8 а.е.), чрезвычайно мала. Наконец, можно вспомнить еще и о том, что в сентябре 2008 года три канадских астронома из Торонтского университета объявили, что им, возможно, удалось получить первую фотографию планеты, обращающейся возле звезды, похожей на Солнце. Новое достижение стало реальностью благодаря использованию Gemini North и системы адаптивной оптики. Помимо снимка (в инфракрасном диапазоне) окрестностей молодой звезды 1RXS J160929.1210524, находящейся о нас приблизительно в полутысяче световых лет в направлении на созвездие Скорпиона, были получены также спектральные данные, подтверждающие планетарную природу компаньона, масса которого приблизительно в восемь раз превышает массу Юпитера. Расстояние от новообнаруженного объекта до родительской звезды 330 а.е. ("крайняя" планета в Солнечной системе Нептун удалена от Солнца всего на 30 а.е.). Родительская звезда спектрального класса K7 по своей массе лишь немногим уступает Солнцу (85%), однако гораздо моложе его ей всего 5 миллионов лет.

Подробнее

Українські витоки відомого фізика-оптика академіка В.П. Лінника

Информация пополнение в коллекции 17.07.2010

 

  1. Мельников О.А. Владимир Павлович Линник (К 75-летию со дня рождения и 50-летию научной деятельности) // Успехи физ. наук 1964.-84(9).
  2. Коломийцов Ю.В. Владимир Павлович Линник (К восьмидесятилетию со дня рождения)// Успехи физ. наук 1969. 98 (7).
  3. Історія Київського університету // За ред. 0.3. Жмудського. К. Вид-во Київ, ун-ту, 1959.
  4. Казанцева Л., Кислюк В. Київське вікно у Всесвіт. К.: Наш час, 2006.-С. 136-147.
  5. Газета «Киевская мысль» 9 серпня 1914 р.
  6. Спогади І.Г. Ільїнського до десятиліття Київського гуртка аматорів астрономії // 3 матеріалів Астрономічного музею АО КНУ.
  7. Первая мировая война 19141918. Сб. ст. М., 1968.
  8. Alma mater Університет св. Володимира напередодні та в добу Української революції. Матеріали, документи, спогади. / Упоряд. В.А. Короткий, В.І. Ульяновський. К.: Прайм, 2000. С. 694, 695.
  9. Способ исследования параболических зеркал и астрономических объективов. // В кн. «Второй съезд Российской ассоциации физиков». К.: Держ. вид., 1921. С. 17, 18.
  10. Бакаева Л.А. Наукова діяльність В.П. Лінника в КПІ // Матеріали Всеукраїнської конференції «Український технічний музей: історія, досвід, перспективи». К.: Центр пам'яткознавства НАНУ, 2009. - С 114-117.
  11. Офіційний сайт Міжнародної громадської організації «Оптичне товариство імені Дмитра Сергійовича Рождественського» http://www.oop-ros.org/index-r.htm

Подробнее

Теория возникновения жизни

Информация пополнение в коллекции 16.07.2010

Подробнее

Від стародавніх до сучасних теорій руху планет

Информация пополнение в коллекции 15.07.2010

Серед найбільш досконалих аналітичних теорій руху необхідно згадати планетні теорії Левер'є, створені в 50-60-х pp. минулого століття. Вони мають вигляд таблиць, в яких положення Сонця і семи великих планет (крім Плутона) відносно Землі подані в залежності від часу. Згодом з'ясувалося, що розбіжність положень, обчислених за теоріями Левер'є і нових спостережень почала збільшуватись, зокрема це найбільше стосувалось Юпітера і Сатурна. В зв'язку з цим американський астроном Хілл в 1895 р. побудував також аналітичні теорії руху Юпітера і Сатурна, проте і вони не усунули розбіжності теорій і спостережень. Тому Гайо в 1913 р. здійснив уточнення теорії і довів розбіжність до розмірів похибок спостережень. Поліпшені теорії Левер'є були основними в астрономії до початку XX ст., а для зовнішніх планет використовувались ще тривалий час в першій половині XX ст. В 1895-1898 pp. Нюкомом були опубліковані нові аналітичні теорії руху Меркурія, Венери, Землі, Марса, Урана і Нептуна теж у вигляді таблиць. Вони базувались на положеннях, спостережених на всіх обсерваторіях світу з 1750 р. по 1892 p.: 40000 положень для Сонця, 5400 положень і 4 проходження по диску Сонця для Меркурія, 12000 положень і 2 проходження по диску Сонця для Венери, 4000 положень для Марса. Проте і тут не обійшлось без несподіванок. Спостереження Марса в опозицію 1902-1903 pp. розбігались з теорією на 3", а в опозицію 1905 р. - вже на 6". Як згодом з'ясував Росе, причиною розбіжності теорії і спостережень було помилкове на 0.7" значення ексцентриситету, прийняте Нюкомом для обчислень. Тому Росе ввів поправки до Нюкомової теорії для Марса. Пізніше ще вносились деякі уточнення в теорії Нюкома, з якими вони і використовувались для внутрішніх планет аж до 80-х років XX ст. Що стосується теорій руху зовнішніх планет, то вони були менш точними. Ось тому вже в 50-х роках XX ст. теорії Нюкома для Юпітера, Сатурна, Урана, Нептуна були замінені чисельними теоріями, побудованими Еккертом, Брауером і Клеменсом шляхом чисельного інтегрування диференціальних рівнянь руху. У 80-х роках астрономи перейшли на використання чисельної теорії руху планет DE200, а в 1997 р. Міжнародним астрономічним союзом рекомендовані ще більш досконалі чисельні теорії руху планет DE403.

Подробнее

Астрономічні експерименти з дослідження елементарних частинок

Информация пополнение в коллекции 12.07.2010

Усередині Сонячної системи рух тіл добре описується ньютонівським законом усесвітнього тяжіння з урахуванням релятивістських поправок, але за її межами виникають деякі труднощі. Давно відомо, що рух зір та інших об'єктів у Галактиці, якщо враховувати лише спостережувану речовину, не узгоджується з законом обернених квадратів відстаней крива обертання Галактики ближча до "твердотільної", ніж до "кеплерівської". Аналогічні проблеми виникають і під час аналізу кривих обертання інших галактик, а також під час розгляду динаміки скупчень галактик (Ф. Цвіккі, 1937 р.) і утворення великомасштабної структури Всесвіту. Наведена неузгодженість відома як проблема прихованої маси. Спостережувані криві обертання можна легко інтерпретувати, якщо прийняти постулат про існування деякої речовини, котра не спостерігається звичайними астрономічними засобами, відносно рівномірно розподілена в Галактиці й дає свій внесок у гравітаційне притягання, причому цієї так званої темної матерії повинно бути набагато більше, ніж спостережуваної! Хоча на роль темної матерії висувалися різного роду несвітні або слабкосвітні об'єкти, що складаються зі звичайної "баріонної" речовини (білі, коричневі й субкоричневі карлики, нейтронні зорі, планетари, "сніжки" та ін.), тепер найбільш обгрунтованим вважається погляд, що темна матерія є переважно небаріонною. Такою речовиною, яка взаємодіє зі звичайною матерією практично лише гравітаційно, уважаються так звані ШІМРи (Weakly Interacting Massive Particle слабо взаємодіюча масивна частинка). Зауважимо, що існування частинок саме з такими властивостями передбачають сучасні теорії суперсиметрії (SUSY-теорії), які зводяться до дальшого узагальнення Стандартної моделі, тобто відомої нам фізики елементарних частинок. SUSY-теорії передбачають наявність дуже важких партнерів у всіх "звичайних" частинок, причому найлегша серед цих суперсиметрич них частинок нейтралино має бути стабільною. Такі частинки принаймні на порядок важчі від протона. Утворені в момент Великого Вибуху, вони через дуже короткий час практично перестають взаємодіяти з речовиною, а їхня подальша взаємодія з навколишнім світом надто слабка. Крім внеску в динаміку гравітаційно зв'язаних об'єктів (галактик і їхніх скупчень) та Всесвіту як цілого, WIMPh можуть проявитись під час розсіювання на атомних ядрах (у принципі такі зіткнення можна зареєструвати в лабораторії, експерименти уже проводяться), а також завдяки гравітаційному захопленню небесними тілами (Сонцем, Землею) і наступної поступової анігіляції частинок, які накопичуються в потенційній ямі. В останньому разі слід очікувати випромінення нейтрино високих енергій. Пошук потоку таких частинок з надр Сонця й Землі проводиться на нейтринному телескопі AMANDA, розташованому в товщі льоду на Південному полюсі.

Подробнее

Теплові вибухи метеородів у земній атмосфері

Информация пополнение в коллекции 10.07.2010

Після теплового вибуху метеороїда в атмосфері Землі, як правило, на поверхню планети випадають його залишки-фрагменти, які утворюють ударні кратери. Теплові вибухи в атмосфері Землі створюють і монолітні (кам'яні чи залізні), і кометні тіла. Наведене твердження про залишки-фраґменти стосується монолітних тіл з масою, яка не перевищує 400 т, бо більші космічні тіла проходять атмосферу практично без утрати маси та швидкості й вибухають на поверхні Землі. Вони утворюють вибухові кратери, не залишаючи метеоритів, бо вся їхня речовина (частково і навколишня) випаровується в процесі вибуху. До таких належить і космічне тіло, що утворило Аризонський кратер (США) діаметром 1200 м, завглибшки 175 м, а маса цього тіла приблизно така ж, як і маса Тунгуського тіла 1 млн. т. Частота падінь на Землю таких тіл, як кометне Тунгуське чи монолітне (залізне) Аризонське, згідно з нашою інтегральною функцією припливу космічних тіл на Землю [6], становить приблизно один раз за 1300 років. Доплив космічної речовини на Землю за рік 140 тис. т, щороку на Землю падає близько 800 метеоритів. Найбільше тіло, що входить в атмосферу нашої планети протягом року, має масу 100 т.

Подробнее

Контакты с внеземными цивилизациями в древности

Информация пополнение в коллекции 01.07.2010

Подробнее

Константин Эдуардович Циолковский

Информация пополнение в коллекции 28.06.2010

Подробнее

Пространственно-временная метрика, уравнения геодезических. Ньютоново приближение

Информация пополнение в коллекции 27.06.2010

Подставив (1.3.8) в (1.2.9) и зная, что произвольная функция можно получить уравнение геодезической в любых координатах. Очевидно, что даже и призакон обратных квадратов строго выводится только в случае постоянства к, что вновь приводит нас к стандартным координатам Шварцшильда с простой лишь сменой шкалы. Таким образом, уравнение геодезической (1.2.9) в стандартных координатах Шварцшильда является непосредственным релятивистским обобщением уравнения Ньютона (1.3.1). В этих координатах мы и будем рассматривать теорию орбитального движения, принимая ньютоново решение как первое приближение.

Подробнее

Краткая история представления о Вселенной

Реферат пополнение в коллекции 22.06.2010

Подробнее

Проявление солнечной активности в геофизических параметрах

Информация пополнение в коллекции 20.06.2010

Проблема «Солнце Земля» является на сегодняшний день актуальной по многим причинам. Во-первых, это проблема альтернативных источников энергии на Земле. Солнечная энергия неисчерпаемый источник энергии, притом безопасный. Во-вторых, это влияние солнечной активности на земную атмосферу и магнитное поле Земли: магнитные бури, полярные сияния, влияния солнечной активности на качество радиосвязи, засухи, ледниковые периоды и др. Изменение уровня солнечной активности приводит к изменению величин основных метеорологических элементов: температуры, давления, числа гроз, осадков и связанных с ними гидрологических и дендрологических характеристик: уровня озер и рек, грунтовых вод, солености и оледенения океана, числа колец в деревьях, иловых отложений и т.п. Правда в отдельные периоды времени эти проявления происходят только частично или вовсе не наблюдаются. В-третьих, это проблема «Солнце биосфера земли». С изменением солнечной активности учеными было замечено изменение численности насекомых и многих животных. В результате изучения свойств крови: числа лейкоцитов, скорости свертывания крови и др., были доказаны связи сердечно-сосудистых заболеваний человека с солнечной активностью.

Подробнее

Структура организации материи

Информация пополнение в коллекции 18.06.2010

Подробнее

Солнечная активность, атмосфера и погода

Информация пополнение в коллекции 16.06.2010

Подробнее

Структура Вселенной

Контрольная работа пополнение в коллекции 08.06.2010

Свет это электромагнитные волны разной длины. Область Солнца, где возникает свет, называется фотосферой (греч. фотос свет). Область над фотосферой называется хромосферой (от греч. цвет). Фотосфера занимает 200300 км (0,001 радиуса Солнца). Плотность фотосферы 10-9 10-6 г/см3, температура фотосферы убывает от ее нижнего слоя вверх до 4,5 тыс. К. В фотосфере возникают солнечные пятна и факелы. Понижение температуры в фотосфере, т. е. в нижнем слое атмосферы Солнца, достаточно типичное явление. Следующий слой это хромосфера, его протяженность равна 78 тыс.км. В этом слое температура начинает расти до 300 тыс, К. Следующий атмосферный слой солнечная корона в ней температура уже достигает 1,52 млн К. Солнечная корона распространяется на несколько десятков радиусов Солнца и затем рассеивается в межпланетном пространстве. Эффект увеличения температуры в солнечной короне Солнца связывают с таким явлением, как «солнечный ветер». Это газ, образующий солнечную корону, состоит в основном из протонов и электронов, скорость которых увеличивается согласно одной из точек зрения, так называемыми волнами световой активности из зоны конвекции, разогревающими корону. Каждую секунду Солнце теряет 1/100 часть своей массы, т. е. приблизительно 4 млн τ за секунду. «Расставание» Солнца со своей энергией-массой проявляется в форме тепла, электромагнитного излучения, солнечного ветра. Чем дальше от Солнца, тем меньше вторая космическая скорость, необходимая для выхода частиц, образующих «солнечный ветер», из поля тяготения Солнца. На расстоянии Земной орбиты (150 млн км) скорость частиц солнечного ветра достигает 400 м/с. Среди множества проблем исследования Солнца важное место занимает проблема солнечной активности, с которой связан ряд таких явлений, как солнечные пятна, активность магнитного поля Солнца и солнечная радиация. Солнечные пятна образуются в фотосфере. Среднее годовое число солнечных пятен измеряется 11 -летним периодом. По своей протяженности они могут достигать в поперечнике до 200 тыс. км. Температура солнечных пятен ниже, чем температура фотосферы, в которой они образуются, на 12 тыс. К, т. е. 4500 К и ниже. Поэтому они выглядят темными. Появление солнечных пятен связывают с изменением магнитного поля Солнца. В солнечных пятнах напряженность магнитного поля значительно выше, чем в других областях фотосферы.

Подробнее

Возникновение и совершенствование звезд

Информация пополнение в коллекции 06.06.2010

Всем телам на поверхности Земли сила притяжения сообщает при их свободном падении ускорение g=981 см/с кв.. На поверхности Юпитера g=2500 см/с кв. Ускорение силы тяжести на поверхности Солнца g=27400 см/с кв. У многих звёзд g-намного больше чем у солнца. Когда g больше скорости света 299792458 +,- 1,2 м/с = 300000 км/с звезда становится невидимой - чёрная дыра. Возьмём к примеру звезду в центре Крабовидной туманности пульсар под Љ Р 0531. На поверхности этой звезды g=больше скорости света - звезда невидима - чёрная дыра. Внутри и в оболочке этой звезды газа нет - все вещество в твёрдом состоянии. При высоком давлении и температуре вещество выворачивается наизнанку и образовывается антивещество. Антивещество аннигилирует с веществом и происходит взрыв звезды. Общее количество энергии выделяющейся при этом превышает 1045 - 1049 ЭРГ. Солнце излучает столько энергии за десятки тысяч лет. И не удивительно. Всего 0,3 гр. антивещества, аннигилируя с веществом, выделяет энергию равную взрыву водородной бомбы. После взрыва звезда во много раз увеличивается в размере, g становится меньше скорости света и звезда становится видимой. После взрыва происходит сжатие, звезда во много раз уменьшается в размере, g-становится больше скорости света и звезда снова невидима. При сжатии опять образовывается антивещество и снова происходит взрыв звезды. Такая пульсация звезды с превращением в чёрную дыру длится до тех пор пока после сжатия g станет меньше скорости света и звезда станет видимой и после сжатия. Периоды пульсации у всех пульсирующих звёзд разные, у одних меньше секунды, у других больше секунды, у третьих больше минуты, у четвёртых больше часа, у пятых больше суток, у шестых больше месяца, у седьмых больше года. У звёзд с периодом пульсации больше года после взрыва вещество и антивещество разлетается на очень большое расстояние, и после сжатия не все частички возвращаются к звезде. Частички звезды, которые во время взрыва получили ускорение больше остальных, улетают дальше и после очередного сжатия не возвращаются к звезде, а продолжают полёт в Космос. Эти частички звезды в невесомости во время полёта приобретают форму шара. Эти шары имеют размеры от нескольких метров до нескольких тысяч километров. При полёте многие части звезды (шары) взаимно притягиваются, и происходит слияние нескольких раскалённых шаров в один. Шары из верхних слоёв имеют меньший удельный вес, а шары из более глубоких слоев звезды имеют гораздо больший удельный вес. При слиянии шаров с разным удельным весом более плотное вещество располагается в центре такого слияния и образует ядро. Так образовалась Земля. Эти раскалённые шары из вещества, так и из антивещества за много миллионов лет полёта охлаждаются, и на поверхности образовывается твёрдая кора и газовая оболочка. Часть таких шаров полетела в сторону Солнца, в результате чего произошло столкновение под углом 82 град. 45 мин. к оси вращения Солнца. При столкновении большая часть шаров поглотилась Солнцем, что впоследствии выразилось в спектральном анализе солнечных лучей. После столкновения этих шаров с Солнцем увеличилась скорость его вращения, но т.к. Солнце - звезда не с твёрдым состоянием вещества и имеет громадные размеры Ро - 696000 км то на экваторе, в месте столкновения, скорость вращения стала больше чем у плюсов. Так как столкновение произошло под углом 82 град. 45 мин. то плоскость Солнечного экватора образует с плоскостью эклиптики угол 7№15 мин. Ещё больше шаров пролетело мимо Солнца. Часть шаров вышла на орбиту вокруг Солнца. Так произошло рождение планет Солнечной системы и их спутников в плоскости эклиптики: 1. Меркурий. 2. Венера. 3. Земля. 4. Марс. 5. Фаэтон. 6. Юпитер. 7. Сатурн. 8. Уран. 9. Нептун. 10. Плутон. Все планеты Солнечной системы это кусочки чёрной дыры. Теоретически в любое время к звезде Солнце может прилететь кусочек пульсара и выйти на орбиту вокруг него, или на орбиту одной из планет Солнечной системы, или столкнуться с планетой, или её спутником. Практически так и происходило. 10000 лет до н.э. в пределы Солнечной системы прилетела новая планета (кусочек пульсара) и столкнулась с планетой Фаэтон. После столкновения обе планеты разбились на множество осколков. Много осколков упали на Марс и Юпитер, часть осколков упала на Солнце, а остальные находятся на орбите планеты Фаэтон до настоящего времени.

Подробнее
<< < 2 3 4 5 6 7 8 9 10 > >>